57726 (Історія міжнародних відносин України), страница 15

3 серпня 1723 р. П.Полуботко разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Павичем прибувають до Петербурга, де подають чергову “чолобитну”, у яких ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну мойора Рум’янцева – для збору “компромату” проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. Полуботко разом з старшиною, що його супроводжувала були арештовані прямо на вулиці. Після цього арешти почали проводитися по всій Україні. Основними пунктами звинувачення були зносини Полуботка П.Орликом. Прямих доказів проти П.Полуботка не було, тоді було пред’явлене інше звинувачення – державна зрада. П.Полуботка було закатовано в петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Заарештовану старшину з в’язниці звільнили після смерті Петра І на початку 1725 р.

На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних. Військову Генеральну Канцелярію очолив полковник Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова було призначено полковників – росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія.

Після цього доля України залежала від змін на Російському престолу. При правлінні Петра ІІ гетьманом на короткий час став Данило Апостол (1727р.). При вступі на престол Анни Леопольдівни роль гетьмана принижувалась, а в 1737 р. була замінена на Малоросійську колегію, яка складалася з шести чоловік.

Дещо змінилося становище на Україні після обрання гетьманом Кирила Розумовського в лютому 1750 р. У часи перебування гетьмана в своїй резиденції в м. Глухові та під час його довготривалих виїздів до Петербурга краєм правила старшина. За Розумовського входять у звичай загальні з’їзди старшини у Глухові для вирішення важливих справ, і ці з’їзди мали перетворитись у щось більше – подібне до українського Сейму. Вони мали відновити конституційно-парламентський устрій української козацької держави. Автори цього твору стояли на позиціях, що політичні права мають належати виключно українській шляхті.

За часів гетьмана К.Розумовського була завершена робота з реформи суду. У 1763 р. гетьман скликав у Глухові “Генеральні збори” і затвердив реформу судочинства, яка розроблялась ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріпила за собою право на селянську працю. За Розумовського було значно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх до панських маєтків. Розумовський зробив спробу реформати українську козацьку армію. Було заведене обов’язкове навчання козацьких синів. Вони не тільки здобували загальну, але і освіту на західно-європейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський хотів також заснувати університет поблизу Батурина. У 1764 р. був виданий царський маніфест, у якому сповіщалось, що гетьман К.Розумовський “добровільно” зрікається гетьманства і влада знову перходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором. Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. У колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом 1765-1767 рр Колегія здійснила перепис усього населення України, що дало можливість підвищити оподаткування.

Спочатку уряд Катерини ІІ скасував у 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. Слобожанщина до складу української держави офіційно не входила, а була одною з московських провінцій, що мала статус автономії. З кожним роком Слобожанщина багатіла і розвивалася, її українське населення збільшувалося. При певних обставинах цей регіон міг стати вагомим збройним резервом у випадку антиросійської війни. Царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан таки званих вільних селян, з яких і набиралися рекрути до гусарських полків. Посполиті селяни попали у повну залежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Так, на політичній карті Російської імперії з’явилась нова губернія – Слобідсько-Українська.

Ліквідація давнього ладу на Гетьманщині прискорилась тільки після знищення Запорізької Січі. У1781 р. була скасована Малоросійська колегія. На місце Гетьманщини виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське Генерал-Губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи. У 1783 р. наказом Катерини ІІ сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалось до землі. Населення Гетьманщини обкладалось великим подушним податком. Тоді ж, у 1783 р. був скасований і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у так звані пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до стану вільного козацтва, хоча назва “козак” офіційно залишалася за ними. З них здійснювався набір до армії – три новобранці з кожних 500 козаків. Козацька старшина розформувалася і їй пропонувалося вступати до війська на правах російського офіцерства.

Щоб остаточно відірвати старшину від рядового козацтва, цариця надала козацькій військовій старшині права російського дворянства.

Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р. була проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші – пограбовані. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Монастирі були важливим осередком національної культури: вони утримували школи, друкарні, лікарні та інші доброчинні установи. Особливо це позначилось на становищі Києво-Печерської Лаври з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянській академії та її філіалів, які втратили фінансову підтримку. Українське духівництво остаточно занепадає у кінці ХУІІІ ст.

Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер.

Запорізька Січ. Під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили так звану Чортомлицьку, або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитися на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Запорізькі козаки змушені були визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 р. та Константинопольського трактату від 3 квітня 1712 р. Росія формально визнавала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки почували себе дуже вільно на чужині. Але згодом запорожці були позбавлені привілеїв при вивозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на Січі гармати і будувати свою церкву. Протягом 22 років вони зверталися до російських царів про повернення під їх протекторат але безуспішно. Тільки за царювання Анни Іванівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися на свої землі, де вони заснували Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з 1734 по 1775 р. Приймаючи російське підданство запорожці отримали у своє володіння землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отримала назву “Вольностей Війська Запорізького”. Це істотно вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ знаходилась на периферії, у “дикому полі”, то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України, Гетьманщини і Слобожанщини, які прагнули розширити свої волдіння.

Правові взаємини між Запоріжжям і російським урядом регулювалися умовами Лубнівського договору 1734 р. Запорожці визнавали себе підданими цариці, дістали право на свої землі та жили за своїми звичаями, але підпорядковувалися російському генералові, який командував військами на Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком автономним. Прийнявши російське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій, успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі і школа, в якій навчалося 150 хлопчаків.

Російська адміністрація, всупереч умовам Лубківського договору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень у безпосередній близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. В результаті у серці запорізьких земель виросла лінія російських фортець із постійною залогою. У запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд взяв сторону дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але найбільші конфлікти виникли у зв’язку із сербською колонізацією, яку російський уряд розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австро-Угорщини серби почали висилятися до Росії на козацькі землі.

Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ активно почалася підготовка до знищення Січі. Певний час це гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, у 1768-1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці потрібні були, як військова сила. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Те келія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 р. Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилася від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася з запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була арештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. Із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях.

Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель російським самодержавством. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські степи) увійшли до складу Ново російської губернії, на чолі яких стояв князь Потьомкін. Враховуючи, що ці простори були малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але усе ж таки більшу частину населення становили українці. Колишні піддані Війська Запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Друга частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Правда, кріпосний гніт у цьому регіоні був слабший, чим на інших землях і це сприяло переселенню людей в ці краї.

В період Гетьманщини міжнародні відносини України не обмежувалися тільки з Росією та країнами, з якими вона була пов’язана системами союзів, що сприяли її боротьбі за незалежність.

Морськими походами Запорізького Війська у роки Визвольної війни 1648-1654 рр. цікавилася Австрія. Її посол у Стамбулі передав цісареві точні відомості про українські посольства до султана. Віденський двір у своїх інструкціях наказував послові підривати вплив Хмельницького в Порті, щоб не допустити ближчого про розуміння козаків з турками. Пізніше (1657 р.) цісар був змушений увійти в прямі контакти з Хмельницьким.

За свідченням документів, калмицькі загони не раз виступали разом із запорожцями проти Криму.

Умови угоди Мазепи із шведським королем: Мазепа зобов’язувався передати Карлові ХІІ для зимового постою шведського війська Сіверщину з твердинями – Стародубом, Новгород-Сіверським, Меглином та іншими; мав зібрати козацьке військо та прихилити на свій бік слобідських (білгородських), донських козаків і навіть калмицького хана Аюку для допомоги Карлу ХІІ у боротьбі з Московщиню тощо. В свою чергу шведи зобов’язувалися не розоряти українські землі.

У договорі, що був укладений водночас між Мазепою і Польщею, говорилось про “політичну майбутність України”. Київське й Чернігівське (Сіверське) князівства, а також Смоленщина мали повернутися до Польщі. У нагороду за це Мазепа отримав би князівство (утворене з Полоцького та Вітебського воєводств) у Білорусії.

Україна підтримувала добрі відносини з Францією. Родина українських емігрантів Орликів все своє життя присвятила пошуку союзу з державами, які могли б захистити “права Козацької Нації”. Пилип Орлик вів дипломатичні переговори з султаном і ханом, не раз відвідував конференції зі шведськими діячами, з чужинецькими послами, що прибували до Бендер. Бендери під час перебування полтавських втікачів були справжнім Вавілоном – націй і мов. Концепцію відновлення української державності повністю підтримував молодий Орлик, син Пилипа – Григор. Він у своїй політичній концепції прийшов до давнішого проекту Дорошенка й Мазепи – опиратися дипломатично в Європі на Францію, щоб увійти у безпосередні зносини з сусідами України, рівночасно союзниками Версалю.

Григор Орлик залишився вірним цій концепції усе своє життя. Він захищав Україну в Європі у найважчу її історії добу. Підкреслюючи політичне значення свого призначення генерал-поручником французької королівської армії, Григор Орлик писав: “Знаючи мою попередню діяльність, Туреччина, Швеція, Польща побачать у моєму призначенні доказ, що Франція і надалі допомагатиме цим країнам проти московської загрози. А щодо Козацької Нації, то вона, шануючи пам’ять мого батька як вождя, що стільки поклав праці на відновлення вольностей України, досі пригніченої під тиранським ярмом російської держави, вона – Козацька Нація – звертатиметься до мене через таємних емігрантів, щоби зорганізувати в єдиний слушний час революцію на Україні”. Традиції Григора Орлика житимуть у французькій закордонній політиці аж до часів Напалеона.

У період козацької доби активно розвивалася дипломатична діяльність гетьманів для забезпечення міжнародних прав України. У багатьох випадках гетьмани здійснювали самостійну політику, не прислухаючись до застережень і прямих заборон Росії.

Хоч зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, але збереглася державно-національна традиція, яка після занепаду Київської Русі ожила в козацькій державі. Автономія Гетьманщини давала певний захист для розвитку української культури. І ця культура наприкінці ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. піднялася на висоту, яка дає право поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола і Розумовського на один рівень із найбільш освіченими країнами Європи. Навіть московський терор не зміг знищити цієї культури. Свідомість національної окремішності, потяг до волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, глибока культурність – це надбання, з якими українське громадянство увійшло в ХІХ ст.