57726 (Історія міжнародних відносин України), страница 10

Певну роль у дипломатії Б.Хмельницького відігравали Молдавія, Валахія і Трансільванія. Ці князівства були сусідами України, перебували у васальній залежності від Туреччини, а також були у близьких відносинах з Польщею. Було дуже важливо як вони поставляться до визвольної боротьби українського народу.

Найближчим сусідом України була Молдавія. Молдавський воєвода Василь Лупул видав себе за союзника Війська Запорізького, але насправді служив Польщі. Інформував поляків про події на Україні, інтригував проти Хмельницького. Однак Хмельницький розгадав лицемірну політику Лупула. Блискавичний похід Запорізького війська у вересні 1650 р., а потім у червні 1652 р. змусив Молдавію до союзу з Україною. Новий молдавський воєвода Степан Георгіна теж уклав мир із Хмельницьким.

Валахія (Мунтенія) не мала безпосередніх кордонів з Україною, тому і зв’язки з нею були незначними. Добрі відносини з нею порушив похід Тимоша Хмельницького проти Бессарабії в інтересах Лупула 1653 р. Війська Тимоша були розгромлені, а його поранено, внаслідок чого він невдовзі помер. Б.Хмельницький запевнив, що цей похід відбувся без його дозволу, і в 1654 р. відносини з Валахією знову поліпшилися.

Трансільванія (Семигород) була у васальній залежності від Туреччини, але завдяки великій території і вигідному розташуванню займала незалежне становище і проводила самостійну політику. Коли ж почалася Визвольна війна, семигородський князь Ракоцій раніше від інших налагодив зв’язки з Хмельницьким. Трансільванія посідала важливе місце як союзник проти Польщі, який міг ударити з півдня від Карпат. Упродовж 1648-1651 рр. йшов жвавий обмін посольствами, й обидві сторони погодилися на укладення воєнного союзу. Однак з огляду на обставини його не було реалізовано. Після 1653 р. Трансільванія разом з Молдавією і Валахією утворила єдиний блок, ворожий Україні.

Гетьман прагнув налагодити зв’язки з далекою Швецією. Хмельницький передбачав, що Швеція може розпочати війну з Польщею, і бажав використати шведську допомогу для визвольної боротьби українського народу. 1653 р. гетьман вислав до Швеції посольство, але російський уряд відмовився пропустити послів через напружені відносини Росії із Швецією. Тісніші контакти між Україною і Швецією встановилися у 1655-1657 рр., коли король Густав вів війну з Польщею.

У цей період Україна підтримували відносини з Брандербургією, а вони мали епізодичний характер.

Із південно-європейських держав у відносини з Україною увійшла Венеція, яка на той час перебувала у постійній війні з Туреччиною. Коли ж почалася Визвольна віна, Венеція сподівалася на виступ Запорізького війська проти Туреччини. Хмельницький не відкидав цілком венеціанського плану.

Венеціанський сенат вирішив налагодити безпосередні зв’язки з Хмельницьким. Підготовку до переговорів було доручено венеціанському послові у Відні Ніколо Сегредо. Він зібрав вичерпну інформацію про Україну і Хмельницького і підшукав для посольства Альберто Віміні, венеціанського підданого, який знав слов’янські мови. Сегредо передав Віміні грамоту, адресовану Хмельницькому, в якій йшлося про налагодження зв’язків. Однак подальший розвиток подій не дав змоги здійснити цей план, і венеціанська дипломатія була змушена очікувати більш сприятливих умов.

Безпосередній кордон із Туреччиною мала Австрія. Вона уважно стежила за відносинами Б.Хмельницького з Туреччиною і усяко намагалася підірвати його вплив у Порті, щоб не допустити порозуміння козаків із турками. Пізніше 91657) цісар був змушений безпосередньо контактувати із Хмельницьким.

Отже ми бачимо, що іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648-1654 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. У ті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Окремо і більш ґрунтовно варто було б зупинитися на відносинах України та Речі Посполитої і українсько-російських відносин.

Відносини України і Речі Посполитої

Затягуючи переговори з українськими козаками, польська шляхта хотіла виграти час для організації нових сил для придушення народного повстання. 11 лютого 1649 р. до Переяслава прибули польські урядові комісари на чолі з Адамом Киселем. Наступного дня відбулася церемонія передачі від нового короля гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом а також коштовні подарунки.

На переговорах, які тривали тиждень, було досягнуто угоди відкласти закінчення комісії і складання реєстрів Війська Запорізького до весни. Протягом цього часу коронні і литовські війська не повинні були вступати у Київське воєводство (по ріках Горинь і Прип’ять), а з боку Подільського і Брацлавського воєводства запорозькі війська також не мали права переходити зазначені річки.

Під час переговорів Хмельницький заявив, що його основна мета визволити весь руський народ аж до Любліна і Кракова.

Б.Хмельницький, в багатьох своїх висловлюваннях, особливо в перший період Визвольної війни, часто підтримував позицію польського короля в його стосунках із шляхтою. Це пов’язувалось насамперед з тим, що її свавілля блокували навіть ті незначні поступки, які Річ Посполита погоджувалася дати українському народу.

У щоденнику шляхетських комісарів зазначено: приймаючи їх зневажливо Б.Хмельницький прихильно ставився до московського та угорського послів, які в цей час прибули до Переяслава. Крім них, в цей час у Переяславі перебували волоські, талаські, турецькі і татарські посли.Саме тоді, на думку багатьох дослідників, і був підписаний договір між Військом Запорізьким і Туреччиною.

21 травня підрозділи 10-12 тисячного польського війська вдерлися на Південно-Східну Волинь. Так були зірвані умови Переяславського перемир’я.

У середині 1649 р. польсько-українські відносини набули нової специфіки. Наприкінці липня козацькі частини обложили військо Яреми Вишневецького в Збаражі, а потім швидким маршем і вдалим маневром оточили і головні польські сили під Зборовим. Однак Іслам-Гірей за спиною Богдана Хмельницького домовився про вигідний для себе мир з Яном Казімиром, бо розумів, що поразка Польщі в боротьбі проти України неминуче змінить співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а це суперечило канонам традиційної татарської політики. Для Кримського ханства оптимальною виглядала ситуація рівноваги між Річчю Посполитою і Україною, що давало Бахчисараю змогу не лише використовувати у своїх інтересах суперечності між ними, провокувати їх на взаємну боротьбу та ворожнечу, грабувати українські та польські землі тощо. Поразка Яна Казимира вела б до створення незалежної Української держави, що позбавляло кримську верхівку названих переваг. Тому Іслам-Гірей прагнув будь-що запобігти створенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацької України. Крім того він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладений під Зборовом договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.

Український гетьман змушений був піти на переговори із шляхтою, випускаючи з рук по суті повну перемогу над ворогом.

На переговорах, що розпочалися 7 серпня 1649 р. під Зборовим, козацька старшина висунула 18 вимог, основні з них були:

• зберегти давні вольності козаків;

• визнати козацьку територію у таких межах почавши від Дністра, Берлинців, Бара по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любича та Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, а тим козакам що не попали у цю територію мала бути амністія польського уряду;

• скасувати унію, руське духівництво повинно користуватися всіма вольностями так само, як духівництво римської віри;

• всі посади земські, городські і міські по всіх воєводствах у королівських, світських духовних містах повинні бути надані особам грецької віри;

• всі сеймові ухвали, що урізують права і вольності Війська Запорізького мають бути скасовані;

• щоб духівництва римської віри в Києві не було й київського єпископа;

• король мусить заприсягтись на сеймі про виконання цих вимог.

8 серпня після продовження переговорів була обнародувана так звана “Декларація його королівської милості війську Запорізькому на пункти супліки даної”, яка отримала назву Зборівського договору. Цим документом межею козацької території польський уряд визнавав лінії: Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни і аж до “границе московской и Днипра”. Отже, порівняно з вимогами української старшини, у повну залежність від шляхти переходило Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волинь. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тисяч чоловік, йому підтверджувалися усі попередні вольності. На його території не мали права з’являтися коронні війська.

Таким чином, Зборівський договір де-юре узаконив існування української держави – Гетьманщини.

В Україні посади повинні були займати тільки особи православного віросповідання. Питання про унію та про церковне майно виносилося для розв’язання на найближчий сейм, а Київському митрополиту надавалося місце сенаті. Не мали права проживати в Києві та інших містах єзуїти. Усім повстанцям гарантувалася повна амністія. На гетьманську булаву віддавався Чигирин з округою.

Зборівський договір частково забезпечував права та привілеї козацтву, українській шляхті, православному духівництву в межах трьох воєводств. Що ж до селян, то хто не вписувався до реєстру, мав знову потрапити у підданство своїх панів, що поверталися на Україну.

Умови Зборівського договору урочисто підписані 10 серпн1649 р., підлягали ратифікації на сеймі.

Однак зразу після підписання Зборівського договору Україною прокотилася хвиля невдоволення тим, що король дозволив татарам брати ясир, також було невдоволення тим, що Російська держава не дала у 1648-1649 рр. військової допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої.

Польська шляхта не хотіла змиритися з умовами Зборівського договору. Збираючи військову силу, вона тим часом хотіла приспати пильність козацької старшини, висилаючи час від часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти.

Після серії боїв 18 серпня 1651 р. під Білою Церквою було підписано мирний договір між Військом Запорізьким і Річчю Посполитою: кількість реєстрових козаків зменшувалась до 20 тисяч, влада козаків поширювалася тільки на Київське воєводство.

Договір був важким для українського народу, але за умов, що склалися, означав великий успіх козацької дипломатії. Головним для Б.Хмельницького у цей період було збереження миру між козацькими і шляхетськими військами. У той самий час умови Білоцерківського миру вже ніяк не задовольняли населення України і також польську шляхту. Після укладення Білоцерківського договору Хмельницький посилено намагався зміцнити міжнародне становище України, послабити негативний вплив поразки під Берестечком, добитися створення антипольської коаліції. Ведучи тяжку дипломатичну роботу з польським урядом, Б.Хмельницький продовжує водночас підтримувати зв’язок із Росією.

У битві під Батогом у травні 1652 р. козацьке військо розгромило польську армію. Перемога під Батогом підняла моральний дух Війська Запорізького. 17 серпня на Варшавський сейм прибули козацькі посли, які домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. На таємних нарадах король із сенаторами вирішив не вступати з українськими послами в переговори, а вислати з ними до Чигирина своїх комісарів. Після аудієнції козацьких послів у Яна-Казімира 31 серпня з ними було відправлено до Чигирина польських комісарів – Миколая Зацвіліховського і Жигмонта Чорного.

Польське посольство не мало успіху – Б.Хмельницький відмовився пристати на умови шляхти і в другій половині вересня воно повернулося до Варшави. Комісію було відкладено до нового року.

6 січня 1653 р. в Чигирині, куди зібралися “на думу” полковники і сотники “з усіх городів”, було вирішено: “З королем і поляками не миритися, а просити милості у царя, щоб прийняв їх під свою сильну державу”. Старшина ухвалила готуватися довоєнних дій на випадок агресії шляхти. Водночас дипломати Хмельницького готували грунт для збройного виступу проти Речі Посполитої. Стало зрозуміло, що боротьба набуває затяжного характеру.

Що ж до зносин українського гетьмана з Російською державою, то уже 8 червня 1648 р. в Черкасах Хмельницький доручив жителю Стародуба Григорію Климову, затриманого козаками біля Києва, листа до російського царя Олексія Михайловича з повідомленням про здобуті перемоги над шляхтою, проханням допомогти та про бажання українського народу та Війська Запорізького, як писав Б.Хмельницький, “услужить вашей царской вельможності”.

Водночас Г.Климов мав доручення передати листа севському воєводі Леонтієву. Ці дати окреслили початок дипломатичних зносин українського гетьмана з Російською державою.

Розуміючи велике значення допомоги Росії, козацька старшина намагалася використати усі канали для налагодження з нею зв’язків. 11 липня цього самого року з російським гінцем Іваном Трохимовичем, який повертався від Яреми Вишневецького, було передано лист до путилівського воєводи Никифора Плещеєва з проханням, аби Росія надала допомогу в боротьбі з шляхтою.