57726 (Історія міжнародних відносин України)

1.Східні слов’янські племена та їх зв’язки зі своїми сусідами (ІІ-VІІ ст.)

Зародження слов’янства та їх розселення

Від найдавніших часів терени України були місцем, де проживали різні племена і народи; тут пролягала межа між двома світовими цивілізаціями: світом осілих землеробських культур, що заклали основи європейської цивілізації, та степовим азійським світом.

Через відсутність писемних пам’яток висвітлення стародавньої історії можливе тільки завдяки археологічним даним. Еволюція людського суспільства тривала міліони років і для кращого розуміння та орієнтації у цьому процесі ділять її на чотири основні періоди: кам’яний вік (2 млн. р. до н.е. – 6-5 тис. р. до н. е.). Своєю чергою він ділиться на: палеоліт (старокам’яний вік) – 2 млн. р. до н.е. – 12 тис. р. до н. е.; мезоліт (середньокам’яний вік) – 12-7 тис. до н. е.; неоліт (новокам’яний вік) починається приблизно: 6-3 тис. р. до н. е.; енеоліт (міднокам’яний вік) – 4-3 тис. р. до н. е.; бронзовий вік – кінець 3 – початок 1 тисячоліття до н. е.; ранній залізний вік є останнім в археологічній періодизації. На території України він починається з VI – V ст.. до н.е.

Розвиток людства на Україні відбувався так як і у інших регіонах Землі. На заміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (приблизно 40-35 тис. років тому), яку називають “гомо сапієнс” (людина розумна). Відповідні зміни відбуваються і в суспільній організації. Первісне людське стадо у часи пізнього палеоліту поступається місцем вищій формі організації – родовій общині зі спільною власністю на засоби виробництва. Рід стає основою суспільної організації. Він об’єднує родичів по материнській лінії, на основі чого можна говорити про виникнення матріархату. Матріархат не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка охороняла вогонь, житло, дітей.

У пізньому палеоліті вдосконалюються знаряддя праці – на заміну дрючку і загостреному каменю приходить метальний спис. Кам’яні знаряддя стають різноманітними, розповсюджуються знаряддя з кісток, з’являється одяг. Оскільки посуду ще не було, то наші предки використовували черепи тварин ( від цього, очевидно, походить слово “черепок”, а від шкірок з черева малих звірів, якими людина обтягувала ноги, - “черевик”). Однак найбільшим відкриттям палеолітичної людини стало штучне видобування вогню. Стоянки доби пізнього палеоліту розташовані по всій території України. Залишки матеріальної культури паолеолітичних племен знайдені в Мізині на Десні, а також в інших місцях, що свідчить про високий рівень розвитку тутешніх палеолітичних племен. Людина епохи палеоліту відчувала існування вищої сили, що керувала її життям і хотіла привернути її увагу до себе певними діями, амулетами, якими слугували різноманітні жіночі фігурки, браслети з складними візерунками. Відтоді й досі в побуті українського народу збереглися статуетки тварин, зображення птахів на короваях, а орнамент на писанках точнісінько такий самий, який був на браслетах, знайдених археологами на стоянці палеолітичних людей у Мізині та інших стоянках. Ці факти свідчать про те, що палеолітичні племена потрібно вважати за найдавніших предків українців.

В епоху мезоліту (12-7 тис. р. до н. е.) людиною було зроблено відкриття лука та стріл. Основним її заняттями залишалися полювання і рибальство. Вона приручила перших тварин: собаку, вівцю, рогату худобу. В Україні відкрито селища тієї доби: Погоріле на Чернігівщині, Збанки на Волині та інші. В часи мезоліту появляються племена людей і формується родоплемінний лад. Його розквіт припадає на добу неоліту, який почався в Україні близько 7 тис. років тому. Високий рівень знарядь праці приводить до продуктивного господарства – землеробства і скотарства. Тоді з’являються вдосконалені кам’яні сокири, човни – перший транспортний засіб людства, обпалений глиняний посуд – кераміка.

Першою неолітичною хліборобською культурою була Трипільська культура. Хронологічні рамки УІ-ІІ тис. до н. е. Територія. Займалися землеробством. Розвинуте скотарство. Вигодовували трипільці і домашню птицю, займалися бортництвом. Великого розвитку набуло гончарство, використовували гончарний круг. Трипільці вміли виготовляти тонку тканину і фарбувати її травними і рослинними фарбами. Знаряддя праці виготовляли з каменю, кремнію, а потім і з міді. Відзначалась високим будівельним мистецтвом: будівлі були з дерева, устатковані конструкціями з випаленої глини, мали цегляні долівки. Вже тоді існували великі племінні центри: Сушівка, Володимирівна, Петрени, Більче Золоте з широкою периферією економічних впливів, що сягали Чернігівського та Волинського Полісся та Малої Азії.

Трипільців вважають основоположниками українського народного мистецтва. Розмальована трипільська кераміка була попередницею пізніших грецьких ваз та усієї егейської та крітської культури, яка розквітла у ІІ тисячолітті до н.е. У трипільців була своя писемність. Вона створена була на основі звукового алфавіту.

Трипільці створили свою систему поглядів на світ, яка має зв’язок з українською і характерна тільки для неї. Трипільці заклали заклали основи українського національного світогляду й витворили ті своєрідні українські традиції, яких немає в інших народів.

Трипільці мали великі досягнення в галузі будівництва.

Все це свідчить про вплив неолітичних трипільських племен на етногенез українського народу. Матеріальна та духовна культура стоїть найближче до сучасних українців.

В деяких дослідженнях є твердження, що в першій половині ІІІ тис. до н.е. на території північного Причорномор’я відбулося зіткнення двох чужорідних людських спільнот – землеробської і кочової, в результаті якої перемогу здобули останні. Це були так звані племена аріїв, які належали до індоєвропейської групи племен, прабатьківщиною яких був Східний Сибір. Вони частково винищили, частково примусили відступити трипільців зі своїх земель і утвердилися у північному Причорномор’ї.

Тут на рубежі ІІ-І тис. до н.е. вони розділилися на багато груп і вирушили в подальшу мандрівку з України. Лише на північ від Чорного моря цілою залишилась велика група старих індоєвропейських племен. Серед них, на думку прихильників цієї теорії, і потрібно шукати праукраїнців. Проти цієї теорії, про прихід індоєвропейців з Азії на територію України, ще у середині ХІХ ст. багато вчених виступили проти неї. М.Грушевський зауважував, що таке твердження не має жодних підстав, а ґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину людського роду. Натомість на основі лінгвістичних досліджень вчені дійшли висновку, що ймовірно їх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається в південно-західному напрямі через Східно-Європейську рівнину. У мові індоєвропейських племен виявлено слова, пов’язані із заняттям скотарством, а також назви бджоли, меду, ведмедя. Отже предки українців автохтонні на певній частині своєї території.

В період міді-бронзи (ІУ- початок І тис. до н.е.) відбувається диференціація індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належали племена арійські (іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніх вірмен і албанців), слов’янські і литовські; до другої групи – західної, відносяться грецькі, кельтські та германські. Слов’яно-литовська група займала проміжне становище між арійською і германською, причому найближче вона стояла до арійських племен. Це підтверджено лінгвістичними дослідженнями. Найбільша спорідненість спостерігалась у мовах слов’янських і литовських племен, тому що остаточне їх розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.

Таким чином, індоєвропейці чи арійці були автохтонним населенням Східної Європи, можна стверджувати, що до них належали і трипільці. Залишки трипільських поселень знаходять не лише на території України, а й поза її межами, зокрема в Німеччині і Скандинавії. Разом з тим знайдені там пам’ятки є набагато молодшими за ті, які відомі в Україні, тобто вони з’явилися там внаслідок розселення трипільських племен.

Спираючись на сучасні методи досліджень, а також на основі археологічних знахідок, багато вчених схиляються до думки, що правітчизною індоєвропейців було північне Причорномор’я.

Десь на початку ІУ-ІІІ тис. до н.е. розпочинається конфлікт між племенами західної землеробської культури (трипільців) і східної скотарської, що належалт до тієї самої індоєвропейської спільноти. Завоювавши територію поселень трипільських племен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки, підпали під їх вплив і стали вести осілий спосіб життя, займатися землеробством ім. ремеслом. Серед багатоманітності землеробсько-скотарських племен Східної і Середньої Європи в ІІ тис. до н.е. виділяються племена культури шнуркової кераміки. Пам’ятки цієї культури знову ж пов’язують Україну з Середньою Азією, Кавказом, а також з егейською культурою.

Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор’я від Карпат до гирла Дунаю і Кубані опанували кімерійці. Це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглась в писемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні контакти з Кавказом і Середземномор’ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кіммерійці мали укріпленні городища. Їх етнічна приналежність остаточно не з’ясована. Деякі дослідники вважають, що їхня культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, тому що перехід дол. Нього штовхав нащадків трипільців на південь у степи Причорномор’я.

Починаючи з УІІІ ст.. до н.е., кіммерійців витісняють з північного Причорномор’я скіфи.

Скіфи створили першу рабовласницьку державу близько УІ ст. до н.е., заселяли територію між Доном і Дунаєм. Держава являла собою деспотичну монархію. У 513 р. до н.е. скіфи розгромили персидського царя Дарія. Мали активні контакти з греками, тому що у УІІ-УІ ст.. до н.е. на північному Причорномор’ю виникають грецькі колонії – міста-держави. Це були типові рабовласницькі держави. Вони багатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою, ремісничими виробами.

Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому березі Дніпра жили скіфи-кочівники, по обох берегах Дніпра – скіфи-хлібороби, в басейні Середнього Бугу жили скіфи-орачі, які називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були слов’янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від трипільців.

За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме – іранської групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини індоєвропейців, то їхню появу у Північному Причорномор’ю можна пояснити зворотнім рухом кочових племен, викликаним міграційними процесами в Середній Азії.

Ці факти підтверджують неперервність етногенезу українського народу. Київський вчений М.Суслопаров, дешифруючи писемність трипільців, виявив, що нею користувалися і племена Зрубної культури, зокрема кіммерійці. Ряд дослідників дотримуються думки про виділення вже у ІІІ-ІІ тис. до н.е. на Наддніпрянщині відповідних діалектів, які стали предками пізніших прибалтійської і праслов’янської мов. Скіфи- землероби (сколоти) за своєю матеріальною культурою перебували у безпосередньому зв’язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні протислов’ян (протоукраїнців). Поховання скіфів мають аналогію з похованнями трипільців та кіммерійців під курганами, а видатних осіб спалювали на вогні. Обидва обряди продовжували зберігатися аж до слов’янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині; скіфи продовжують розробку трипільської міфології, яку перейняли і слов’яни. Скіфи користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Його характерні стилістичні риси збереглися і в сучасному народному гончарстві; від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи шпилеподібні, козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.

Починаючи з ІІ ст.. до н.е., скіфів витісняють інші кочові племена – сармати. Вони, як і скіфи, належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя Каспійського моря в результаті натиску інших племен з Середньої Азії. Сармати були кочовими племенами, лише невелика їх частинка займалася хліборобством біля Дунаю та Азовського моря. Це був войовничий народ, який усе життя провів у війнах, але так і не створив єдиної політичної організації, а жив окремими племенами.

З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор’я значно розширилися їхні зв’язки з античними містами. Ці зв’язки сприяли поглибленню у сарматів процесу творення різних соціальних верств і посилення племінної знаті, довкола якої групувалися військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була їх багатством і головним засобом виробництва. Чільне місце у їхньому господарстві посідала праця рабів, в яких вони перетворювали захоплених під час безперервних воєн полонених.

Сармати підтримували зв’язок з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв’язки з багатьма народами сприяли поширенню різних культурних впливів. Їх культу поєднувала елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

У ІІІ ст.. н.е. північно причорноморські степи опановують германські племена готі, що туди прийшли з-над Балтики. І в кінці ІІІ-ІУ ст. розпочинається велика слов’янська міграція.

Слов’яни становили окрему слов’яно-литовську групу. Їхньою батьківщиною вважається територія між Віслою, Балтійським морем, Дністром, Бугом і Середнім Дніпром. Литовські народи займали північну частину цієї території. Велике слов’янське переселення ІІІ-ІУ ст.. не лише остаточно розриває слов’яно-литовську групу індоєвропейців, а й розпочинає диференціацію в середовищі самих слов’ян. Поєднання археологічних та лінгвістичних даних дає підстави відносити скіфів-землеробів (сколотів) до праукраїнців, зокрема полян і русів. Перші писемні згадки про слов’ян відносяться до І ст.. н.е. У творах авторів І-ІІ ст. зокрема Плінія, Таціта, Птоломея вони виступають під назвою венедів. Назва “словен”, “славен” з’являється у УІ ст. і стосується західних слов’ян. Поділ слов’ян на західних, східних і південних розпочинається ще перд їх розселенням, а в його процесі лише закріплюється. Предки українців проживали у південно-східній частині праслов’янської території в районі середньої течії Дніпра.

Готський історик Йордан говорить “...венеди походять від одного корення і нині відомі під трьома назвами – венеди, анти, словени”. Отже венеди ділилися на дві частини: західну (склавени) і східну (анти). Венеди – це стара германська назва склавинів. Анти, - писав Йордан, - проживають між Дністром і Дніпром аж до Чорноморського побережжя. Відомості про антів залишив і візантійський історик Прокопій Кесарійський. Починаючи з УІ ст. анти регулярно вторгалися в межі Візантійської імперії.