28357 (История политических и правовых учений), страница 6

Необхідною умовою сильної централізованої дер­жави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне за­конодавство, гарне військо і гарні союзники³.

Рівночасно мислитель рекомендував монархові підбирати компетентних і чесних людей до виконав­чої влади, які "... повинні дбати не про себе, а про державу..."⁴.

Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всякими засобами. Якщо державі загрожує зане­пад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його ото­чують вороги як у державі, так і ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосову­вати насилля, може уподібнюватися левові та лиси­ці⁵. Такий принцип у політиці перегодом отримав назву макіавеллізму.

Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі вод­нораз виклав низку цікавих положень, що могли б сприяти розвиткові держави. Це — створення умов

Макиавелли Н. Государь. — С. 31.

² Там само. — С. 56.

³ Там само. - С. 72.

⁴ Там само. - С. 70.

⁵ Там само. - С. 52.

66

для праці обдарованим людям; сприяння розвиткові торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розум­них податків; забезпечення захисту приватної влас­ності¹.

В іншій праці мислителя "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха виправдо­вує себе на етапі об'єднання та укріплення держави. Після цього він допускав установлення республікан­ської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.

Ідею сильної централізованої монархи обстоював також політичний мислитель Франції Жан Боден (1530—1596). Свою політико-правову концепцію він виклав у творі "Шість книжок про республіку". Боден піддав критиці проекти ідеальної держави Платона і вважав, що держава — це сукупність сімей. Але держава відрізняється від сім'ї особливим характером державної влади — її суверенністю, яка і є головною ознакою держави.

Суверенітет, за його вченням, — це необмежена влада над громадянами і підданими. Суверенітет не зв'язаний позитивними законами, він знаходиться над ними. Боден припускав підкорення суверена тільки божественним і природним законам.

Повноваження суверена надзвичайні: він одноосо­бове схвалює закони, має право оголошувати війну і мир, здійснювати судочинство та інші владні функ­ції. У рамки вчення Бодена вкладалася тільки одна форма державності — монархія. Тільки вона єдина може здійснювати надзаконну владу. Ба більше — тільки в монархії можливе чітке функціонування всіх елементів державного механізму, оскільки вони скеровуються однією особою — монархом. Він сти­мулює ефективність одних і стримує інших. Демо­кратичну, аристократичну і тиранічну державність Боден уважав такими, що не можуть забезпечити

Макиавелли Н Государь. — С. 69. З* 67

добробут суспільства. Тиранія є насильницькою фор­мою, що спричинює постійне обурення громадян і, зрештою, непокору; аристократія з її партійними конфліктами теж не в змозі реалізовувати функції держави; найгіршою формою є демократія, оскільки народ нездатний до розумних рішень, а безмежна свобода призводить до анархії та занепаду держави.

Обстоюючи ідею сильної централізованої монархії, Боден не припускав можливості змішаної форми дер­жави, мотивуючи це тим, що суверенітет не може бути поділеним і одночасно належати різним суб'єк­там влади: монархові та аристократії. Суверенна влада неподільна.

Будучи апологетом абсолютизму, Боден усе ж спробував означити межі впливу суверенітету. Його влада безмежна тільки у сфері державних відносин; відносини приватної власності, особисте життя гро­мадян знаходяться поза сферою впливу суверена, вони недоторканні та священні. Безумовно, це поло­ження мало важливе значення для формування основ капіталістичних відносин і становлення ідеї громадянського суспільства.

Право, за вченням Бодена, є досягненням суспіль­ства, бо відрізняє державу від додержавного утворен­ня. Він зазначав, що для з'ясування загальних засад права необхідно осягнути всі системи права, які мали місце в історії людства, використовуючи одно­часно філософський та історичний підходи.

Така методологія давала йому підстави стверджу­вати, що загальними засадами права є вічна істина, а також універсальні зразки, що знайшли відобра­ження в сукупності законодавств різних народів.

Воднораз мислитель зазначав, що позитивне право, встановлюване в державі сувереном, не по­винне суперечити вимогам божественного і природ­ного права, оскільки суверен повністю підкорений Богові та не може оголосити йому війну.

68

2. Держава і право у вченнях мислителів нового часу

В останній третині XVI — на початку XVII ст. ста­лася буржуазна революція в Нідерландах, яка знач­но вплинула на розвиток капіталістичних відносин у протестантських країнах. Згодом (у 1640—1688 рр.) буржуазна революція мала місце в найбільш промис­лове розвиненій Англії. Ці події значною мірою були • підготовлені розвитком мануфактурного виробниц­тва, яке заступило ремесла. Новий спосіб виробниц­тва сприяв поділові праці, зростанню її продуктив­ності, пошукові способів раціоналізації виробничих процесів, стимулював розвиток суспільних і природ­ничих наук,

У той період виникло експериментально-матема­тичне природознавство, у боротьбі між емпіризмом і раціоналізмом подальшого розвитку набула філосо­фія, формувалися підвалини буржуазної правової свідомості.

Велика торговельна і промислова буржуазія, що доступилася до влади, була зацікавленою в модер­нізації держави з її інститутами, а також системи законодавства, які гарантували б безпечне функ­ціонування нових економічних відносин.

! Першу спробу з'ясувати сутність і призначення права й держави за нових умов зробив голландський юрист і громадський діяч Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645) у праці "Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права". На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими. |

Г. Гроцій проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею. Останнє, за його вченням, установлюється волею Бога або лю­дей. Право, що його встановили своєю волею люди,

69

за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв кате­горію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

¹ Стосовно походження держави мислитель заува­жував, що люди об'єднуються в державу добровіль­но, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтри­мання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верхов­ною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, вико­нання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, закон­ності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської".

70

Гоббс розглядав три моменти становлення полі­тичного організму: природний стан — перехід до дер­жави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загаль­ної влади, нема законів і, відповідно, нема й спра­ведливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбе­реження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність вико­нання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей за­вдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб прими­ряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досяг­нення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо держа­вою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам

71

за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв кате­горію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

¹ Стосовно походження держави мислитель заува­жував, що люди об'єднуються в державу добровіль­но, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтри­мання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верхов­ною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, вико­нання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, закон­ності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської".

70

Гоббс розглядав три моменти становлення полі­тичного організму: природний стан — перехід до дер­жави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загаль­ної влади, нема законів і, відповідно, нема й спра­ведливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбе­реження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність вико­нання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей за­вдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб прими­ряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досяг­нення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо держа­вою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам

71

будучи підданим Бога, він зобов'язаний через це дотримуватися природних законів"¹.

Широке тлумачення прав суверена не залишає місця для волевиявлення підданих. Природний і дер­жавний закони збігаються за змістом, законодавцем же (творцем державних законів) є суверен. Суверен державним законам не підлягає та є підзвітним без­посередньо Богові.

Держави не вічні. Вони ослаблюються й занепада­ють, але не внаслідок дії об'єктивно-історичних чин­ників, а через недосконалість їхніх законів, недо­статність абсолютної влади, приватних суджень про добро і зло. Знесилює державу і свобода висловлю­вань проти верховної влади.

Абсолютна влада, підкреслював Гоббс, грун­тується на принципах розуму. Досі створювалися не­досконалі держави, принципи розуму зроблять існу­вання держав довговічним.

Суверен виконує свої обов'язки верховного пасти­ря за божественним правом, він навіть може викону­вати функції священика: хрестити, освячувати храми, виконувати інші таїнства. Лише державні турботи перешкоджають йому в цьому. Отже, суве­рен — цар і священик "за божественним правом". Якщо суверен — християнин, то він — глава церкви.

На думку Гоббса, все, що потрібне для спасіння, міститься в двох чеснотах: вірі в Христа й підкоренні законам. Якби остання з цих чеснот була доскона­лою, то її однієї було б для нас досить.