28357 (История политических и правовых учений), страница 5

В «Городе Солнца», где нет более частной собственности, земледелие, ремесла и т. д. являются делом совместного труда соляриев, коим ведают правители с подчиненными им должнос­тными лицами — специалистами. Сообща произведенное рас­пределяется справедливо, по меркам необходимости. Все, в чем солярии нуждаются, «они получают от общины, и должностные лица тщательно следят за тем, чтобы никто не получал больше, чем ему следует». Не только обеспечение каждого солярия Требуемой долей материальных благ и попечение о его досуге, общении, здоровье входят в круг обязанностей должностных лиц «Города Солнца». Они также планомерно обучают и воспи­тывают членов общины, заботятся о состоянии их духа. Значи­тельную роль отводит им Т. Кампанелла в заботе о продолжении рода соляриев. Государство вмешивается (конечно, в интересах общего блага) даже в творчество поэтов, предписывая им те формы, в которые они должны облекать свое вдохновение.

Содержание «Города Солнца» отчетливо демонстрирует при­сутствие в ранних социалистических доктринах двух практи­чески несовместимых начал. Верная оценка интеллектуальных, нравственных и т. п. достоинств человека как факторов, при­званных определять его положение в обществе, сплошь и рядом переплетается с установками на авторитарность, аскетизм, с небрежением отдельной человеческой личностью, с равнодуши­ем к созданию соответствующих организационных и правовых условий для ее свободного всестороннего развития.

Вот один из самых разительных примеров указанного проти­воречия. Солярии участвуют в политическом процессе, но учас­твуют скорее в качестве статистов, поскольку голос их не решающий, а в лучшем случае лишь совещательный. Вершат же, по существу, все дела в государстве правитель-первосвя­щенник (Метафизик) и помогающие ему три соправителя (Мощь, 188

Глава 8. Политические и правовые учения эпохи Возрождения и Реформации

Любовь, Мудрость). Жизнь соляриев, взятая фактически во всех ее проявлениях, заранее скрупулезно расписана. Каждый мало-мальски значимый шаг граждан «Города Солнца» направляется и контролируется. Даже имена подбираются «не случайно, но определяются Метафизиком». Солярии удовлетворены своим бытием: никто из них не терпит, по мнению Т. Кампанеллы, никакого недостатка ни в необходимом, ни в утехах. Они не ощущают — скажем от себя — сковывающего их духа однообразия. Этот дух царит над всем. У соляриев одинаковое жилье, одежда и пища, одинаковые занятия, развлечения, строй мыслей, обыкновения и проч. Неповторимость каждого отдель­ного человека, его самостоятельность, инициативность, наличие у него собственных своеобразных потребностей, стремлений в «Городе Солнца» особой ценности не имеют. Доминируют инте­ресы государства, а интересы частных лиц — лишь постольку, поскольку они являются частями государства. Не раз повторит­ся потом в политических доктринах социалистов такое оттирание на далекую периферию потребностей и интересов «частных

лиц».

Типичная для политико-юридических воззрений социалистов рассматриваемого периода деталь. Справедливо уделяя при­стальное нужное внимание вопросам законодательства, которое должно утвердиться в государственно-организованном обществе, базирующемся на общности имущества, на принципах коллективизма, они крайне скупо говорили (если говорили вообще) о правах и свободах индивида, о правовых связях гражданина • и государства, о системе надежных гарантий таких прав и свобод и т. д. Это, кстати говоря, очень характерно и для последующих поколений социалистов.

Ерышев. Истоия политических и правовых учений.

Тема 8. ПОЛИТИЧЕСКИЕ И ПРАВОВЫЕ УЧЕНИЯ

эпохи возрождения и реформации

Возрождение и Реформация — самые крупные и знаменитые события позднего западноевропейского средневековья. Для мышления, идеологии и культуры этой эпохи решающей тенденцией был переход от теоцентрического к антропоцентрическому пони­манию мира. Этот процесс диалектический, противо­речивый, сложный. Он осуществлялся повсеместно, но в различных модификациях, вариантах, формах. Для Возрождения и Реформации характерны такие общие моменты, как ломка феодальных и возникновение раннекапиталистических отношений.

Для этой эпохи характерным является новое само­сознание человека и новая его общественная позиция: гордость и самоутверждение, осознание собственной Тема 8. ПОЛИТИЧЕСКИЕ И ПРАВОВЫЕ УЧЕНИЯ

эпохи возрождения и реформации

Возрождение и Реформация — самые крупные и знаменитые события позднего западноевропейского средневековья. Для мышления, идеологии и культуры этой эпохи решающей тенденцией был переход от теоцентрического к антропоцентрическому пони­манию мира. Этот процесс диалектический, противо­речивый, сложный. Он осуществлялся повсеместно, но в различных модификациях, вариантах, формах. Для Возрождения и Реформации характерны такие общие моменты, как ломка феодальных и возникновение раннекапиталистических отношений.

Для этой эпохи характерным является новое само­сознание человека и новая его общественная позиция: гордость и самоутверждение, осознание собственной силы и таланта становятся отличительными качествами человека. Именно эпоха Возрождения дала миру ряд . выдающихся индивидуальностей, обладавших ярким темпераментом, всесторонней образованностью и вы­делявшихся среди остальных своей волей, целеустрем­ленностью, огромной энергией.

В области политической и правовой мысли приобрел актуальность тезис о том, что одно из главных слагае­мых достоинства индивида — гражданственность и бескорыстное инициативное служение общему благу, под понятие которого стало подводиться представле­ние о государстве с республиканским устройством, опирающемся на принципы равенства и справедливости.

Для изучения темы следует рассмотреть следующие вопросы: /. Новая наука о политике. Н. Макиавелли.

2. Политические и правовые идеи Реформации.

3. Жан Боден и его учение о государстве.

4. Политико-правовые идеи европейского социализ­ма XVI—XVII веков.

В истории концепций государства и права видное место принадлежит знаменитому итальянскому мысли­телю Никколо Макиавелли (1469—1527), автору ра­бот "Государь", "Рассуждения о первой декаде Тита Ливия", "История Флоренции" и др. Н. Макиавелли ха­рактеризует самостоятельность, величие и мощь госу­дарства как идеал, для достижения которого политики должны использовать соответствующие средства, не думая о моральной стороне своих поступков и о граж­данской свободе. Отсюда термин "макиавеллизм" для определения беззастенчивой политики, которая добивается своих целей, пренебрегая нормами морали. Государство признается Макиавелли высшим проявлением человеческого духа, а служение государству — целью, смыслом и счастьем человеческой жизни. Почти на полтора века раньше Гоббса Макиавелли обосновывал необходимость государства эгоистической природой человека и потребностью ее насильственного обуздания.

Одной из попыток растущей буржуазии ослабить феодальные узы в странах Западной и Центральной Европы были реформационные движения, которые ставили своей целью реформу церкви и создание вероучения, соответствующего классовым интересам буржуазии. Эти движения были искрой, упавшей в пороховой погреб. Они послужили сигналом к народным

революционным выступлениям против феодального гнета. У истоков Реформации стоял, являясь крупнейшим идеологом ее бюргерского крыла, немецкий теолог Мартин Лютер (1483—1546). Именно он сформулировал те религиозно-политические лозунги, которые вначале вдохновили и сплотили в Германии практически всех поборников Реформации. Завоевани-ем политико-юридической мысли стал сформулированный в эту эпоху Реформации вывод о том, что свобода мысли и совести есть предпосылка и обязательный признак антидеспотического, демократически организованного человеческого общежития. Видным представителем общественно-политической мысли был сторонник и идеолог французского абсолютистского государства Жан Воден (1530—1596), который выдвинул идею о государственном суверени­тете. Политико-теоретические взгляды Бодена по сво­ему интеллектуальному содержанию и историческому смыслу представляют собой прорыв к горизонтам по­литико-правовой идеологии Нового времени.

Шульженко Ф.П. Історія вчень про державу і право. Курс лекцій. 1997р.

Розділ III ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ

У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ В XV—XVII ст.

1. Державно-правові концепції

обгрунтування абсолютизму в XV—XVI ст.

У XIV—XV ст. в країнах Західної Європи почався стрімкий занепад феодального устрою.

В 1358 р. у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. в Чехії, а згодом (у 1524—1525 рр.) і в Німеччині сталися селянські повстання проти феодального гноблення. Воднораз посилилась бо­ротьба і проти політики церкви в суспільстві, що привело до появи єретичних течій, ідеологами яких були: в Англії Джон Уїкліф (1324—1384), у Чехії Ян Гус (1371—1415). Вони висловлювали думки проти феодальної роздробленості, про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.

Ці обставини сприяли ліквідації особистої залеж­ності селян від феодалів, збільшенню пропозиції вільної робочої сили, розвиткові виробництва й торгівлі, а в цілому — формуванню нових економіч­них відносин, що своєю чергою ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення нових правових норм, які регулювали б ці відносини і належним чином забезпечували б захист інтересів власників.

Спробу вирішити ці проблеми зробили пред­ставники ранньобуржуазних вчень про державу і право. Державно-правову думку ранньобуржуазного періоду можна розділити на два етапи.

Для першого етапу (XV—XVI ст.) була характер­ною критика феодального устрою та обгрунтування переваг сильної централізованої монархії; для друго-го (XVII ст.) — перевага раціоналістичного надбання попередніх поколінь, подальше розроблення ідеї природного права, з'ясування проблем співвідношен­ня свободи і права, права і закону, особи і держави.

Крім того, в політико-правовій думці формувалися та обґрунтовувались ідеї громадянського суспільства і правової держави.

Одну з перших світських державно-правових кон­цепцій ранньобуржуазного періоду розробив італій­ський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у творах "Государ", "Історія Фло­ренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія". Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з'ясу­вання сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Але воля людини не зовсім підкорена приписам чи випадковості фортуни. Фортуна визначає тільки половину дій людини, в іншому людина вибирає свій шлях сама, відповідно до власних інтересів та устремлінь, погоджуючи свої дії в межах долі з обставинами життя. І навпаки, сліпе підкорення долі, як і повені, призводить до негативних наслідків, тому людина має активно використовувати надану їй можливість свободи волі.

З цього приводу він зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу¹.

На думку Макіавеллі, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі.

Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управляються "єдиновладно"², — монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена

¹ Макиавелли Н Государь. - М , 1990. - С. 74.

²Там само.-С4. 64

силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Ліпший і вигідніший шлях — це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке "єдиновлад­дя" (владу однієї особи) Макіавеллі називав гро­мадським, оскільки воно утворюється завдяки ба­жанню двох суспільних станів: знаті та простого на­роду. Причому прагнення до утворення держави з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать, як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.

Але вдалішою буде монархія, що утворена праг­ненням народу, оскільки "... у народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а народ не бажає бути пригнобленим¹.

Навіть більше — з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтримувати дружбу з наро­дом, який вимагає лише одного — щоб його не пригноблювали.

У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади².

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, — адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату. "... вони можуть позбавити його влади

Макиавелли Н. Государь. — С. ЗО. ² Там само.-С. 30-31.

будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього, або ухилитися від виконання його розпоряджень"¹.

Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцент­рувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі.

Окрім цього, монарх мусить подбати про утворен­ня державних інститутів, які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третейською установою, що "...приборкує сильних і заохочує слабих"².