139039 (Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України)

Зміст

Вступ

1. Сучасний протестантизм в україні: динаміка і тенденції розвитку

2. Протестантизм та церковно-державні відносини

3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів

4. Роль протестантських церков у душпастирській опіці в збройних силах України

5. Соціальне обличчя протестантів незалежної України

6. Місіонерська діяльність протестантських церков в період незалежності України

7. Роль протестантів у освітньому та культурному житті України

8. Порівняльна характеристика релігійної ситуації на Україні

Висновки

Список використаної літератури та джерел

Вступ

Здобуття Україною державної незалежності призвело до формування багатьох наукових проблем, зокрема, пов’язаних із зростанням ролі релігійних інституцій у розвитку громадянського суспільства, як прояву демократії західного зразку. Одна з таких проблем є протестантизм в незалежній Українській державі. Її значущість зумовлена насамперед тим, що на протязі 90-х років ХХ ст. в Україні спостерігалось збільшення чисельності протестантських церков, в яких задовольняє свої релігійні потреби значна кількість громадян. З часу розпаду СРСР суттєво змінився соціокультурний статус протестантизму на Україні. Завдяки прийняттю нового демократичного законодавства про свободу совісті, відсутністю дискримінації та переслідувань з боку держави, відбулися зміни в розвитку традиційних протестантських конфесій, з’явились та організаційно оформились нові для України релігійні течії.

У той же час серед значної частки населення поширені і залишаються доволі стійкими упередження щодо протестантських церков, які уявляються "деструктивними культами", "чужими" та "ворожими" українській культурі релігійними утвореннями. Актуальність дослідження протестантських конфесій в Україні в соціально-політичних умовах полягає в необхідності достовірних знань про них для державних структур, для всього суспільства з метою подолання релігійного екстремізму. Залишається актуальним питання щодо збереження сектантських пережитків у вітчизняному протестантизмі, викликає увагу розвиток місіонерської діяльності серед протестантських церков, а також зростає важливість співробітництва віруючих різних конфесій між собою, з державними та громадськими інституціями.

На особливу увагу заслуговує розгляд питань щодо участі протестантів у політичному, культурному та соціальному житті періоду незалежної України. Тривалий час спотворювалось реальний стан конфесій в Україні. В радянський період протестантизм розглядався як "релігія другого сорту". Світська релігійна історіографія вважала протестантизм тільки продуктом західних ідейних, часто ворожих впливів на українські землі, при цьому конфесію протиставляли іншим релігіям передовсім православ’ю.

В Україні проблема протестантизму цікавила багатьох дослідників, однак вони розробляли її переважно у контексті вивчення Реформації.

До 80-х років ХХ ст. українські автори взагалі припинили дослідження історії протестантизму. Вивчення конфесії у цей час підпорядковувалося загальному спрямуванню радянського суспільства і зосереджувалось на негативному її висвітленні.

В період здобуття Україною незалежності досить широко висвітлюються проблеми протестантизму в працях таких сучасних релігієзнавців як А. Колодний, С. Головащенко М. Кошуба, В. Литвинов, І. Мицько, Я. Страшій, В. Ульяновський. У роботах В. Єленського, П. Яроцького, відзначено головні тенденції розвитку протестантизму в нашій країні, підкреслено позитивний вплив на цей розвиток державно-політичних змін другої половини 80-х початку 90-х рр. ХХ ст.

Досягненням у вивченні вітчизняного протестантизму стали фундаментальні синтетичні праці В. Любащенко, а також п’ятий том десятитомної "Історії релігій в Україні" під назвою "Протестантизм". Нові тенденції в організаційному розвитку українського протестантизму відзначають у своїх роботах Ю. Решетніков, С. Санніков, О. Назаркіна.

Аналіз факторів розповсюдження неохристиянських рухів в Україні наявний у роботах М. Мариновича, Л Филипович, С. Свістунова, які сходяться у думці, що поряд із активною місіонерською діяльністю мала велике значення наявність об'єктивних історичних та культурних передумов в країні. Серед досліджень, що стосуються ролі церков у соціально-політичному розвитку, слід відзначити праці О. Уткіна, О. Шуби, Г. Надтоки, С. Сьоміна.

Питання політико-правового забезпечення діяльності протестантських конфесій відсвітлюють М. Бабій, В. Климов, які зазначають, що в Україні реалізується демократична модель державно-церковних відносин, що сприяє розвитку релігійних спільнот.

Зацікавленість нетрадиційними явищами в релігійному житті суспільства спричинила появу праць, присвячених новим течіям та рухам, в т.ч. протестантського походження. Серед таких досліджень – статті М. Новиченка, Ю. Наріжного, Н. Белікової.

Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються їх діяльності, аналіз яких дозволяє побачити масштаби, особливості та перспективи розвитку протестантизму в Україні, вплив його на соціокультурні процеси на пострадянському просторі, місце у формуванні громадянського суспільства.

Досить цікавими у вивченні проблем протестантизму є історичні документи конфесійного характеру, а саме:

• теологічно-катехитичні твори для внутрішніх потреб протестантських церков (твори М. Лютера, У. Цвінглі, Ж. Кальвіна);

• пам’ятки полемічного, суспільно-політичного, науково-освітнього характеру, спрямовані на реалізацію участі протестантів у суспільних і культурних процесах;

• пам’ятки історико-статистичного характеру, що вийшли з протестантських осередків і містять основний фактичний матеріал;

• видання українських протестантських церков ("Євангельська нива", "Слово віри", "Стяг", "Богомыслие", "Братский вестник" та ін.)

Об'єктом дослідження є: діяльність протестантських церков в українських умовах в період незалежності України.

Предметом дослідження є: протестантські громади в Україні.

Географічні межі дослідження включають всю територію України. При соціологічному опитуванні для визначення політичної, громадської участі у освітньому та культурному житті суспільства активності громадян, їх ставлення до мовного питання в Україні, опитування проводились серед респондентів, які є членами протестантських громад м. Рівне.

Хронологічні рамки: дослідження охоплює період з кінця 80-х по 2005рр.

Мета дослідження полягає:

• в з'ясуванні соціальної, політичної, культурної значущості протестантських конфесій в Україні кінця 80-х до 2005рр., ґрунтуючись на аналізі головних напрямків і форм розвитку релігійних течій.

• в дослідженні соціальних, культурних, політичних та інших факторів протестантських громад м. Рівне;

Завдання роботи: аналіз політичних, соціокультурних, етичних основ протестантизму через призму релігійно-політичних, соціальних, культурних та інших чинників.

Методологічна і теоретична основа дослідження:

У роботі звертаючись до праць філософів, видатних релігієзнавчих діячів протестантських церков, провідних українських релігієзнавців, істориків та політиків, автор прагнув осмислити проблему становлення, діяльності протестантських церков через призму релігійно-політичних, соціальних, культурних та інших чинників.

До сфери дослідження були віднесені слідуючи компоненти: аналіз програм, офіційних документів протестантських церков, ставлення протестантів до участі у політичному, соціальному і культурному житті України.

Джерельну базу дослідження становлять програми з'їздів протестантських церков, заяви та звернення керівників релігійних громад, теологічні праці, конфесійна література.

При вирішенні завдань були застосовані такі методи: порівняльний аналіз, спостереження, анкетування, описовий, статистичний, науковий експеримент.

Матеріали даної магістерської роботи були використані у міжнародній науково-практичній конференції "Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві", яка проходила 18.04.2005 року в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича у статті "Протестантизм та церковно-державні відносини в період незалежності України", та в роботі Х- тої наукової студентськo-викладацької конференції "Дні науки" Національного університету "Острозька академія" у статті "Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів".

Дипломна робота складається зі вступу, восьми розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та джерел, додатків.

1. Сучасний протестантизм в Україні: динаміка і тенденції розвитку

Нові умови для діяльності протестантських церков в Україні відкрилися з проголошенням в 1985р. "перебудови, а особливо з 1988р., коли в країні офіційно відзначалось 1000-ліття хрещення Русі. Зміни у політичному кліматі призвели до змін у законодавстві, що дозволило церквам практично вийти з підпілля та розгорнути євангелізаційну працю".

Сучасний протестантизм в Україні, як уже зазначалося, — це переважно пізні течії. Вони продемонстрували живучість за умов чужих їм соціально-економічних відносин, відсутності ідейного плюралізму та релігійної свободи. За кількістю прихильників протестантизм сьогодні поступається тільки православ'ю, в західних областях — і греко-католицизму. В останнє десятиліття XX ст. конфесія вступила з певними надіями на перспективу подальшого існування і навіть зростання своїх церков, зміцнення позицій у релігійному житті України.

Політичні зміни у колишньому СРСР активізували критичну стосовно режиму позицію багатьох зареєстрованих протестантських громад. Вони все голосніше вимагали права на повнокровне релігійне життя. Це значною мірою стимулювало вияв внутрішніх протиріч, що супроводжували створення та існування Союзу ЄХБ. У кінці 80-х років відкриту тенденцію ізоляції щодо нього демонструють братські меноніти. 1989 року відбувся масовий вихід з об'єднання всіх п’ятидесятницьких громад.

Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ще дві легальні протестантські структури. Перша — автономно зареєстровані п’ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 70-х років і впродовж наступних десяти років діяли переважно у східних і південних регіонах України. Саме вони відображали "парадне обличчя" течії в Україні, оскільки їхня кількість подавалась як офіційна цифра всіх п'ятидесятників. Наскільки ж вона була далека під реальності, засвідчують хоча б такі дані. За станом на 1 травня 1989 р. з 652 п'ятидесятницьких громад, діючих у республіці, більшість (300 громад) були зареєстровані як баптистські, 186 діяли без реєстрації (нелегально) і лише 166 (тобто очевидна меншість) були зареєстровані. Отже, офіційна статистика охоплювала тільки четверту частину всіх п'ятидесятиицьких громад України.

Третє після СЄХБ місце у легальному протестантизмі посідали громади адвентистів сьомого дня (АСД). До кінця 80-х років кількість віруючих у них, за офіційними даними, становила а Україні близько 20 тис. осіб. Внаслідок штучного припинення у 30-х роках їхнього членства у Генеральній конференції адвентистів сьомого дня (що офіційна пропаганда подавала як зв'язок "сектантів" з міжнародним імперіалізмом), адвентистські громади в Україні діяли у повоєнний час окремим осередком, маючи статус Республіканського об'єднання церков АСД. Останнє працювало у спілці з іншими республіканськими об'єднаннями, підпорядковуючись загальному органові — З'їзду (або нараді) церков АСД в СРСР. На з'їзді обирали церковну раду та її голову. У грудні 1980 р. у с. Заокському Тульської області створено адміністративно-навчальний центр, що об'єднав усі громади АСД колишнього Радянського Союзу в єдину Всесоюзну церкву адвентистів сьомого дня.

Протестантське підпілля в Україні за різноманітністю та кількістю віруючих не поступалося легальним осередкам. Воно об'єднувало частину євангельських християн-баптистів (громади РЦЄХБ), п'ятидесятників (окрім громад християн віри євангельської та християн євангельської віри, також п'ятидесятників-сіоністів і п'ятидесятників-суботників), всіх адвентистів-реформістів та свідків Єгови. (Адвентисти-реформісти донедавна діяли в межах Всесоюзної церкви вірних і вільних адвентистів сьомого дня, яка не підпорядковувалася жодній зарубіжній церкві). Нелегальний статус вказаних осередків, їхня "непідзвітність" місцевим органам влади і цілком природне бажання неоприлюднення конкретної інформації про себе не дає можливості докладно з'ясувати кількісний склад протестантського підпілля. Водночас з цими незареєстрованими осередками у 50-80-х роках в Україні діяла низка менших сект і навіть просто груп (іноді — декілька десятків віруючих), визначеної або напіввизначеної конфесійної орієнтації. Однак вони не мали серйозного впливу на розвиток протестантизму та загальну релігійну ситуацію в Україні.

На початку 90-х років більшість протестантських громад країни стала легальними. З цього часу, по суті, розпочався новий етап еволюції конфесії. Його можна назвати етапом подальшого формуванням сучасних протестантських церков. Уже в 20-30-х роках цей процес у деяких течіях розвивався досить активно, однак згодом був штучно призупинений. Радикальні політичні зміни в колишньому СРСР, утворення нової держави України дали змогу протестантам відкрито здійснювати релігійну та позарелігійну практику. Сьогодні перехід більшості протестантських течій у церковний статус зносу пожвавився. Це, зокрема, виявляється у структурних змінах, в явищі інституціоналізації, що відображає просування релігійної спільноти до стійкості, стабільності, створення формалізованої структури, розгалуженої організації.

Спочатку — про течії, які найбільш наблизились до церковного статусу. Це євангельське християнство-баптизм, деякі п'ятидесятнитські течії, адвентизм сьомого дня. Йдеться поки що про наближення, оскільки частина пізньопротестантських осередків ще зберігай рудименти організації сектантського типу. Це, наприклад, громади, що діють у сільській місцевості, нечисленні, з незначним відсотком молодих віруючих. У недалекому майбутньому такі громади або взагалі припинять існування як малоперспективні, або приєднаються до інших, у найближчих населених пунктах. Власне, подібний процес вже відбувається у великих індустріальних містах, що постійно розростаються і "поглинають" навколишні села, а з ними — й існуючі громади. Сьогодні можна з впевненістю констатувати: центр діяльності протестантизму остаточно перенесено до міста. У 1985 о. на 10 тис. міського населення припадало 29 протестантів, сільського — 13[98;210]. На початку 90-х років у містах зосередилась більшість великих, життєздатних громад, що визначають характер пропагандистської та місіонерської практики протестантизму. Це стосується, передусім, євангельського християнства-баптизму (половина його громад діє в містах), адвентизму (60%), п'ятидесятництва (три чверті від загальної кількості громад). Лише єговізм поширений у селах більше, ніж у містах. Динаміка сучасного протестантизму, як бачимо, відображає загальну тенденцію урбанізації.