114809 (Формування правильної дикції у молодших школярів), страница 3

Тільки в усному мовленні помічено орфоепічні та інтонаційні помилки, а також порушення евфонії (милозвучності) та норм наголошення української мови. Зокрема, помилки, що виникають через порушення норм орфоепії — літературної вимови голосних і приголосних — становлять групу орфоепічних, серед яких розрізняють:

• неправильну вимову ненаголошених [е], [и];

• неправильну вимову ненаголошеного звука [о] перед складом з [у];

• глуху вимову дзвінких приголосних перед глухими та в кінці слів [каска] [дуп];

• м'яку вимову приголосного [р] в кінці складу і в кінці слова [зв'ір'];

• м'яку вимову шиплячих звуків [н'іч'], [ч'асто];

• роздільну вимову дж, дз у словах типу дзвінок, джміль [64, 54-55].

До групи усних помилок відносять ті, що пов'язані порушенням норм наголошування. Окремо серед недоліків усного мовлення виділяють невміння учнів робити логічний наголос, паузи між частинами речення, реченнями, абзацами, невміння дотримуватися потрібної сили голосу, швидкості, невміння надавати голосу емоційного забарвлення, відповідно до ситуації спілкування. Усі ці різновиди об'єднують у групу інтонаційних мовленнєвих недоліків.

1.2 Особливості артикуляції голосних і приголосних звуків

Звукові одиниці мови реально існують і функціонують не ізольовано, а в мовному потоці, в певному зв'язку одна з одною. Аналіз умов сполучуваності голосних і приголосних звуків, утворення груп приголосних, різних комбінацій їх і місця в слові, як і вивчення частотності фонем, має велику теоретичну й практичну вагу.

Предметом нашого дослідження є «звукова субстанція мовлення» [65] та особливості її артикуляції. До вивчення звукового сигналу підходять багатоаспектно, адже звук генерується, передається і приймається. Мовленнєва комунікація являє собою процес, модель якого можна зобразити у наступній послідовності: суб’єкт, що говорить, – канал зв’язку, по якому передається інформація, – об’єкт, що приймає дану інформацію [70, 32]. Кожна людина виступає як в ролі суб’єкта, так і в ролі об’єкта мовлення.

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти – вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища – власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію – сам аспект сприйняття, при якому коливання, що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку [58, 8]. Вимова звука – це не тільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку.

Звуком називається «коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі» [82, 16]. Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв'язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.

Звук мови відрізняється від інших звуків тим, що він, по-перше, є носієм найменшої одиниці мови — фонеми, яка має структурне значення, по-друге, відображений у свідомості носіїв мови як такий звукотип, котрий характеризується певним набором акустичних, анатомо-фізіологічних і психофізичних (психоакустичних) ознак [75]. Цей набір ознак набуває соціального статусу і закріплюється в свідомості носіїв мови як орфоепічна норма.

Звуки поділяються на тони й шуми [79, 12-13]. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Зазвичай до тону завжди більшою чи меншою мірою додається шум, а до шуму — незначний елемент тону. Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняють залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум,— і відповідно поділяють на дві групи: голосні і приголосні. Голосні — це звуки, основу яких становить тон. Приголосні — це звуки, основою яких є шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних).

Звуки (тони і шуми) розрізняють за інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю [11, 137-138].

Інтенсивність звука залежить в основному від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність як об'єктивну характеристику звука слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.

Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.

Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами.

Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й місцем їх концентрації.

Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра [13, 21].

Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н'] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у],[ и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називають фонемами.

Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомо-фізіологічного або фізично-акустичного неможливе [11]. Воно обов'язково — свідомо чи несвідомо — враховує значення звуків для спілкування, тобто включає й лінгвістичний, або функціональний (ще інакше — соціальний), аспект.

Дослідження звуків виконують природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження.

Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв'язку і взаємно доповнюють один одного.

Лінгвістично звуками називають „найменші одиниці мовного потоку, з яких в мові складаються слова” [14, 36]. Звуки мови на письмі позначають так: [a], [с], [д'], [м], [н]. Окремо взяті звуки (на відміну від слова та речення) не мають ніякого значення ([о], [у], [п], [с], [д], [і], [к], [м]), але з них творяться слова та їхні значущі частини. Наприклад, з наведених звуків легко скласти слово підсумок, у якому виділяють три значущих частини під + сум + ок.

Звуки утворюють зовнішню, звукову оболонку слів і тим самим допомагають відрізнити одне слово від іншого. Слова розрізняють за кількістю звуків, з яких вони створені, набором цих звуків та їх послідовністю [24, 15]. Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого належать гортань з голосовими зв'язками, ротова та носова порожнини, губи, язик, зуби та піднебіння.

За способом творення звуки поділяють на голосні та приголосні.

Голосні звуки – це „звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок. Після того як струмінь повітря вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями проходить крізь ротову порожнину, він вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній та вертикальній площині змінює свої розміри та форму” [11, 137], що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

Голосних звуків шість: [і], [и], [е], [у], [о], [а].

Голосні звуки можуть бути переднього і заднього ряду, низького, середнього і високого підняття, огублені і неогублені, ненаголошені і наголошені [19, 25-26].

За місцем творення (мають на увазі рух язика у горизонтальній площині ротової порожнини) голосні звуки поділяються на голосні переднього ряду ([е], [и], [і]) і голосні заднього ряду ([а], [о], [у]).

В залежності від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні низького ([а]), середнього ([е], [о]) і високого ([і], [и], [у]) підняття:

За участю губ голосні поділяються на огублені (лабіалізовані [о], [у]) і неогублені (нелабіалізовані [і], [и], [е], [а]).

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними ([і] – місто) і ненаголошеним ([і] – містечко) [6].

На початку слів голосні в українській мові виступають порівняно рідко, але в середині слова вони трапляються частіше. Так, після твердих приголосних виступають звуки [а],[о], [у], [е], [и]: тато, той, туман, тесля, тиша. Після м’яких приголосних також виступають п’ять голосних, але в дещо іншому складі – [а],[о], [у], [е], [и]. Отже, після твердих і м’яких можуть виступати і виконувати смислорозрізнювальну функцію чотири голосні - [а], о], [у], [е].

Приголосні звуки – це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою частиною голосу, або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв'язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не замкненими і вільно пропускати видихуване повітря [23, 25]. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струменем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В українській мові 32 приголосних звуки: [б], [п], [д], [д' ], [т], [т' ], [ґ ], [к], [ф], [ж], [з], [з' ], [ш], [с], [с' ], [г], [х], [дж], [дз], [дз' ], [ч], [ц], [ц' ], [в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л' ], [р], [р' ].

Якість приголосних залежить від умов їх творення. При утворенні приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. При утворенні приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації) [35, 66]. Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.

За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні [64, 35-36].

Сонорними (лат. sоnоге — звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. Цих звуків в українській мові дев'ять: [в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л' ], [р], [р']. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному так само, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приголосним.

Шумними називають приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [п], [ф], [д], [т], [ з], [ш] тощо.

Шумні приголосні, в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяють на дзвінкі і глухі. Якщо голосові зв’язки більш напружені, тоді творяться дзвінкі шумні приголосні звуки: [б], [д], [д'], [ґ ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз' ]. При розслаблених голосових зв’язках творяться глухі шумні звуки: [п], [т], [т'], [к], [ш], [с], [с'], [х], [ч], [ц], [ц'].

Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари (дзвінкий звук – глухий): [б]-[п], [д]-[т], [д' ]-[т' ], [ґ ]-[к], [ж]-[ш], [з]-[с], [з'] - [с'], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], [дз' ]-[ц']. Глухий звук [ф] в українській мові співвідносного дзвінкого звука не має. Дзвінкі приголосні у кінці слова та в кінці складу вимовляють дзвінко. Усі сонорні приголосні звуки належать до дзвінких і не мають парних глухих.

За активним мовним органом приголосні поділяють на губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), язикові ([д], [д' ], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р], [р' ], [л], [л' ], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж], [й] та глоткові [г].

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю) [69, 24]. Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція подібна до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується [35].

За ознакою твердості чи м'якості приголосні розмежовують на тверді ([б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р]) і м'які ([д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л' ], [н' ], [р]). Окремі приголосні за ознакою “м’якість- твердість” утворюють пари: [д]-[д' ], [т]-[т' ], [з]-[з' ], [с]-[с' ], [дз]-[дз' ], [ц]-[ц' ], [н]-[н' ], [л]-[л' ], [р]-[р'].

Враховуючи слухове сприйняття, приголосні діляться також на свистячі ([з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ]) і шиплячі ([ж], [дж], [ч], [ш]). Зовсім невелику групу складають носові приголосні ([м], [н], [н' ]), у творенні яких бере участь носова порожнина [48].

Окремо треба сказати про звук [ґ], що третім виданням українського правопису було повернуто в українську абетку. Звук [ґ] вживається у словах: ґанок, ґоґель- моґель, ґудзик, ґрунт, ґречний, ґрати (іменник), ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґранчак та ін.