114809 (Формування правильної дикції у молодших школярів), страница 2

Природне дихання здійснюється не в усіх однаково. Це залежить від того, які саме м'язи органів дихання беруть найактивнішу участь у роботі дихального апарату. У зв'язку з цим його поділяють на чотири типи: ключичний (високий, плечовий), грудний (середній, реберний), діафрагматичний (низький, черевний), комбінований (грудно-черевний) [76, 25-26]. Перші три типи вважаються неправильними, останній — правильним.

Ключичний — це такий тип дихання, коли повітрям наповнюється лише верхня частина легень, у цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип можна розрізняти за такими ознаками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.

Грудний — це такий тип дихання, коли повітрям наповнюється лише середня частина легень. На відміну від першого при такому диханні в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання також вважається неправильним, його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.

Діафрагматичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня частина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддувається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це найпоширеніший тип дихання серед людей, які працюють фізично.

Найбільше доцільний комбінований тип дихання. У процесі такого дихання повітрям наповнюються всі частини легень.

Такий розподіл дихання на типи слід вважати відносним, схематичним. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та їх внутрішнього стану. Проте можна зустріти таких людей, у яких переважає один з неправильних типів. У такому разі слід перебудувати цей загальний тип дихання, зробити його правильним, комбінованим.

Якщо розглядати дихання лише з урахуванням завдань виразного читання, то, можливо, немає потреби зупинятися на окремих неправильних його типах. Головне для читця — вміти керувати своїм диханням. Очевидно, яким би способом він не дихав, однак своє дихання повинен уміти підпорядковувати потребам відтворення змісту читаного твору чи висловлювання власної думки, особливо настроїв, переживань, Для цього потрібно знати в загальних рисах, як відбувається процес дихання, і виконувати ті вправи, які допоможуть читцю удосконалити техніку правильного, керованого дихання.

Учитель повинен не тільки знати, як користується диханням читець, а й навчити дітей правильно дихати в процесі мовлення. Отже, він повинен знати і неправильні типи дихання. Ці знання дадуть можливість учителеві, по-перше, переконатися у правильності чи неправильності власного дихання та дихання учнів, застерегти себе і їх від неправильного дихання, яке згодом може шкідливо впливати на здоров'я, і, по-друге, прискорити процес засвоєння правильного, керованого дихання [82].

Знати неправильні типи дихання необхідно ще й для того, щоб у разі потреби вміти ними користуватися. Читцеві часто доводиться вдаватися до неправильних типів дихання під час передачі емоційного змісту тексту. Справді, коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне. Таким прикладом може бути опис радості Василька в оповіданні В. Сухомлинського "Скільки ж ранків я проспав". Коли ж передаємо тривогу, схвильованість, то мимоволі користуємося грудним типом дихання. При висловлюванні погрози, підсиленої злості, ненависті мимоволі користуємося діафрагматичним типом дихання.

Дихання, з одного боку, — акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з другого —це процес керований, оскільки пов'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великої кількості повітря, економного його витрачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку [79, 63].

Голос — важливий інструмент правильної артикуляції голосних і приголосних звуків. Проте не будь-який голос може задовольнити вимоги виразного читання. Навіть красивий від природи голос деколи не здатний без подолання певних труднощів впоратися з тими завданнями, що їх ставить перед собою мистецтво живого слова. „Але гарні розмовні голоси, — як зауважує К.Станіславський, — трапляються рідко. А коли вони й трапляються, то бувають недостатні за своєю силою й діапазоном” [72, 129]. Цей факт свідчить про те, що над розвитком голосу треба працювати.

Серед учителів і дітей часто бувають голоси, яким властиві певні вади: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість тощо. З такими голосами важко працювати і, головне, неможливо досягти відповідного впливу на слухачів у процесі мовлення: голос неприємно сприймається на слух, нерідко й стомлює і навіть дратує слухачів [7, 43]. Зрозуміло, що вчитель, як і кожний читець-професіонал, повинен, по-перше, добре розумітися на всіх особливостях голосу і, по-друге, уміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути його природні задатки, тобто, як це прийнято називати, поставити його.

Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що є неодмінною умовою звучання мови. Повітря, яке ми видихаємо з легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звідти в гортань, де розміщені голосові зв'язки, які мають властивість змикатися і розмикатися, утворюючи щілину. Під тиском повітря вони коливаються і створюють голос.

Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості, як сила, тобто певний ступінь гучності звучання; висота, тобто тональні можливості або діапазон, — звуковий обсяг; тембр забарвлення, яке залежить від складу обертонів [23, 72].

Природних даних цих якостей голосу для читця в умовах школи замало. Якщо сила голосу від природи й забезпечує добру гучність, то не в змозі забезпечити довготривалої словесної дії. Без відповідних вправ голосові зв'язки при тривалій і напруженій роботі мовного апарату скоро втомлюються, хрипнуть [32, 60]. Можна зустріти окремі голоси, які від природи мають широкий діапазон, достатній для читця. Проте забезпечити ту рухливість, якої вимагає експресивність художнього тексту в процесі читання, непоставлений голос не може. Це саме стосується і тембру. Тембр, навіть і приємний — чистий, дзвінкий від природи, сам по собі ще нічого не вартий. Тільки у зв'язку з іншими, досконало розвиненими якостями голосу він виконує відповідну роль у мистецтві живого слова.

Поставити голос — це значить розвинути, удосконалити його природні якості в такій мірі, щоб вони легко підкорялись творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення.

Слід пам'ятати, що правильна постановка голосу не приходить сама собою в процесі мовлення, як дехто з недосвідчених читців думає, а може розвиватися лише до певної міри тоді, коли читець добре обізнаний з теорією виразного читання в цілому, і зокрема з технікою мовлення, і постійно дотримується в своїй роботі всіх правил гігієни голосу та дихання [33, 57].

Після проведення відповідних вправ з дотриманням гігієни голосу, а також надалі продовжуючи їх у процесі практичної діяльності вчителя і учнів, природні якості голосу набудуть нових відтінків [42]. Сила голосу надасть читцю можливості посилати його на далеку відстань без особливого напруження голосових зв'язок, довго не втомлюватися, тобто значно зростуть гучність і тривалість голосу. Висота голосу характеризуватиметься розширенням діапазону, дасть можливість вільно й легко змінювати тональність в межах півтори октави і більше. Тембр голосу позбудеться властивих йому вад (гугнявості, хриплості, верескливості тощо), набуде чистого, дзвінкого, приємного звучання, що є необхідною умовою естетичного впливу живим словом на слухачів.

Крім цього, поставлений голос відзначатиметься також гнучкістю, рухливістю), тобто здатністю володіти змінами тону, легко сповільнювати чи прискорювати темп мовлення, змінювати силу, висоту, тембр (гучніше-тихше, сильніше-слабше, нижче-вище, різкіше-м'якше, ніжніше).

До і після постановки голос читця потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу, зокрема:

1. У процесі читання, розповіді не допускати висоти голосу поза межі

виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.

2. Не допускати простудних захворювань, гострих або хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зрушень тощо. Це може призвести до захворювання органів, які беруть участь у голосоутворенні (гострого, хронічного і професійного ларингіту — запалення слизової оболонки гортані, внутрішніх вузликів на голосових зв'язках).

3. Не перевищувати денних норм голосового навантаження (4-5 академічних годин підряд). У процесі тривалого мовлення варто робити кількахвилинні перепочинки — 5-8 повільних і спокійних вдихів і видихів.

5. Дотримуватися профілактики носоглотки. У випадку навіть незначних неприємних відчуттів сухості в горлі треба його прополоскати відваром ромашки чи листя евкаліпту.

6. Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури від +20 до +12°С [39, 16-17].

Найкращий спосіб збереження звучання голосу на професійному рівні, як зауважує С.Т. Нікольська, це зарядка, до якої входить дихальна і артикуляційна гімнастика [54]. Якщо кожного ранку після дихальних вправ (10-15 хв.) прочитати протягом 10 хвилин гекзаметр, дотримуючись усіх правил дикції, дихання і голосу, то це сприятиме не тільки постійній підтримці мовного апарату, а й додасть бадьорості всьому організму.

Поряд із дикцією важливе значення в техніці мовлення учнів має орфоепія, тобто система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну літературну вимову. Якщо дикція — це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова цих звуків.

Для того, щоб своєю мовою впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції, необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає [45, 18].

Сучасні норми української орфоепії — це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говірок. На жаль, ще не в усіх учителів та учнів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин.

У науково-методичній літературі існує велика кількість спроб класифікувати відступи від норм літературної мови та вимови і порушення принципу комунікативної доцільності, що призводять до виникнення у мовленні школярів помилок та недоліків (М. Кожина, Т. Ладиженська, В. Мельничайко, М. Пентилюк, Т. Чижова та ін.), які зазначають, що „знання цих відхилень учителю необхідне для правильного й раціонального планування роботи з формування техніки усного мовлення” [78, 14].

Усі помилки, що спостерігаються у мовленні учнів, можна поділити на мовні, тобто такі, що пов'язані з порушенням норм у використанні мовних одиниць, та мовленнєві, тобто такі, що викликані недотриманням законів побудови тексту як одиниці зв'язного мовлення (недотримання точності мовлення, бідність використовуваних мовних засобів, невиразність, порушення принципу комунікативної доцільності).

Недотримання виразності — один з найтиповіших недоліків усного мовлення учнів початкових класів. Усунення його досягається внаслідок використання тих мовних засобів, які допомагають якнайповніше передати емоційно-експресивне забарвлення. Це стає можливим завдяки відбору стилістично забарвлених, мовних одиниць, а також внаслідок використання інтонаційних засобів мовлення (темпу, сили, голосу, логічного наголосу, тембру, підвищення чи зниження голосу) [57, 62]. Невміння користуватися цими засобами з метою надати висловлюванню потрібної виразності є недоліком в усному мовленні молодших школярів, оскільки за програмою [63] ознайомлення з цими інтонаційними властивостями передбачено в кожному класі.