Гощинський шанував і поважав український народ, народ вільнолюбний, який має не лише свої звичаї, традиції, історію, а й хоче по-своєму влаштовувати свою долю. Тут його творчість перегукується із творчістю Т.Шевченка, адже існує думка, що Т.Шевченко також був романтиком.

Гощинський захоплювався героїзмом українських козаків, що і показує у своєму творі, коли змальовує сутичку загону Небаби з військами старости Потоцького. Позитивним героєм тут виступає не староста, не комендант замку, не переодягнений в кобзаря польський шпигун, а простий козак, який протестує проти несправедливості. Саме він піднімає народ до боротьби, бо живе у країні невільній. Хід повстання у Гощинського описаний з тією ж послідовністю, що і в “Гайдамаках”: освячення ножів десь біля Монтронівського монастиря, пожежа, зустріч і об’єднання Залізняка з Гонтою, повстання в Умані, не тільки. Існує також думка про те, що Шевченкові був відомий твір Гощинського.

Гощинський, на відміну від Залеського і Малчевського протиставив суворе обличчя України. Власне у творі він змальовує боротьбу козаків і шляхти. Пам’ять про ці події надовго закарбувалися в польській уяві і свідомості про Україну, як про край, який спливає кров’ю.

Зазвичай всі дослідники творчості Гощинського сходяться на тому, що “Замок Каньовський” належить до явища романтизму. Свідченням цього є скажений, бурний стиль, а романтика твору – “чорною і понурою”.

Україна в творі являє собою таку собі романтичну пекельну машину, нагромадження зла, яке породжує злочинців. В “лапах” цього механізму людина є безсильною.

Тому революцію Гощинський трактував як справедливу людську помсту. І тут також можна провести паралелі із творчістю Словацького, який також визнавав революцію, як криваву необхідність і це призвело його до революційного ідеалізму і він не лише обстоював саму ідею революції, а й ідею насильницького поборення зла.

Дух Ю.Словацького, його “вічний революціонер”, - не якийсь незбагненний апокаліптичний образ, виплеканий знову ж таки у романтичній традиції, пов’язаний із тривожною атмосферою боротьби за незалежність Речі Посполитої.

Інфернальний образ України забезпечив собі тривале місце в польській міфологічній літературі. Подібний образ також можна знайти у Ю.Словацького і його творі “Срібний сон Саломеї”, цьому “драматичному романсі”, як назвав цю річ сам поет.

У творчості Лободовського також помітний стиль “української школи”. Поет насправді присвятив ціле життя тому, щоб довести, що два народи мають багато спільного, ніж те, що різнить їх і повинні нарешті з цим погодитися.

Крім Залеського, Гощинського і Малчевського поетами школи також вважають Югославського, Заборовського. До визначних романтиків цього періоду відносять також Томаша Падуру, Ю.Словацького, який неодноразово згадується у порівнянні із поетами “української школи”, а також сюди ж відносять Михайла Грабовського, Чайковського, Люсіана Семенського і Олександра Гроза.

Розпад цієї школи починається в 1831 році. В 1863 році українська тема майже повністю завмирає. Однак, треба погодитися з тим, що школа мала величезний вплив на польську культуру. Вона внесла туди новий дух, колорит іншої культури, іншої природи, інших постатей, наприклад, Вернигори. Той козак, український лірик, герой давнього українського фольклору, ввійшовши до літератури польської, став постаттю яскравою і популярною. Зустрічаємо його і в творах Чайковського “Три верби”; в Семенського, а також у “Беньовському” і “Срібному сні Саломеї” Ю.Словацького.

Ті сенси і правди життя, герої, заспокоєння дикої природи, відповідності і протиставлення життя не покидають польського романтизму аж до самого його кінця. Хоча назвати це істинним кінцем не можна, бо навіть в пізніших епохах зустрічається повернення до того славного періоду.

ВИСНОВКИ

Отже підводячи підсумки усього сказаного, можна зробити деякі висновки, а саме, що кінець ХІХ ст. – поч. ХХ ст. – це той період, коли відбувається зближення національних літератур і хоча література кожного народу специфічна і неповторна і має свій колорит, але вона також має і спільні риси і тенденції кожної епохи.

Українська і польська літератури, безумовно, мали багато спільного, вони взаємно досліджувалися і жили одна в одній. Досить згадати лише” “українську школу” в польській поезії, яка здавна цікавила не лише істориків польської літератури, але й загалом усіх тих, кого зацікавлював гордійський вузол польсько-руського питання. Характерне для поляків хіба те, що, незважаючи на велике значення української школи в їх літературі, вони досі не здобулися на основну студію явище, ба, навіть, можна сказати, закинули цілу “українську” ниву на переліг. Адже й досі нема повного і критичного видання писань такого велетня польського слова, як Северин Гощинський, не говорячи вже про інших minores gentes, більша частина писань Тома Олізаровського лежить у рукописах, а зі студій про сю частину польської літератури й її суспільний підклад усе ще найліпше буде те, що сказали не поляки: Шашкевич та О. Колесса” ( т. 33 ст. 104).

У той час український читач уже досить знав про польську літературу завдяки таким українським виданням, як “Діло”, “Руслан”, “Рада”, “Буковина”, “Літературно – науковий вісник”, на сторінках яких містилися численні художні переклади.

Обидві нації, обидві літератури мали мали своїх геніїв, своїх поборників і захисників: Україна – Франка і Шевченка, а Польща – Міцкевича і Словацького.

І. Франко – це взагалі неперевершений дослідник зарубіжних літератур. Саме він порушив, зокрема, в польській літературі питання про появу в ній простого трудівника, намагаючись дослідити те темне життя робочого люду і чому особистість деморалізує. Франко також порушив проблему зневіри шляхти у силі і свідомості свого народу. Подібну проблему порушував у своїй творчості і Ю. Словацький, однак на думку Франка ні Словацький, ні Міцкевич не створили той тип селянина, яким його бачив сам Франко. Не зробили цього і представники “української школи”.

У своїх висновках про польську літературу, Франко перш за все виходить з конкретно – історичних умов розвитку Польщі і польської літератури ХІХ ст., але разом з тим всебічне знання і розуміння процесів розвитку літератури інших країн, зокрема Росії, України, Франції, Німеччини дали йому можливість краще зрозуміти польську літературу і не лише зробити окремі блискучі дослідження польських письменників, а й створити струнку і послідовну концепцію закономірностей польського літературного процесу ХІХ ст.

Що стосується Т. Шевченка, то на сьогоднішній день немає сумнівів у тому, що Шевченко також був причетний до даної епохи. В статті Фрідріха Шольца “Поет – бард” говориться про те, що літературні і фольклорні елементи в “Кобзарі” Шевченка на ст.. 63 вказують на те, що Шевченко з його “Кобзарем” був типово романтичним поетом. Ритм його віршів нагадує ритм народних пісень. В даній статті вказані також і інші фольклорні елементи у віршах Шевченка, зокрема вживання демінутивних суфіксів (серденько, головонька, личко, оченята і т. д), а також використання епітетів (карі оченята, чорнії брови, синє море, широке поле, гіркі сльози і ін.).

Але найкращим с свідченням того, що Шевченко дійсно був романтиком є той факт, що деякі його твори мають тенденції спільні із творами польських поетів, або ж навпаки. Досить лише загадати “Срібний сон Саломеї” Словацького і “Гайдамаки” Шевченка. У “Срібному сні Саломеї” по ідеї висвітлюються ті ж події, що і в “Гайдамаках”. Обидва поети у своїх творах критикують польську шляхту, зневажають жорстокість і вбивства, глибоко переживають трагедії подібного роду. Також варто згадати такі шедеври Словацького, як їх називає сам Франко, як “Балладина”, “Мазепа”, “Вацлав”, “Змій”, де поет звернувся до історичного минулого народу, що споріднювало його знову ж таки із Шевченком і його “Іваном Підковою”. І взагалі Юліуш Словацький дуже захоплювався українською тематикою. Та це й не дивно, адже ми знаємо, що він народився на Україні і тому був сильно із нею пов’язаний, жив її проблемами, захоплювався мужністю українських запорожців і відданістю Батьківщині. Тому про Юліуша Словацького варто говорити і згадувати його в контексті українсько-польського романтизму. Хоча на початок його творчості він не був таким популярним, як, наприклад, Адам Міцкевич, але говорить про нього як своєрідного великого поета почали вже трошки пізніше і знову ж таки завдяки І.Франкові. Та й взагалі польський романтизм був всередині не монолітним. Створили його одиниці яскраві і оригінальні, які різнилися літературним ідеологічним поглядом на їх сучасність, тому романтизм кожного митця був інший. Те саме можна сказати і про українських романтиків.

Епоха романтизму, як явище оригінальне, бо оригінальність, індивідуалізм, неповторність – це характеристики даної епохи, дала світу дуже багато, насамперед ту перевершену плеяду романтиків світового рівня, які ніколи не повторяться в літературі і які будуть жити в ній вічно, і до яких будуть звертатися і наші сучасники, і наші наступники, бо створили вони щось таке, що є вічним і не втратить своєї актуальності ніколи. Крім того, епоха романтизму дуже збагатила слов’янські літератури новими типами, образами, спільними темами. Досить лише згадати образи козака Рунька і Вернигори, які неодноразово появляються в польській літературі, які просто стали вже образами типово польськими. І взагалі, про епоху романтизму можна говорити ще дуже багато і можливо у майбутньому про неї скажуть ще набагато більше і грунтовніше, глибоко оцінивши все те, що вона дала нам.

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Баб”як П./М.Конопницька // Вільна Україна, 1980, 7 жовтня.

2. Баран Г. Ів. Франко про польську модерну // Франкознавчі студії. Зб. Наук праця Т. Дрогобич, 2001.

3. Береш С. Польська література на скляному екрані. - // Сучасність, - 2002, № 1.

4. Венгерок Л.М. Зі студій Ів. Франка над польською літературою В кн.: наукові записки, Житомир, педінститут, 1956.

5. Вервес Г.І. Франко польською мовою “Літературна газета”, 1956, № 25.

6. Вервес Г.Ю. Словацький і Україна, Київ, 1959.

7. Вервес Г.І. Франко. Спроба синтезу В кн.: Вервес Г, польська література і Україна, К, 1985.

8. Возняк М. С. І.Франко в 1883 – 1884. про польське питання В кн.: “Дослідження мови та літератури”.

9. Войтюк А. Поезія А. Міцкевича в оцінці І. Франка. - // Адам Міцкевич і Україна – Дрогобич, 1958. – с. 52 – 54.

10. Глинський І. Великий каменяр і Марія Конопницька// Всесвіт – 1966 - № 5. с. 82 – 86.

11. Глинський І. Подільськими шляхами Ю. Словацького. – Жовтень, 1969, № 10.

12. Глинський І. Споріднені революційним духом /І.Франко і Ю.Словацький/. – Літературна Україна, 1966, 22 липня.

13. Грицков”ян Я. Польське франкознавство. Деякі підсумки перспективи розвитку // Літературознавство, К, - 2000 р.

14. Демська, Будзуляк Л. Міфи слов’янського романтизму або ж фатум Шевченка, Міцкевича, Пушкіна // Сучасність. – 2004 р. - № 3. – с. 106 – 110.

15. Історія польської літератури, - Видавництво “Мазепа”, Москва, 1968.

16. Кирилюк Є.П. Значення І.Франка для слов’янських літератур – Наукові записки Т.XVIII, В.2. Київ, держ. інституту, 1958, с. 5-22.

17. Кочур, Зеров і Словацький. // Всесвіт, 1889, № 8.

18. Лірика, епос і драма у Міцкевича, Словацького, Красінського, Пушкіна та Шевченка // Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. НАН України, Львівське відділення Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, Львів, - 2003 р. – с. 490-498.

19. Ленінська. – Видавництво Київського університету, 1973.

20. Павличко Д. Український патріотизм Ю.Словацького. // Сучасність – 2002 - № 10.

21. Пачовський П.І.Франко – невтомний поборник українсько-польського культурного єднання. – “Жовтень”, 1959, № 2, с.149-152.

22. Плита І. Постать Адама Міцкевича // Всесвіт. – 1999. - № 2. – с.101-104.

23. Радишевський Р.П. – Видавництво “Дніпро”, 1985.

24. Ривкіс Я.Ф. І.Франко – дослідник польської літератури. В кн.: Слов”янське літературознавство і фольклористика. В. 4. К, 1968.

25. Ривкіс Я.Ф. І.Франко про закономірності польського літературного процесу ХІХ століття. В кн.: Наукові записки Т – 5, Житомир, педінститут, 1957.

26. Скуратівський В. Уроки польського романтизму. До 200-річчя від Дня народження Адама Міцкевича. // Укр.культура. – 1998 - № 11-12. с.26.

27. Стахеев Б. Романтизм і літературний процес в Польщі. В кн.: Розвиток літератури в епоху формування націй. М, 1983.

28. Три поета еміграції (Про польських поетів: Міцкевича, Словацького, Красінського) // Тарнавський О. Відоме і невідоме. – К. – 1999.

29. Ю. Словацький. Срібний міф України. Поезії. Поеми. Драми. – “До джерел”. - Львів, Світ, 2005. – с. 304.

30. Шалата М. Іван Франко – дослідник і критик польської літератури. – Радянське слово, 1986, 9 липня.

31. І. Франко. Польський селянин в освітленні польської літератури // Франко І. Зібр. творів: У 50–ти томах – т. 27. К: наук. думка, 1980. - С. 66-94.

32. І. Франко. Поезія Яна Каспровича // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 27. К: наук. Думка, 1980. – С. 257-264.

33. І.Франко. Переднє слово (До “Перебенді”. Т.Г.Шевченко) // Франко І. Зібр. творів: У 50–ти томах – т. 27. К: наук. думка, 1980. - С. 285-307.

34. І.Франко. Поет-герой. Пам’яті Северина Гощинського в річницю Бельведерської ночі. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 27. К: наук. Думка, 1980. – С. 334-337.

35. І.Франко. Як виникають народні пісні. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 27. К: наук. Думка, 1980. – С. 57-66.

36. І.Франко. З галузі науки і літератури. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 28. К: наук. Думка, 1980. – С. 145-166.

37. І.Франко. Нове видання творів Ю.Словацького. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 29. К: наук. Думка, 1981. – С. 113-116.

38. І.Франко. Юліуш Словацький і його твори. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 29. К: наук. Думка, 1981. – С. 425-433.

39. І.Франко. Сучасні польські поети. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 31. К: наук. Думка, 1981. – С. 385-412.

40. І. Франко. Богдан Залеський. // Франко І. Зібр. Творів: У 50-ти томах – т. 33. К: наук. Думка, 1981. – С. 291-292.

41. І.Франко. Марія Конопницька. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 33. К: наук. Думка, 1981. – С. 375-383.

42. І. Франко. Адам Міцкевич. // Франко І. Зібр. Творів: У 50-ти томах – т.39. К: наук. Думка, 1983. – С. 256-257.

SUMMARY