73895 (Іван Франко і польська література), страница 5

І знов сіда не скелях спочивати.

Легке повітря, мов цілющу воду,

Там лив з грудей я рідному народу.

(переклад Є. Нарубіної).

Тут Д.Павличко, на мою думку, відтворив систему художніх образів польського романтика набагато успішніше, хоча й застосував окремі трансформації. Наприклад, часто використовуючи порівняльні звороти, створюючи свої, оригінальні образи, він відмовляється від порівняння туги з орлом, який літає над містом, натомість прирівнює її до незгасного спалаху, що часом облітає місто. Точно передано і зміст двовірша, що завершує поезію: відповідніше оригіналові звучить "повітря, що тебе там зцілить, знаю, // Я лив з грудей своїх для свого краю". Є.Нарубіна, окрім розширення ідіолекту Ю. Словацького порівняннями "мов цілющу воду", "як орел крилатий", трансформує останній рядок вірша, опускаючи лексеми mej, mojemu, що їх так вдало використав у своєму перекладі Д. Павличко.

Медитація Ю. Словацького “Los mię już żaden nie może zatrwożyć” в інтерпретації Д. Павличка також свідчить про його високу перекладацьку майстерність. Точно передаючи художній мікросвіт твору, український поет створює при цьому оригінальний вірш, близький сучасному читачеві. Хоча і образність, і ритмомелодика осучаснені й не повністю відповідають розміреним роздумам автора, зв'язок із поезією Ю.Словацького не втрачено:

Dawniej miłością różane godziny

I w zorzach jlszcze jaśniejsze pochodnie;

Dzisiaj przy schyłku dnia, ważniejsze czyny,

Wielkie i smątne jak słońce zachodnie.

Були години й дні рожеволикі,

І смолоскипи в небі на зорі,

А нині — лиш діла сумні й великі.

Як сонце у призахідній порі.

Природа — невід'ємне тло й учасник усіх переживань ліричного героя і в інших віршах романтика: вона співпереживає разом із ним, коли він тікає вечірньої пори від коханої, покинувши її назавжди, й коли роздумує про долю своєї батьківщини, про своє власне життя. Поезія "Sumienie", в якій автор за допомогою контрастів, паралелей, метафор передає почуття ліричного героя, — високий зразок інтимної лірики. Перекладач вдало відтворив усю повноту ідейно-естетичного змісту цього вірша, хоча і трансформував у ньому деякі художні образи. Наприклад, тінь місяця, що срібною плямою відбилась на поверхні озера, замінив на промені, які занурив у воду місяць:

A gdy się toń księżycową plamą

Osrebrzała…

І місяць промені занурив, наче піки,

У воду...

У даному випадку можна завважити і притаманне Павличкові творення образ в за допомогою порівняння (промені, наче піки).

Послуговуючись такими художніми засобами, як синоніми, паралелі незавершеність думки, перекладач напрочуд вдало відтворює оригінал:

I może bym zapomniał – bo koń leciał skoro,

Bo mi targały myśli tętniące kopyta.

Gdzie ona? – oszukana – przeklęta – zabita…

Patrzę na niebo, księżyc, na gwiazdy, jezioro…

Wszak jęk nie doleci, wszak łez nie zobaczę,

To jezioro – to fala – to nie ona płacze.

Забув би я, бо ж кінь летів... копита скорі

Нещадно шарпали нитки думок моїх...

Проклята... зраджена... покинута на сміх.

Дивлюсь на небеса, на місяць і на зорі...

Ні зойк не долетить за озеро безкрає,

То хвилі так шумлять, то не вона ридає.

Не меншою динамічністю вирізняється інтерпретація "bo mi targały myśli tętniace kopyta” в "копита скорі нещадно шарпали нитки думок моїх", і хоча в наступному рядку відсутнє авторське "gdzie ona?", графічне (за допомогою трьох крапок) оформлення пройнятих емоціями спогадів ліричного героя зближує переклад із оригіналом. Більше того, Д.Павличко навіть перевершує його. Трансформуючи художні образи у прикінцевих двох рядках наведеного уривку, він відходить від ідіолекту Ю. Словацького, уникає двічі повторених ним образів сліз і плачу ("однак я сліз не побачу", "це не вона плаче”), розбудовуючи натомість образ озера відсутнім з оригінальному творі епітетом "безкрає".

Словесні повтори на початку другої та третьої строфи трансформацій не зазнали — для них перекладач знайшов точні відповідники: і może bym zapomniał — забув би я.

I może bym zapomniał – bo koń lecial skoro

Забув би я, бо ж кінь летів... копита скорі

I może bym zapomniał… lecz gdy to spostrzegła

Blada światłość księżóca, krok w krok za mną bieqła

Забув би я, але, як місяць блідолиций

Це спостеріг, помчав за мною, шаленів.

Однак епітети блідоликий, помчав за мною, зшаленів не зовсім точно відповідають авторським мікрообразам.

У останніх рядках вірша перекладач також відходить від оригіналу, додаючи відсутнє в тексті порівняння ("як світла стовп великий") та використовуючи архаїзми. Попри все, дух вірша передано точно.

У згаданих антологіях вміщено також переклад поеми "Година думки" (Godzina myśli), уривків із поеми "Вацлав" (Waclaw), присвяченої українській тематиці у творчості великого романтика, та з поеми "Ангеллі" (Anhelli), написаної стилізованою під біблійну оповідь прозою.

РОЗДІЛ ІІІ УКРАЇНСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ

В ПОЛЬСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Романтизм – це взагалі поняття таке собі конкретно–історичне і типологічне, хоча для кожної нації – явище своєрідне.

Романтизм, як епоха в історії європейської культури був викликаний величезними потрясіннями в суспільному і духовному житті народів. У виникненні романтизму дуже велику роль відіграла Велика Французька буржуазна революція, а також події після неї.

Основними рисами європейського романтизму є в, першу чергу, утвердження особистості, осмислення внутрішнього світу людини, її невичерпності, її творчої могутності. Характеризуючи спокуси своєї молодості, відомий німецький філософ Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг писав: “Прекрасний був час..., дух людський був розкутий, вважав, що має право протиставляти усьому існуючому свою дійсну свободу і писати не про те що є, але що можливе “. Ці слова справедливо вважають одним із найбільш глибоких визначень романтизму.

У слов’янських літературах романтизм виникає в умовах, коли завдання революції залишалися нерозв’язаними , а суспільний розвиток загальмований.

У слов’янському романтизмі саме суспільна мораль і політичні проблеми становлять основний зміст художньої творчості. В центрі – не апофеоз особистості, а піднесення героєм свого обов’язку перед суспільством. Величезну роль у слов’янському романтизмі відіграє проблема патріотичного обов’язку і боротьби за свободу народу. І вона знайде своє втілення у поезіях Міцкевича, Шевченка, Ботева.

Треба сказати, що ця епоха романтизму дала Польщі і світу найвизначніших творців літературного слова: Міцкевича, Словацького, Фредра, Норвіда, а також Залеського, Гощинського, Малчевського, які належали до “української школи романтиків”. Однак всіх їх поєднувала одна епоха романтизму.

Романтизм більшості країн Європи ХІХ ст. зайняв значні сфери людського мислення і творчості. Появився він і в ідеологіях, мистецтві, політиці, моді, звичаях.

Романтизм кожного митця був, безумовно, інший. Інший був романтизм Міцкевича, ще інший Словацького, а ще інший Норвіда.

Як же пов’язані із польськими романтиками українські романтики?

Насправді із першими несміливими кроками українського романтизму, саме Україна, погранична земля між Польщею і Росією, стає місцем зустрічі поетів. Рильський, Гощинський, Залеський, Пушкін зустрічаються на Україні. Вони зустрічаються біля тих самих джерел натхнення, оспівуючи тих самих героїв. Нехай різний у них спосіб трактування одного і того самого предмета, але з цієї поезії можна було б укласти гармонійне ціле, чудесну козацьку рапсодію, адже джерела її були спільними: український фольклор, козацькі літописи, “Історія Русів”, збірники Максимовича, а також польських збирачів.

“Українська школа” в польському романтизмі виникла в 20-х роках ХІХ століття. Станіслав Маковський каже, що творцем назви цієї школи є Олександр Тичинський, який 1837 р. писав: “Дух і стиль “української школи” відрізняються від духу і стилю “школи литовської”, а ще більше від інших поезій польських. Понурість, дикість, кроваві образи є улюбленою буденністю поетів “української школи”. Предмети і образи “української школи” створили новий світ для польської: світ татарів, отаманів, козаків, чайок, українських містечок і українських рік”.

Отже, як бачимо школа ця намагалася висвітлювати українську тематику в польській літературі. Але вона, однак, зовсім не була чимось монолітним, а як стверджує Іван Франко “групою талантів зовсім різнорідних” (39, 392). Франко також вказував на головну рису школи, на її “демократизм, любов до реального існуючого чи навіть зідеалізованого народу, любов, яка за допомогою творів школи вперше проникла в польську суспільність”.

Польсько-українська школа, за Франком, виникла під впливом народного українського елементу та історичних українських переказів. Але водночас, І. Франко дивується тій силі вислову, яку справило українське народне оповідання в польській формі і не могло мати того самого впливу у власній українській мові.

Дорота Сівіцка вважає, що визначення “українська школа” запровадив сам Михайло Грабовський, який писав: “Кроваві пригоди взяв Гощинський, яскраве життя і рицарські діяння Залеський, Малчевському дісталася найширша частина: меланхолія тих місць і часів”.

У загальному початком школи можна вважати рік 1820.

До визначних поетів школи належать: Малчевський, Гощинський, Залеський, Гославський, Заборовський, Олізаровський, Грабовський, Чайковський, Землянський та інші.

Поети української школи творили свої міфи. Для чого свої? Як підкреслює Ковальчикова, хоча Малчевський і підіймав ті самі теми, що і Міцкевич: доля і місце людини в світі і в історії, але по-інакшому їх висвітлював, і дещо інакше розумів саме поняття “романтизму”, ніж Міцкевич. Але спільність між ними все ж була.

Герої Міцкевича мали насправді багато сумнівів, але вірили в Бога і сенс життя. Малчевський показав в “Марії” відмінні думки. Говорив він, що людська доля не залежить від самої людини, що немає справедливості, що всім керує сліпе призначення.

“Марія” є першою поетичною повістю Польщі. Це творіння є найбільш песимістичним в польському романтизмі. Є тут також і містичний образ степу, міф України та міф козака.

Польські романтики завжди, починаючи з 1772 року, вважали Україну частиною старої Речі-Посполитої. Міцними були політичні зв’язки між ними, а найбільшу увагу польські романтики звертали на культурну подібність поляків і українців, а також їх історичну спільність.

Два ці народи поєднує також слов’янське походження і те, що саме Україна була міфічним свідком величності польського рицарства. І саме в тій землі спочивали кості предків.

З поетів “української школи” І.Франка, а як ми знаємо, І.Франко був важливою постаттю в дослідженні літератури, праці якого були дуже грунтовні, іноді бездоганні, найбільше приваблювали Залеський і Гощинський.

Чому І.Франко вимагав критичного ставлення до Залеського?

І.Франко говорив про глибокий дуалізм між дійсним чоловіком і його поезією. Коли він рецензував видання листів Залеського, яке було здійснене його сином, Франко звернув увагу на те, що там виступає досить таки активний діяч, живий чоловік, повний зацікавлення до сучасних подій, в той час, як його поетичні твори оповиті якимсь незрозумілим туманом.

“Великий, та не в одному сильно перецінений польський поет Богдан Залеський, без сумніву, по своїм інтенціям та почуванням найбільший український поет у польській літературі, хоча в його поезії найменше реальної України” (40, 291).

Поет змальовує світ, який ніколи не існував. Він, у своїй буйній фантазії, будує повітряні замки, намагаючись сягнути туди, де тверезий розум знайшов би хіба що величезну пустку. Він практично зідеалізував стосунки між польською шляхтою і українським народом і врешті дійшов до заперечення того, що називається українською самобутністю, вперто уникаючи розмови про те, що свого часу стосунки між Україною і Польщею були дійсно напруженими, сповненими драматизму. Залеський, таким чином, створив якусь фікційну, мальовану, вигадану Україну.

Беззаперечним є той факт, що Залеський був чудовим майстром поетичного слова, чим і зацікавив українських поетів. Такі образи поета, як “Січ – мати”, “буйний степ”, “грає синє море”, “чайка скиглить” споріднені з ранньою поетикою Шевченка, талант якого сам Залеський високо цінував. “Його поезія, - читаємо в “Щоденнику” поета запис від 12 червня 1861 року – наповнила моє серце невимовною насолодою. Байдуже, що відзивався про нас неприхильно – адже це був останній із кріпаків, яким польська шляхта далася взнаки”.

Українські і польські романтики визнавали Залеського як творця третьої версії ранньоромантичного українізму. Він сприймає видуману реальність радісно і жартівливо. Герой його молодий і таємничий. Молодість героя вільна і радісна, але дещо пуста. Козак і на далі залишається основним героєм поем Залеського. Міф України у Залеського являє собою нерозірваний зв’язок козацтва з Польщею. Україну він вважає матір’ю, а Польщу – Батьківщиною.

Знову ж таки появляється зв’язок з Міцкевичем. Залеський свідомо співпрацював з Міцкевичем, намагаючись дати українській епіці відповідник, яким був “Пан Тадеуш”. Може і не мав Залеський таланту епіка, але історична поема доживала свого віку. В цей час повість ставала досить популярною. В своїй творчості Залеський був вірний ідеї безконфліктного співіснування Польщі і України. Але свідомість народів розвивалася не в цьому напрямку.

Особливо захоплювався Франко творчістю С.Гощинського, адже він ніби був протилежністю Залеського, зосереджуючи у своїй творчості те, чого той уникав. Це автор відомого твору про Коліївщину – “Замок Каньовський”.