73770 (Філософький грунт та стиль літературних творів Джеляледіна Румі та Григорія Савича Сковороди. Порівняння, спільні риси.), страница 6

Особливу увагу приділив Сковорода проблемі так званої «сродности», під якою він розумів те, що ми сьогодні назвали б психологічною структурою людини. Говорячи про «сродность», він мав на увазі природжену обдарованість людини, дані їй «зроду» нахили і здібності.

Мислитель відчув у собі велике покликання перевиховати суспільство, що опинилося в лещатах російського самодержавного бюрократизму. Відгороджені від джерел вільної творчості та громадської активності провідні кола українського суспільства підлягали дедалі більше процесові суспільно-моральної деградації й розкладу. Формалістична російська ортодоксія глушила правдиве релігійне життя. Козацька аристократія, перетворена на чолобитне дворянство, втрачала свою громадську гідність у гонитві за «чинами» та матеріальними вигодами. Сковорода спостерігав, як «дух неситості» і «жадоба почестей, срібла, волостей» сковували людські душі. Вимогливий у найвищій мірі до себе самого, мислитель ставив високі вимоги до тих, що хотіли відігравати провідну роль в суспільстві, і суворо засуджував усіх, хто діяв усупереч своєму життєвому покликанню. Бо ж покликання – це голос душі, який спрямовує людину на поле діяльності, відповідне до її природжених нахилів і здібностей. Тільки той, що йде за голосом покликання, може знайти відповідне місце в житті. Як часто в житті люди нехтують вимогою самопізнання, а тому вибирають невідповідні професії. Той, що був би добрим хліборобом або гончарем, хоче бути не менше як полководцем чи першосвященником. «Буває, - каже Сковорода, - що на чолі військової частини стає той, хто повинен сидіти в оркестрі». Таке саме діється в духовних колах, де забувають, що «пастух, який пасе вівці чи свині згідно з своєю природою, є в сто разів блаженні ший, ніж священик, який чинить опір Богові».

Отож, найперше завдання самопізнання – пізнати свої природжені нахили та здібності, щоб збагнути своє покликання і вибрати відповідне поле діяльності. Вибір професії, яка не відповідає психічній структурі даної людини, і для суспільства. «Несродность» розкладає всяку професію. «хто вносить мертвечину в науку й мистецтво? – питає Сковорода й відповідає: - Несродность. Хто знеславив чин свячений і чернечий? Несродность». «Багато хто, за приказкою, не родився для священства, а вліз у ризи і не бувши грибом, вліз у козуб». « Не один був би вмілим куховаром, якби не встряв у чернецтво, де один, що бореться з природою, більше накоїть спокус, ніж п’ять чесних можуть загладити». «Не буде мати успіху лікар, що не має покликання, хоч би й здобув технічну вправність, а такий же вчитель не потягатиме за собою учнів, незважаючи на своє знання предмету».

Сковорода був свідомий того, що люди керуються при виборі професії не тільки матеріальними спонуками, а й у дуже значній мірі – честолюбністю. Вибирають професії гідні пошани, оскільки людина справляє свої діла згідно з покликанням. «Не дивися на те – каже він, - що вище, а що нижче, що ви значніше, а що менш визначне, що багатше й бідніше, а дивися, що тобі сродне. Як я сказав, - без сродности все – ніщо». « Я вчив завжди зважати на свою природу, коротко кажучи – пізнавати себе самого, до чого хто родився, бо нікого Бог не скривдив».

Мислитель зясовує психологічні й етичні моменти, завдяки яким «сродна праця» має перевагу над «несродною». Працю, яка відповідає психічній структурі, хоч би та праця була важка, людина виконує з охотою, вкладає в неї всю душу. Вона є джерелом життєрадісності. Пригадується Сковороді, між іншим, праця бджоли, до якої він любив придивлятися. «як розкошує, - каже він, - бджола своєю працею, збираючи мед! За мед їй відбирають життя, але вона не перестає трудитися, доки живе. Солодкий їй мед, але ще солодший труд».

Якщо йдеться про оцінку людини з погляду її суспільної вартості, Сковорода вказує на те, що вона повинна бути використана для суспільства. Діючи за сродністю, каже він, «будеш для себе й для братії твоєї корисним». Він звертається із закликом до хлібороба: «Збирайся орати землю, заготовляти їжу для людей і худоби, плекати стада або бджоли, або що твій Господь у тобі покаже тобі… Цього очікує від тебе батьківщина».

До високого морального завдання, на думку мислителя, покликаний воїн. Його закликає Сковорода: «Борони хліборобство й купецтво від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і втіха… Заколювати образу, боронити страждущу й беззбройну невинність, захищати основу суспільства – правду, - це його, воїна, розкішне і снідання і обід, і вечеря».

Є, отже, щось важливіше, ніж корисність, чим повинен керуватися у своїй діяльності громадянин, а передусім воїн, - це правда. Сковорода мав, очевидно, перед очима українське козацтво, його героїчну боротьбу за віру і правду, за «мир хрещений і край веселий», його самовідданість і любов до рідного краю. Ця любов мусила полум’яніти і в серці нашого мудреця. Глибоко збагнув його душу сьогочасний автор, що в біографічній повісті відтворює момент у житті Сковороди, коли на пасіку, де він перебував у той час, приятелі принесли звістку про зруйнування Запорізької Січі. «Григорій весь онімів, і тільки думка сумною чайкою кружляла в небі над запорізьким Великим лугом і квилила скорботно й жалібно. Він розумів, був певен, що це кінець, що більше не буде Січі, як і Гетьманщина та слобідських полків. Віднині скривджений не знайде в світі правди, кріпак не кине панові слова про грізну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами своїх дідів і прадідів. Забрали душу, вийняли!.. сковорода молився сам на пасіці. Впав на коліна і цілу ніч молився за рідний край, за свій одурений, ногами попраний і на голгофу виведений святий народ. І плакав. І знов молився. І ніч над ним стояла така сумна, така печально слізна… Від того дня не знав Григорій спокою».

Сковорода високо цінував героїзм, моральні подвиги людини, що вірна собі, не боїться матеріальних утрат, злиднів, огуди, переслідувань – навіть смерть їй не страшна! Така людина вірна собі, бо пізнала себе докорінно.

Позбавити людину можливості діяти згідно з собою – значить позбавити її життєвих соків. «Це її люта смерть».

«Несродна» діяльність із джерелом «смертної науки» - нудьги. Людина нудьгує, коли не знаходить себе. Її душевний стан нагадує стан хворого, якому «вся їжа гірка, послуга немила. А постіль тверда. Жити не може і вмерти не хоче».

Сковорода цінує вагу виховання в процесі пробудження самосвідомості. Виховання, на думку мислителя, доводить «сродність» до завершення, допомагає зрозуміти «таємний кивок блаженного Духа в нашому нутрі», «внутрішній поклик» до самопізнання. Але чого немає в психічній структурі даної одиниці, того вихованням не прищепимо. «Навчання є практикою та звичкою і дочкою натури», а натура – головне. «Пташина може навчитися літати, - не черепаха».

МІСТИЧНИЙ АСПЕКТ

Учення про «сродність» ставить перед людиною завдання пізнати свої психічні задатки, якими вона наділена «зроду», щоб їх відповідно розвинути й реалізувати в житті.

Інший зміст і характер надає мислитель самопізнанню в містичному аспекті. Самопізнання з цього погляду має на меті розкрити перед людиною її глибинну духову суть, , причому людина, розкривши себе, має себе перетворити, або, як каже Сковорода, «вдруге народитися».

Сковорода визнає двоїстий характер єдиного буття: побіч світу видимого – світ невидимий.

Самопізнання, яке розкриває в людині»справжню людину», є моментом її «другого народження», «народження з висот», «народження від Духа». Людина оновлюється, знаходить в собі «нетлінну людину». Вдруге народитися – значить знайти в собі те, що ніколи бути не починало і ніколи бути не перестане, бо воно божественне, інакше кажучи – «знайти в нашому попелі заховану іскру божества». У людині бере верх над її зовнішньою натурою «чисте серце», «глибоке серце», що «приймає в себе зерно вічності».

Сковорода засуджує «зовнішнєлюбців» (матеріалістів), які «бачать тільки зовнішню плоть і всюди її подивляють, описують, вимірюють, а духовну суть, яка криється в плоті, не знаючи її, змішують із плоттю та називають примарою».

Не зважаючи, одначе, на те, що мислитель наголошує важливість «другого народження», він навіть не натякає на особистий досвід із сфери того типу переживань. Адже містики спираються на власний досвід, коли розкривають нам таємницю містичних поривів. Можемо тільки покладатися на свідчення Михайла Ковалинського, улюбленого учня й друга Сковороди, якому мислитель оповів про свої переживання в 1770 році. Сковорода прожив тоді три місяці у монастирі біля Києва. Одного дня він почув внутрішній голос, що остерігав його, щоб не залишався в Києві. Коли ж він вийшов на гору над Подолом, його вдарив нудотний запах трупів, хоч там трупів не було. Отож не зважаючи на намови друзів, які намагалися затримати його, Сковорода покинув Київ, де скоро вибухла морова зараза. По дорозі переночував у монастирі в Охтирці. Вранці вийшов в сад прогулятися. І тут сталося з ним щось дивне. Він почув у собі надзвичайне піднесення, що переповнило його «незбагненною силою». Було то почуття невідомої йому досі легкості і вільності, бадьорості і надії. «все нутро, - як оповідав мислитель, - загорілось огнем, і здавалося, що в жилах моїх переливався полум’яний струмінь. Я почав не ходити, а бігати, ніби несло мене якесь захоплення; я не чув у собі ні рук, ні ніг, ніби я весь складався із самого вогню, що несеться в просторі кругобуття».

Сковорода так описував далі свій тодішній стан другові, перед яким – мабуть, єдиним – звірився зі своєю таємницею: «Увесь світ щез перед мною; тільки почуття любові, спокою, вдячності, вічності оживляло мою істоту. Сльози полились з очей моїх струмками і розлили якусь зворушливу гармонію по всій моїй істоті. Я проник у себе, відчувши синівську любов і відтоді віддав себе з синівською покорою Духові Божому».

Мусив то бути глибокий струс, що мав вирішальне значення для всього дальшого життя мислителя. «Хоч проминуло двадцять чотири роки, Сковорода розказував про нього своєму другові з особливим зворушенням». Можна вважати його за момент його «другого народження». Ковалинський окреслює його коротко і просто: «Серце його досі поклонялося Богові, як раб, а відтоді полюбило його, як друг».

У своєму описі він вирізнив усі важливі моменти містичного переживання: надзвичайне внутрішнє піднесення, просвітлення, почуття вільності й душевного миру, радості й духовного оновлення.

Як же дивиться Сковорода на акт другого народження?

Він вияснює його, звичайно, в дусі містицизму, як продукт просвітлення, що « осяює душу раптом, як блискавка». Потрібна для цього «одна тільки мить». Іншим разом, одначе, мислитель висловлює думку, що людина повинна тривало поглиблювати своє внутрішнє життя і що друге народження приходить як результат довготривалого внутрішнього різьблення чи, каже Сковорода, «очищення серця». Процес же очищування вимагає часу. «Якщо зогрілося серце твоє в тобі, - каже мислитель, - ти повинен, повчаючись, роздмухувати вічно творчу іскру воскресіння, поки не розгориться яскраво це блаженне полум’я і не поглине всю супротивну тлінь… Зогріте серце – це вогненний Духа Святого язик». Та « божественна іскра в серці нашім» приховується в нашій плоті, «ніби промениста іскра в кремінці», щоб «у свій час явитися так, як лілея на ниві і як джерело в безводній пустині».

Ковалинський передає думку Сковороди, що душевний мир – плід другого народження – «підготовляється здалека, росте тихо в глибині душі і дужчає від почуття вчиненого добра».

Доречно буде пригадати на цьому місці, що й Платон указував колись на потребу внутрішнього дозрівання, яке є передумовою пізнання глибинних правд. Це пізнання дається людині після довгого співжиття з предметом і довготривалих роздумів, у результаті яких спалахує світло в душі.

Принагідно, в листі до Івана Васильовича, який ,видно, нарікав на свої страждання можуть бути джерелом моральної кризи та другого народження. «Знай, - пише він, - що після цих ран народиться в тобі нове серце…чисте, правдиве і нове. Це друге наше народження».

Проте він засуджував тих, що шукають страждань. Він уважав радість за найвищу цінність життя. Учив великої мудрості: вміти радуватися. Називав радість «здоров’ям гармонійної душі», гадаючи, що «душа, вражена якою-небудь вадою, не може бути веселою». «Радість – це світ людського життя». Натомість смуток, печаль називає мислитель демоном, що мучить людину страхом смерті та можливих нещасть.

Сковорода нагадує про «вічну веселість боголюбних сердець», указує на те, що й Христос ніс радісну новину, не хотів скорботи, а навпаки, визволяв від скорбот і закликав до себе пригноблених та обіцяв спокій душі. Тим, хто називає Христа «меланхоліком», відповідає: «Христос – то радість і веселість, солодкість, мир і свято».

Радість і душевний мир дають людині «душевну міць», якої «ніщо не в силі захитати й розбити».

Таким чином, радість стоїть ніби в центрі Сковородинівського вчення про людину. Не вагаємося також ствердити спорідненість Сковороди з Тарасом Шевченком, бо ж і в психічній структурі генія-пророка радість посідає центральне місце. Підкреслюємо це тим більше, що Шевченко, як і Сковорода, сягає джерел радості при всьому своєму усвідомленні трагічності буття. Мав рацію Фрідріх Гельдерлін, коли в одній епіграмі писав, що радість промовляє до нього крізь смуток і жалобу, бо вона найглибша тоді, коли осяює смуток і переборює його.