73203 (Новелістика Проспера Меріме), страница 5

Дія наче переноситься з зовнішнього у внутрішній світ - у світ психологічних конфліктів і переживань. Мова новели - невимушена навмисно проста, відверто полемічна. Вона протистоїть романтичній манері викладу.

Полеміка автора "Подвійної помилки" з романтизмом виявилась, зокрема, в характерному вставному епізоді новели - історії врятування туркені, яку звинуватили в невірності чоловікові і, згідно з жорстокими звичаями Туреччини, збирались кинути в море. Ця історія розповідається в новелі двічі. Перший раз оповідачем виступає світська дама, якій здається, що вона передає зміст "справжнього роману":

"Дарсі перебував у Туреччині, досліджував якісь там руїни на березі моря. Раптом він бачить, що до нього прямує похмура процесія. Чорні німі раби несли мішок, що ворушився, наче в ньому було щось живе... Дарсі дивиться на мішок, чує глухий стогін і одразу ж здогадується про жахливу правду. Він питає в німих рабів, що вони збираються робити, - ті замість відповіді оголюють кинджали. На щастя, Дарсі був добре озброєний. Він примушує тікати невільників і вивільняє, нарешті, з цього огидного мішка жінку чарівної краси..." (22: 41). Вдруге цю історію чуємо від її безпосереднього учасника - Дарсі: "Я підвів очі і побачив, що до нас наближається осел з перекинутим через його спину величезним клунком... Мішок порівнявся з нами; ми явно побачили, що в ньому щось ворушиться, і навіть чули щось на зразок стогону чи гарчання, що долинало з нього. Хоч Тірріл і любить попоїсти, йому не чужі рицарські почуття. Він скочив, як шалений, підбіг до погонича і запитав у нього по-англійському (такий він був нестямний від гніву), що він везе і що має робити зі своїм вантажем. Погонич і не подумав відповідати, але в мішку щось заборсалось, і почулись жіночі крики... Схопивши гілку, на якій під час полювання була закріплена моя парасолька, я став нею розмахувати, загрожуючи невільникам і погоничу з найвойовничішим поглядом. Вона спритно вистрибнула з мішка і без особливої ніяковості звернулася до нас з промовою, безперечно, дуже "патетичною, з якої ми, проте, не зрозуміли жодного слова... Красива?. Так, досить красива, але надто товста і, за звичаями країни, уся вимазана рум'янами і білилами..." (22: 45). Зрештою, врятована туркеня втікає з кухарем... У зіставленні цих двох розповідей видно справжню іронію. Меріме іронізує над світськими плітками, над романтичною екзальтацією любителів гострих відчуттів. Безперечно, це насмішка над популярним романтичним сюжетом.

Новелу "Подвійна помилка" звичайно розглядають як тонкий психологічний етюд, історію трагічної помилки жіночого серця. Але це не тільки аналіз переживань ображеною вульгарністю чоловіка героїні, яка стає жертвою сумної помилки, прийнявши хвилинне захоплення, холодним і спустошеним егоїстом Дарсі за справжнє велике відчуття і соціальна новела, що містить пряме засудження світського суспільства, яке ховає зовнішнім виглядом грубу вульгарність і низовину відчуттів і думок. У "Подвійній помилці" П. Меріме вперше ставить тему грошей, грошових відносин, які стали визначальним початком в житті людей. Шлюб Жюлі Шаверні, що став початковим моментом всієї трагічної ситуації новели, це типова шлюб-операція, влаштована "послужливими людьми", які "неабияк клопотали, щоб упорядкувати матеріальні справи". Не досягаючи в трактуванні цієї теми сили і глибини розкриття матеріальних основ життя суспільства, властивих Бальзаку, П. Меріме проте підкреслює залежність доль персонажів новели від грошових відносин.

Для новели "Подвійна помилка" характерна сміливість і гострота постановки соціальної проблеми, тонка іронія в зображенні нікчемності і вульгарності людей світського кола (образи Шаверні, Шатофора, Дарсі, сцена обіду у Шаверні, в театрі, в салоні пані Ламбер), глибина психологічного аналізу. Все це, а також і чіткість композиції, відмінною строгою відповідністю частин, підлеглістю всіх елементів новели єдиному задуму - розкриттю безмежної вульгарності суспільства і панування в ньому грошових відносин, що руйнують людське існування, виняткова природність і простота викладу роблять цю новелу одним з кращих творів П. Меріме.

О. Пушкін в короткій передмові до "Пісень західних слов'ян" згадує про "Подвійну помилку" як про один з чудових творів французької літератури, "цей невідомий збирач, - пише О. Пушкін про автора збірки "Гюзла", - був не хто інший, як П. Меріме, гострий і оригінальний письменник, автор "Театру Клари Газюль", "Хроніки часів Карла IX", "Подвійної помилки" і інших творів, надзвичайно чудових в глибокому і жалюгідному упадку нинішньої французької літератури" [39: 55].

"Подвійна помилка" - найбільша з написаних на той час новел П. Меріме. Це й давало підстави деяким літературознавцям вбачати в ній жанрові ознаки оповідання, повісті і навіть роману. В ній справді багато епізодичних дійових осіб і - що загалом не властиво творам П. Меріме - чимала кількість описів. Гадаємо, проте, що "Подвійну помилку" правильніше іменувати новелою: дію в ній сконцентровано переважно навколо однієї події - зустрічі Дарсі з Жюлі, решта ж епізодів займає підпорядковане місце. Усе це стосується і всіх подальших творів Меріме, обсяг яких часом значно перевершує "Подвійну помилку"

3 1834 року розпочинається тривале співробітництво Меріме з редакцією паризького журналу "Ревю де монд" Саме в цьому журналі з'явиться цілий ряд творів П. Меріме, серед них ті, що принесуть письменникові всесвітню славу. Першою опублікованою в "Ревю де монд" новелою П. Меріме була новела "Душі чистилища" - перший художній твір про Іспанію, написаний після піврічного перебування в країні. У ці роки ім'я П. Меріме вже було добре відоме французьким читачам. Здавалось би, трохи "насмішкувату, - за словами А.В. Луначарського, - гримасуючу машкару його творів час було зняти. Але, як не дивно, "Душі чистилища" стали черговою містифікацією П. Меріме, щоправда, здійсненою цього разу в трохи дивній тюрмі. Новела вийшла за підписом її справжнього автора, але його обличчя черговий раз було змінене. Тепер він - спостерігач подій, одержимий свідомістю церковного благочестя. людина зацікавлена, яку глибоко ображають вчинки героя: спочатку він обурюється, але зрештою віддається релігійному умиротворенню. Підробка під благочестиву людину далекого минулого настільки вдалась Меріме, що багато сто з сучасних йому критиків повірили у відмову автора від атеїстичних переконань, не маючи підозри, що вони зіткнулись ще з однією "насмішкуватою, гримасуючою" його машкарою.

Ще до своєї першої закордонної подорожі П. Меріме домігся певних успіхів у відтворенні національного колориту, історичного і сучасного, але після відвідин Іспанії він відтворює його з такою переконливістю, яка раніше була властива лише внутрішньому світу його героїв. "Душі чистилища" буквально заповнені ароматом ренесансної Іспанії - Іспанії Філіппа II і герцога Альби. Вона впізнається в усьому - і в поєдинках, і в нічних бойовищах, і в любовних інтригах. Письменник, - цього ніколи раніше не було, - справді наповнює свій твір жанровими сценами, деталями, подробицями, описом побуту. В майстерності відтворення національного й історичного тла автор "Душ чистилища" домігся величезних успіхів.

Ідейно-психологічне життя Іспанії XVI ст., полярним виразом якого були два персонажі ("Душ чистилища" - легендарний спокусник Дон Хуан де Маранья і атеїст-безбожник дон Гарсія Наварро, - зображене П. Меріме з позицій гуманізму тих літ, бо "до вчинків людей, що жили в XVI ст., - згадаймо відомі слова з передмови до "Хроніки часів Карла IX", - не можна підходити з міркою XIX". Події, про які розповідається в "Душах чистилища", сповнені трагічних ситуацій і зловісних передчуттів, що давало свого часу привід згадувати у цьому зв'язку іспанських трагіків і зокрема - Кальдерона. Але, по суті, тут інший ідейно-психологічний зміст. П. Меріме продовжив у цій новелі розпочату ще в "Хроніці часів Карла IX" війну з католицькою реакцією і дворянським індивідуалізмом, тобто з тим, що для Франції 30-х років продовжувало зберігати сучасний смисл.

Історію Дон-Жуана, що багато століть була предметом всіляких інтерпретацій в літературах майже всіх європейських країн, у Меріме подано по-своєму, різко відмінно від традиційних тлумачень. Зараз взагалі навряд чи можна відшукати її літературне джерело. З незмірного моря літератури про Дон-Жуана Меріме, безперечно, був добре обізнаний і з "Севільським спокусником" Тірсо де Моліни, і з "Дон-Жуаном" Мольєра, і з "Дон-Жуаном" Гофмана, і з "Дон-Жуаном" Байрона. Проте навряд чи ці твори стали для нього взірцем. На відміну від усіх популярних інтерпретацій легенди про Дон-Жуана, що вкладали в цей образ тою чи іншою мірою якийсь позитивний смисл, Дон-Хуан Меріме поданий винятково в темних тонах. Йому притаманні цинізм, егоїзм, жорстокість, себелюбство і невгамовна жадоба насолод. Його не бачимо в оточенні осіб, що в нашій уяві звичайно з ним пов'язуються (донна Анна, Командор та ін), - він показаний у зв'язках зі своїм середовищем - середовищем середньовічного дворянства.

Дон-Хуан двоєдушний. Тонка, ледь вловима іронія в інтонаціях оповідача видає його справжнє ставлення до двоєдушності свого героя. В цьому розумінні слід віддати рішучу перевагу іншому персонажеві "Душ чистилища" - дону Гарсія. Мало чим відрізняючись від Дон-Хуана в своїй світській поведінці, він не дозволяє собі так, як той, цинічно лицемірити.

Ідейно-художня функція цих двох образів зводиться до викриття релігії і, головне, всепоглинаючого індивідуалізму. Індивідуалізм лицемірний (Дон-Хуан) і войовничий (дон Гарсія) є явищами однаковою мірою антигуманними - такий висновок напрошується з зіставлення цих двох образів.

Новела "Душі чистилища" пов'язана з попередніми творами П. Меріме - із "Хронікою часів Карла IX", і з "Етруською вазою", і з "Подвійною помилкою". Водночас вона належить новому етапові його творчої еволюції. Реалістичне відтворення іспанського колориту, вміле поєднання документальної вірогідності з психологічною переконливістю, соціальне мотивування людських характерів - все це говорить про "Душі чистилища" як продукт художньої зрілості письменника.

Наступна новела П. Меріме "Венера Ілльська" з'явилася лише через три роки після "Душ чистилища", 1837 року. Попередні кілька років, як зазначалось, було віддано роботі по збереженню і реставрації археологічних пам'яток Франції і пов'язаним з нею численним поїздкам країною. Поїздки, як відомо, не лише розширяли кругозір письменника, не лише збагачували його яскравими життєвими враженнями, але й давали часом матеріал для його новелістичних сюжетів. У "Венері Ілльській" живі враження Меріме від поїздки на південь і недовгого перебування в маленькому провінційному містечку Іллі дозволили йому настільки повнокровно й правдиво передати атмосферу французької провінції, що деякі сучасники письменника, серед них французький вчений і літератор Елуа Жоано, вважали описану в новелі статую Венери справжньою археологічною знахідкою. Відомості про неї потрапили навіть у пресу.

Сюжет "Венери Ілльської" мав, безперечно, літературне походження - Меріме відкрито сказав про це в листі до Елуа Жоано від 11 листопада 1847 року, пославшись на твір старогрецького сатирика Лукіана "Любитель брехні" (з якого, до речі, взято епіграф до новели) і на одну з середньовічних легенд, але численні подробиці побуту південно-французької провінції, розкидані по всій новелі, надають їй характеру документально точної, при напівфантастичному сюжеті, інформації.

Вміння реалістично змальовувати обставини, за яких розвивається дія, - вміння, яке на той час виявилось і в екзотичних, і у "французьких" новелах Меріме, - зумовило реалістичну структуру "Венери Ілльської", її життєво переконливу основу. Сам Меріме навіть 1857 року, вже будучи автором таких всесвітньовідомих творів, як "Кармен", "Коломба", "Арсена Гійо", продовжував вважати "Венеру Ілльську", як він казав, своїм шедевром. Мотив жорстокої чарівності дістав свій дальший розвиток у новелі "Кармен".

Взагалі в новелістиці Меріме 30-40-х років спостерігається тенденція до чергування національно французьких сюжетів з екзотичними.

Після "Подвійної помилки" з'явились, як зазначалось, "Душі чистилища", що, в свою чергу, змінились "Венерою Ілльською". Але якщо в "Подвійній помилці" розкрився світ столичної аристократії, то у "Венері Ілльській" автор змальовує провінційне французьке товариство, що зазнає тих же згубних грошових впливів, які зазнавали завсідники паризьких салонів. Напівфантастичний сюжет новели - бронзова статуя Венери, що раптом ожила, вбиває у першу шлюбну ніч Альфонса Пейрорада, який осквернив почуття кохання, оскільки він одружився з меркантильних міркувань, - розгорнуто в реальних життєвих обставинах, в міщанській атмосфері родини Ілльського знавця старовини Пейрорада, що знає ціну багатству і через те йому зовсім чужі духовні інтереси.