73203 (589269), страница 8
Текст из файла (страница 8)
Спроби порятунку. Хосе хоче Кармен, але не хоче такого іншого світу. Він шалено намагається вирватися з "лісу" і витягти звідти (верх наївності!)"лісову жінку". Способу він, - геній інтуїції, як і його подруга, - добирає безвідмовного: порушення норм іншого світу, поводження не за "тамтешніми" правилами. Так, він рятує Оповідача і пропонує врятуватися (виїхати до ще одного, "нічийного" іншого світу - до Америки) самій Кармен. Щоразу вона впадає в більший гнів: несхибна прикмета його вірної стратегії.
Смерть. Усупереч сучасному "цивілізованому" самовідчуванню, смерть для язичницького міфу і фольклору - не кінець, а радше початок, не стіна, а радше двері. Але "двері у стіні" (Г. Веллс) між двома світами. Хто куди при цьому відходить-приходить, хто перемагає і хто програє, - в язичницькому розумінні справа відносна. Двері завжди відчинені в обидва боки. В принципі підрахунок провадиться просторово: на чиєму боці лишилося більше "гравців" цієї космічної гри? Про те паралельно йде і другий рахунок, ієрархічний: яке становище посів "гравець" на чужому (тобто новому своєму) полі? Людина, яка "там" стала богом, напівбогом-героєм, володарем або чоловіком володарки, радше виграла, аніж програла і в "тутешніх" очах. Від статуй у храмах до тривкого місця у переказах та легендах - такий герой шанується людьми саме за свій відхід в інший світ. (Популярна література Нового часу донесла цей культ у вигляді загибелі-тріумфу головного, "романтичного" героя)
Хосе (язичницькою міфомовою) не виграє і не програє двобою з циганською феєю. Він убиває її (переможець), але прирікає на страту й себе (переможений). Він не лишається ні в "лісі", ні "вдома". Такий фінал по-язичницькому. По-християнському ж Хосе повертається до милості-жалості. "Бідна дівчинка", остання його репліка, - це і точна розгадка душі Кармен, і духовна перемога героя: не над нею, г над собою. Але це вже другий сюжет Хосе.
Сценарій знайомства Кармен з Оповідачем, - як на перший погляд, - цілком вкладається у "циганські справи". Всі циганологи відзначають: жебрання і ворожіння (два традиційні циганські жіночі ремесла) розвинули у циганок блискавичну спостережливість, гостру інтуїцію, точне знання різних соціальних, національних, регіональних і т.д. психологій. І на додачу - те вміння зацікавлювати, втягувати у свою сферу, яке в театрі позначається терміном "презанс" (франц. "присутність": значущість присутності, навіть мовчання актора на сцені).
Якщо придивитися пильніше, техніка цього "втягнення" і "присутності" у Кармен складна. Вона побудована на двох стратегіях поведінки, раціонально - протилежних; ірраціонально - таких, що діють лише разом. Перша стратегія - символічно включитися в простір співбесідника, стати йому в чомусь (найістотнішому для нього)"землячкою". Друга стратегія - символічно наголосити свою особливість, неповне розчинення в "його" світі, свою автономію. Перша стратегія забезпечує "втягнення" ("свій" потягнеться до "своєї"); друга стратегія гарантує "презанс": циганка повна нерозгаданого смислу; вона несе якесь несподіване і невимовне на словах внутрішнє послання. В перший спосіб установлюється рівність (звідси довіра); у другий спосіб - вищість (звідси - авторитет). Циганка: ізгой, раптом виявляється і "своєю", і більш, глибше, страшніше привабливою, аніж "свої". Точнісінько так само діє і Кармен. Вона "своя".
Більше іспанка, ніж іспанки: очевидно, не випадково вона не зображена купальницею.
Більше француженка, ніж француз Оповідач. Вона оцінила його жест ввічливості: чоловік, який перестав палити в присутності дами, символічно визнає в ній даму, а не "даму з камеліями", куртизанку. І вона тут-таки відповідає жестом символічного "втягнення": зізнається, що й сама палить.
Більше європейка, ніж Оповідач, іноземець-європеєць. Вона захоплюється не просто його годинником, а вмінням "справжньої", "зарубіжної" Європи виробляти технічно складні, високоякісні винайдені речі. (Після розгрому Непереможної армади 1588 р. ні Англія, ні Франція не зараховували держав Піренейського півострова до "справжньої" Європи; іспанці та португальці болісно переживали репутацію "європейської другосортності")
Більше християнка, ніж умовний християнин Оповідач. Його фраза, що батьківщина Кармен десь "за два кроки від раю", означає Андалусію; переконавшись, що вона не мавританка і неандалусійка, він готовий припустити, що вона гебрейка. Сама ж Кармен наводить слова "істинних християн" - іспанців (які з волі історії стали в істотних дозах і юдеями, і мусульманами, при цьому у ще більших дозах зоставшись язичниками): рай "не для таких", не для циган. Але цього мало: Кармен ще й вимовляє ці слова з гіркотою, - можливо, з іронією, - проте без злоби. Озлобленість інших - в її очах дурість: підхід, дуже близький істинному християнству без лапок. Зло для нього - хвороба; хворих відгороджують від зла, відвойовують у зла; але ж борються не з хворими, а з хворобою.
Важливим є і те, що Оповідач, хоч і вивчав колись чорну магію, сприймає всерйоз магічні прийоми Кармен. Вона "чужа", точніше "особлива".
Іспанки охоче моляться. Кармен у сюжеті не молиться і не вдає молільницю. (Хоча легко розігрує земляцтво з Хосе і переходить на баскську мову) Зате саме Кармен посилає Хосе в церкву: по ставити свічку Божій Матері. Тобто вона не прикидається взірцевою католичкою, бо знає: "цим нічого жартувати" (за Пушкіним). Віра Хосе для неї існує - існує реально. (Порівн. розв'язно - "благочесну" розмову про Хосе у кордовського ченця) Кримські татари у дні пам'яті святого Миколая і святого Георгія підходили до православних храмів, але не заходили, а передавали гроші на свічку, не порушуючи закону ісламу. Так і Кармен звертається до посередництва Хосе, не порушуючи свого "циганського" закону. Ні при Хосе, ані при Оповідачі, - "паїльйо", чужинцеві, - вона не спекулює релігійними святинями.
Кармен не приймає французької "науки милування": вона не кокетує ні з Оповідачем, ні з ким іншим. За Сааді, "хто має в кишені мускус, не кричить про це - запах мускусу мовить сам за себе". Правдива еротичність Кармен не просто ігрова: вона ще й ритуальна. (Див. замітку про розбитий посуд)
Європейці Нового часу технологічні і технократичні, оскільки техноцентричні. Годинник Оповідача для Кармен - іграшка: щось менше, ніж "річ"; але він і більше, ніж "річ": символ "англосаксонства", техно-розуму. (Як усі інтуїтивісти, Кармен високосимволічна) Сама Кармен - із культури, де всяка "справа" (від кохання до чарів) - мистецтво, а не техніка. Реакція Кармен на годинник - це реакція на дивовижу. Крадіжка годинника - тріумф її "мистецтва" (близького до магії) над його "технікою". Кармен готова займатися сумнівними справами, але не хоче відмовитись від свого місця в навколишньому світі. Америка для Кармен - це її анти-простір, її антисвіт. (Порівн.: корсари і пірати Леванту, від античності до новітніх часів, ніколи не обертали свою здобич на торговельний, пізніше банківський, капітал. Утім, до Америки їхали не лише для того, щоб утекти від правосуддя, а й щоб почати нове, доброчесне життя)
Новела "Кармен" перейнята почуттям якоїсь палкої, щирої і водночас безпорадної жалості до героїні. Вона, як і вся новелістика Меріме, позначена песимістичними мотивами, оскільки автор остаточно розчарувався в можливості знайти щасливу людину - чи то в цивілізованому світі, чи то в світі первісної екзотики.
Говорячи про літературних попередників персонажів "Кармен", доцільно згадати принаймні "Історію кавалера де Гріє і Манон Леско" абата Прево і пушкінських "Циган". В першому випадку схожість героїнь спостерігається лише тою мірою, якою ми говоримо про їх "аморальну" поведінку, психологічний же зміст образів Кармен і Манон Леско - зовсім різний. Тут можна встановити певні типологічні аналогії, але вбачати в новелі Меріме сліди прямого впливу "Манон Леско" навряд чи є рація. У випадку ж із "Циганами" - справа значно складніша. Працюючи над "Кармен", Меріме не читав поеми Пушкіна - російською мовою він володів на той час ще погано, французькі ж переклади "Циган" з'явилися пізніше, - але сюжет твору міг бути йому знайомий із слів російських друзів. Отже, запозичення елементів сюжету було принципово можливим. Що ж до кожного з образів зіставлюваних творів, їх ідейного змісту в цілому, то вони взагалі можуть бути порівнюваними лише за формальними ознаками. Головне ж полягає в тому, що оптимітичне, стверджуюче ставлення Пушкіна до життя, що виявилось в емоційному ключі "Циган", не дає змоги говорити про його вплив на автора "Кармен".
"Кармен" була видатним досягненням Меріме-новеліста, та за ним настав творчий спад, ознакою цього спаду, що став для всіх очевидним після революції 1848 року, виявились одразу ж після публікації "Кармен". На початку 1846 року була надрукована, без імені автора, новела Меріме "Абат Обен", а написана тоді ж новела "Провулок пані Лукреції" за життя автора не друкувалась взагалі. Очевидно, ці два твори не принесли Меріме внутрішнього задоволення: він вчасно відчув ознаки майбутньої творчої кризи.
3.3 Новели останніх років життя "Джуман", "Блакитна кімната", "Локіс"
До останніх творів П. Меріме відноситься найменша група новел 60-х років: "Джуман", "Блакитна кімната", і "Локіс", які суттєво відрізняються від новел 30-40-х років. Критики відмічають зниження реалістичної майстерності П. Меріме.
Серед небагатьох творів, написаних П. Меріме в цей період, виділяється новела "Блакитна кімната" (1866), що веде початок від традицій школи Едгара По, проте відроджуються вони, сказати б, на переддекадентській основі. Новела не має динамічного сюжету, герої твору не є сильними особистостями. Це двоє коханців, які для своєї любовної зустрічі їдуть в сусіднє місто, поселяються в готелі. Дія розвивається в кімнаті, де крісла колись були оббиті блакитним оксамитом - звідси і назва твору.
В новелі відчутно не лише відхід письменника від соціально вагомих проблем і від критичних тенденцій його попередньої новелістики, але й відверте звернення до суто розважальної фантастики.
Написана невдовзі після "Блакитної кімнати" новела "Джуман" подає в серйозному тоні те, над чим сам автор іронізував в 30-х роках, - так званий місцевий колорит (дія новели відбувається в Алжирі). Тут він навмисно згущений, розцвічений. Улюблений романтичний засіб сну використовується як самоціль. Образи схематичні, сюжет невмотивований, переживання непереконливі, фантастичне межує з ірраціональним.
Найцікавішою новелою заключного періоду творчості П. Меріме є, звичайно, "Локіс" (1869) - єдина з трьох останніх новел, надрукована, і то випадково, за життя автора ("Голуба кімната" і "Джуман" видані лише посмертно). Дія "Локіса" відбувається в Литві. Оповідач, професор Віттембах, - очевидець подій. Його змальовано іронічно; в образі Віттембаха, як і в новелі загалом, відчутний елемент пародійності. Це той же тип мандрівника-вченого, знайомого з новел "Венера Ілльська" і "Кармен", але в "Локісі" він викликає до себе скоріше поблажливе співчуття, ніж повагу. Місцевий колорит новели - досить, щоправда, барвистий - має незаперечно літературне походження: тут цілком очевидний вплив "Пана Тадеуша" Міцкевича. Сама ж фабула "Локіса" - людина-перевертень граф Шемет, обернувшись у шлюбну ніч на ведмедя, перегризає горло своїй дружині - сповнена жахів, містики, надприродних вчинків. Незважаючи на психологічну переконливість окремих образів і ситуацій, новела "Локіс" в цілому поетизує непізнаване. Фантастика "Локіса" - це не фольклорна фантастика (як, скажімо, в новелі "Федеріго"), це скоріше декадентська ідея одвічної зіпсованості людської природи, спадкового виродження людини (автор каже, що психічний розлад граф Шемет успадкував від душевнохворої матері). В цьому зв'язку цікава повідана самим автором історія створення новели. Ось що розповів він у листі до Женні Дакен від 2 вересня 1868 року: "Коли я був у замку, там читали похітливі сучасні романи, автори котрих мені зовсім не відомі. Остання новела написана як наслідування цим панам. Дія відбувається в Литві, країні добре відомій... Під час полювання знатну даму викрадає ведмідь... вона божеволіє; це не завадило їй народити міцне маля, що виростає і стає чарівним; з ним трапляються лише непояснені дивацтва... Його одружують, і в першу ж шлюбну ніч він з'їдає дружину... Ви здогадуєтесь, у чім справа. Цей пан - незаконний син погано вихованого ведмедя" (23: 102). Меріме, як бачимо, залишається тут вірним собі - про жахливу, якщо б у неї можна було повірити, подію повідомлено з лукавим гумором, - але цей гумор не приховує головного: побоювання так і не пізнаних до кінця глибин людської душі.
Новела "Локіс" свідчить про інтерес П. Меріме до литовского фольклору. Але в цій новелі він не торкається проблем соціальних, елементи фантастики і екзотики втрачають своє характерне для попередніх творів П. Меріме службове призначення засобу для глибокого і точного розкриття характерів в їх національній і історичної конкретності. Поведінка, образ думок і відчуттів героїв новели жодною мірою не визначаються національною своєрідністю литовських вдач і звичаїв. Знижує цінність новели і проводиться в ній думка про незмінність й порочність людської природи, що додає їй антигуманістичний характер і зближуюча її з творами декадентської літератури.
І "Локіс", і "Джуман", і "Голуба кімната" - засвідчення явного творчого спаду Меріме-письменника, знайомого з реалістичних творів попередніх десятиліть. Він, очевидно, і сам це відчував, тому й не публікував цих новел. Внутрішній конфлікт П. Меріме - конфлікт із самим собою - так і не розв'язався.
3.4 Поетика новел Проспера Меріме
Найважливіша особливість Меріме-новеліста, що виявилась уже в його п'єсах, розкривати характери не в описах і не в монологах, а у вчинках, у дії, у взаєминах, у "характеристичних" подробицях, - стала помітною рисою його новел. Яскраві, характерні, пластичні образи, хоч і не складали широкого, нехай навіть "мозаїчного" полотна, - безперечно, були визначною подією у французькій літературі передодня Липневої революції 1830 року.
На творах позначилось засвоєння романтичної поетики і водночас - полеміка з нею і її заперечення. Меріме відмовляється від романтичного сюжету з його специфічною течією і ефектними поворотами, зрікається розважальної раптовості. Його тяжіння до виняткового, незвичайного, неординарного набуло іншого, реалістичного вияву. Сильні, вольові людські характери, вогненні пристрасті, на які так багата література французького романтизму, позначені тут рисами психологічного аналізу, не відомими романтизмові. У фантастичних сюжетах відчувається фольклорний вплив. Манера викладу набуває описових рис, авторський ліризм зводиться нанівець. Нарешті в перших же новелах П. Меріме визначається своєрідна позиція оповідача - зовні байдужого, безстороннього, стриманого. В новелах Меріме оповідач неначе упокорює бурхливі пристрасті, робить їх стриманішими, притуплює фабульну гостроту твору, приборкує неприборкане.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
