73203 (589269), страница 9
Текст из файла (страница 9)
Новели П. Меріме достовірно реалістичні, не дивлячись на уявну винятковість створених письменником характерів і обставин. Реалістичний в новелах і спосіб показу зовнішнього світу, того середовища, яке визначає думки і поведінку його героїв. П. Меріме зберігає повну об’єктивність в зображенні зовнішнього світу, тому його описи точні, скупі, стислі. Вони використовуються з метою ввести читача в те середовище, яке визначає поведінку персонажа.
Відчуття живої, неприкрашеної правди П. Меріме досягає умінням обирати об'єкт художнього зображення. "... Він мало вигадує, але зате багато шукає і бере лише те, що, на його думку, малює вдачу і характери певної епохи" [40: 46], - говорив про письменника О. Барбьє. Драматична ситуація, в якій розкривається характер героя, - зерно кожної новели П. Меріме. Йому непідвладні, як, скажімо, Стендалю чи Бальзаку, широкі соціальні полотна, розгорнуті життєві панорами, - він набуває досконалості в психологічному аналізі.
"П. Меріме виступає за історичну і національну конкретність. Послуговуючись тим самим матеріалом, що й романтики, подаючи його, здавалося б, у дусі панівних у той час літературних напрямів, П. Меріме вміщував цей матеріал зовсім не в романтичному національному та історичному каркасі, тим самим відповідно деформуючи його і підпорядковуючи йому свою творчу фантазію. Він набував у Меріме контролюючого відчуття міри, реальності, життєвості, тверезості" [16: 456].
В "Матео Фальконе", наприклад, як і в "Коломбі" (1839), йдеться про корсиканське життя. В основу "Матео Фальконе" лягли книжкові джерела, в основу "Коломби" - живі враження автора, який вже побував на Корсіці. Здавалося б, у другій новелі слід було б чекати більшої життєвої достовірності, ніж у першій. Проте П. Меріме в обох випадках залишається психологічно містким у зображенні людського характеру, пристрастей і емоцій. Правдивість автора полягає не в етнографічній відповідності і переконливості (хоч і це йому притаманне), а в переконливості психологічній. Він відтворює ситуації на грані неймовірного, але виразно тяжіє до ймовірного. В образах героїв П. Меріме немає того ірраціоналізму, який їм свого часу приписували: їхні вчинки соціально зумовлені і психологічно вмотивовані.
Таке відчуття простору й часу, історизм, дотримання відповідних координат властиве всім новелам - і тим з них, де зображені екзотичні картини ("Матео Фальконе", "Таманго", "Перлина Толедо"), і тим, де йдеться про звичаї сучасного французького суспільства ("Етруська ваза", "Партія в триктрак"), і новелам з фантастичним сюжетом ("Примара Карла XI", "Федеріго"). На них усіх позначилось засвоєння романтичної поетики і водночас - полеміка з нею і її заперечення.П. Меріме відмовляється від романтичного сюжету з його специфічною течією і ефектними поворотами, зрікається розважальної раптовості.
Особистість, яка протиставляється суспільству - як відомо, улюблений мотив романтиків. Проте у П. Меріме немає нічого романтичного. Письменник зображає своїх героїв у зв’язках із середовищем, яке обмежує їх свободу.
Прагнення П. Меріме показати виняткові та незвичайні характери набуло іншого, реалістичного впливу. "Дивувати, не дивуючись і хвилювати, не хвилюючись" [15: 29], - ось у чому вбачав А.В. Луначарський завдання Меріме-новеліста.
Прийом передачі глибоких внутрішніх переживань героїв через точне відтворення їх внутрішнього прояву властиве більшості новел П. Меріме і надає їм лаконізму й динамічності.
У новели П. Меріме перейшло чимало мотивів (насамперед "сенсаційних") з його ранніх творів. Вбивства, дуелі, катування, спокуси, ревнощі, патологічні ексцеси тощо - всього цього письменник не зрікся, все це зажило новим життям в його новелістиці.
Полеміка з романтизмом здійснювалась не шляхом відмови від романтичних колізій і романтичного антуражу, а наданням їм нового смислу, нової, зовні приглушеної, знебарвленої, деромантизованої, але, по суті, незрівнянно більшої виразності.
Роль описів у новелах зведено до мінімуму: в цьому своєрідне художницьке кредо П. Меріме. Письменник взагалі вважав описи прерогативою образотворчих мистецтв і там, (є це можливо, всіляко уникав їх. Навіть традиційний і невід'ємний компонент літературного твору - пейзаж - ніколи не викликав його схвалення. "... У Меріме, - відзначав Б.Г. Реїзов, - функцію опису, як виражально-зображального засобу, відіграє метод "характеристичних рис", що виявляються художнім зором і виділяються за рахунок всіх інших властивостей зображуваних предметів" [45: 30].
Зображаючи обстановку паризького салону 30-х років, малюючи пейзаж Іспанії або Корсики, письменник відбирає тільки найхарактерніше, найістотніше. Так, в ранній новелі "Матео Фальконе" він зображає перш за все "макі" - дикі лісові чагарники, оскільки це не тільки найхарактерніша деталь корсіканського пейзажу, але і наочне свідоцтво примітивних способів обробки землі, відразу створює у читача уявлення про архаїчний побут і вдачу корсиканців. Характерним є те, що і пейзаж, і портрет письменник вводить в оповідання окремими штрихами. Так, почавши опис Корсики з "макі", П. Меріме повісті створює все нові і нові деталі. То гірський кряж, по схилах якого пастухи-кочівники пасуть свою худобу, то блакитні гори на горизонті, то каштанове дерево, з гілок якого робляться ноші для Джанетто, то невеликий яр, в якому відбувається розв'язка трагедії завдяки окремо вкрапленим деталям П. Меріме досягає необхідного ефекту створення повного враження реальності оточення, реальності всього, що відбувається.
Уникаючи просторових описів, П. Меріме в той же час з великою точністю і конкретністю відтворює деталі портрета, обстановки, пейзажу. Ці деталі служать або засобом характеристики персонажа, як, наприклад, рожевий капелюшок і шаль кашеміру Арсени Гійо, що відразу визначає її соціальне положення, або покликані відтіняти і підкреслити внутрішній стан героя. Так, в новелі "Взяття редуту", є одним з перших в європейській літературі зразків реалістичної батального живопису, описуючи ніч перед боєм за Шевардіно, П. Меріме відзначає лише великий червоний місяць і що виділився на мить на блискучому диску місяця чорний силует редуту, схожий на конус вулкана. Це поєднання форм і фарб сприяє створенню зловісного, тривожного настрою, який випробовує розповідач, молодий офіцер, в ніч напередодні своєї першої битви.
На відміну від творів французьких романтиків 20-х років, для яких було характерне милування яскравою і цікавою деталлю, пошуки зовнішніх, ефектних подробиць, які не розкривають суті явищ, що зображаються у новелах. П. Меріме використовує стислі і лаконічні, оскільки автор суворо відбирає життєві враження, керуючись при цьому лише тим, якою мірою ця деталь сприяє створенню враження правдивості, виявляє певні типові риси явищ і характерів, підкреслює закономірність і природність відчуттів і поведінки героїв: "Вміти вибрати в природі те, що треба наслідувати, поза сумнівом, є великою проблемою мистецтва" [45: 89], - писав П. Меріме в 1857 р. Письменник досяг високої майстерності в цьому умінні вибору деталей, в яких якнайповніше і виразніше розкривається своєрідність характерів і обставин.
"Характеристичні риси", про які говорить З.Г. Реїзов (в літературознавстві їх часто називають деталями), заповнюють кожну новелу П. Меріме. Віртуозний майстер сконденсованої новелістичної форми, неодноразово виступав проти надмірного лаконізму. "Вони надто короткі, хотілося б подробиць, - писав він про надміру стислі літературні спроби. - Говорячи про вічно юну тему кохання, не можна обмежуватись словами: він або вона кохали. Хочеться знати: коли, як, скільки. Зупинитися треба лише тоді, коли вже не вистачає слів і коли справу може втрутитись імперський прокурор". Сюжет, що лягає в основу новели Меріме, обростає десятками й сотнями подробиць, котрі не мають, здавалося б, до нього відношення, але напрочуд живо передають атмосферу, в якій відбуваються події. Це робиться не заради звичайної повноти відтворення обставин - така повнота завжди була йому антипатичною, - а заради життєвої переконливості і реалістичної конкретності" [30: 19]. Показово, що в новелах "Етруська ваза" чи "Партія в триктрак" таких "характеристичних рис" більше, ніж в екзотичних або фантастичних новелах П. Меріме. Така "риса" часом може розкрити найсуттєвіше.
Будь-яка малопомітна деталь, що спливає в не пов'язаних з нею обставинах, може несподівано пролити світло на героя, на стосунки персонажів і т. ін. В "Етруській вазі", скажімо, полковник Роже, розповідаючи про фатальну дуель, повідомив, що після пострілу Теміна Сен-Клер "повернувся і впав мертвий" [22: 46], а Темін "з виглядом глибокого жалю кинув на землю пістолет. Кинув з такою силою, що собачка зламалась. Пістолет англійської фабрики Ментона. Не думаю, що в Парижі знайшовся б зброяр здатний його полагодити" [22: 49]. Одна така деталь варта цілих сторінок описів. Думка про зламану собачку пістолета оволодіває оповідачем так само, як і думка про вбивство людини. Йдеться не про дивні порухи людської свідомості, коли в уяві героя в стані крайнього психічного виникають зовсім несподівані образи, асоціації тощо.
Великий знавець людської душі Достоєвський покаже силу-силенну подібних парадоксів (засуджений до страти злочинець, наприклад, зійшовши на ешафот, раптом помічає на носі ката бородавку). Але у випадку з Роже поламаний пістолет - це не підсвідомий парадокс, а цілком тверезий хід думки: він запам'ятав про що жалюгідну собачку від пістолета як про важливий штрих картини вбивства, він ладен висловити співчуття власникові пістолета, що зробив такий, з точки зору Роже, непродуманий жест. Те, про що Стендаль, наприклад, розповів би в ґрунтовному внутрішньому монолозі героя, Меріме передає єдиною, безпомилково обраною подробицею - "характеристичною рисою".
У своїх творах автор виходить переважно з документальних, книжкових джерел, за - винятком новел, новел, присвячених сучасному французькому кому життю ("Етруська ваза" і "Партія в триктрак"), новели збірки мають екзотичний або фантастичний характер. П. Меріме говорить про корсиканців ("Матео Фальконе"), негрів ("Таманго"), Іспанію ("Перлина Толедо") і Росію ("Взяття редуту"), тобто про людей, з якими фактично ще не зустрічався, і про країни, в яких ще не бував. Це, звичайно, не дозволило письменнику належним чином осмислити той побутовий і етнографічний матеріал, що неминуче потрапляв в його поле зору. В цьому розумінні новели "Партія в триктрак" і "Етруська ваза", у яких чудово відтворено життя тогочасної Франції, вигідно вирізняються з-поміж інших творів збірки. Але й там, де герої Меріме покликані уособлювати інонаціональні стихії, письменник не зраджує основного принципу реалістичного бачення життя - принципу правдивості.
Прагнучи динамічності оповіді, П. Меріме ретельно уникає довгих описів, і розказує читачу про минуле своїх героїв. Довгі і просторові описи - це, на думку письменника, метод великого роману, в якому такі описи служать як би відпочинком для читача. П. Меріме замінює описи показом дій і передачею мови героїв, зображаючи таким чином і середовище, і вдачі, і характери. Стисло коротко розкриває письменник етичний кодекс жителів Корсики. Він не розказує читачу про закони гостинності, про вірність своєму слову, порушення якого вважається найбільшим злочином. Він показує це по іншому. Так, в новелі "Матео Фальконе" П. Меріме створює скупу, але повну глибокого драматизму сцену, зображуючи глибоку переконаність Матео в своєму праві глави роду судити винного: "Ридання Фортунато посилилися, а рисячі очі Фальконе продовжували пильно дивитися на нього. Нарешті, він вдарив об землю прикладом рушниці, звалив його на плече і пішов по дорозі до макі, крикнувши Фортунато, щоб він йшов ним. Хлопчик підкорився. Джузеппа побігла за Матео і схопила його за руку.
Адже це - твій син, - сказала вона тремтячим голосом, уставивши свої чорні очі в очі чоловіка, неначе бажаючи прочитати в його душі.
Залиш мене - відповів Матео, - я його батько!" [22: 25].
Цими трьома словами Меріме передає глибоку переконаність Матео в своїй правоті, яка полягає для нього у виконанні боргу, у відновленні честі роду. П. Меріме розкриває сюжет не в словах, в точній і скупій передачі жестів.
Сухим переліком нечисленних рухів розкриває Меріме і психологічний стан персонажів. Внутрішня боротьба, що відбувається в душі Матео, прийняте рішення, переконаність в його необхідності передані у ряді послідовних швидких рухів. Фальконе "схопив" годинник, "кинувши" об камінь, "розбив вщент", йо очі "пильно дивилися" на хлопчика, нарешті, ухваливши рішення, "він ударив землю прикладом рушниці, звалив його на плече і пішов по дорозі до макі крикнувши Фортунато, щоб він йшов за ним" [22: 24].
Цей прийом передачі глибоких внутрішніх переживань через точне відтворення їх зовнішнього прояву характерний для більшості новел Меріме додає їм лаконізму і динамічності.
Композиція новел П. Меріме відрізняється великою стрункістю і точністю. Сюжет розвивається логічно, послідовно і ясно. Окремі повороти сюжетів завжди вмотивовані, визначені психологічним станом дійових осіб. Так новелі "Подвійна помилка" Меріме вводить Дарсі в той момент, коли героїня почуває себе найбільш ображеною безтактним і розпусним чоловіком, саме її глибока роздратованість та образа готують весь подальший
Точне економне змальовування найістотніших сторін дійсності, що зображається, досягається П. Меріме перш за все шляхом тонкого і вмілого використовування засобів живої розмовної мови. П. Меріме неохоче вдається до таких образотворчих засобів, як тропи і фігури; працюючи над стилем новел, він прагне простоти і стислості, ясності, точності і виразності, добиваючись того, щоб в творі було "більше значення, ніж слів" [18: 34]. Пишноті романтичної риторики він протиставляє витончену простоту, перифраз - точне і єдине необхідне значення слів. Сюжет розвивається логічно, послідовно і ясно. Окремі повороти сюжету завжди тонко мотивовані, визначені психологічним станом дійових осіб. Так, в новелі "Подвійна помилка" П. Меріме вводить Дарсі в той момент, коли героїня відчуває себе самою ображеною нетактовним і вульгарним чоловіком, і саме її глибоке роздратування і образа готують весь подальший розвиток новели.
Широко користується П. Меріме прийомом обрамленого оповідання, висловлюючи основний сюжет новели як живий розповідь очевидця або учасника відбувся ("Кармен", "Венера Ілльська", "Партія в триктрак"), добиваючись, таким чином, вражень повної достовірності розказаного навіть в тих випадках, коли в новелі є значний елемент фантастичного, загадкового, таємного ("Венера Ілльськая", "Провулок пані Лукрециї").
Як стиліст Меріме багато в чому продовжує кращі традиції французької прози XVІІ-XVІІІ ст. Невипадково в одному зі своїх листів до м-ль Дакен він радить своїй кореспондентці читати пані де Севіньє, щоб "налаштувати себе на хороший діапазон прози" [45: 99]. Вдаючись в окремих новелах ("Кармен", "Коломба". "Матео Фальконе") до тактовного і вмілого використовування діалектизмів і варваризмів, він цим самим створює в новелах ледве помітний "осад" романтичної екзотику. Але в цілому, і словниковий склад, і синтаксичний лад мови Меріме-новеліста відрізняються винятковою простотою і ясністю.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
