73022 (Жанрові та стилістичні особливості роману Гете "Страждання молодого Вертера"), страница 5

- улюбленими іменниками в сентиментально забарвлених психологічних описах у «Вертері».

Але є ще й інший стилістичний прошарок у романі Гете, який свідчить багато не про літературне теперішнє й минуле, а й дає передбачити художній розвиток Гете – класично-реалістичний період його творчості.

Стиль штюрмерів, хоча він і включає складову частину книги, не є єдиною стилістичною тенденцією, на яку зорієнтований «Вертер».

Вже в першому листі ми бачимо іншу стилістичну орієнтацію, яка більш чи менш систематично з'являється у прозі Гете, щоб стати пізніше цілісним методом відображення дійсності у прозових творах письменника. Він являє собою чесний, іноді холодний, завжди спокійний розгляд дійсності, який те, що відбувається трактує як остаточне, окреслене тільки в основний рисах.

Ця орієнтація на об’єктивну передачу дійсності пов’язана зі специфічною стильовою напрямленістю. Синтаксично – це складне поширене складнопідрядне речення, яке складається з багатьох простих речень, дієприкметникових та дієприслівникових груп, поширених означень, які поєднуються, як правило з нейтральною лексикою, що межує з науковим стилем. Зорієнтовані на об’єктивне відображення сцени сюжету ( Вертер-Гете називає їх «історичними» ) містять в собі мовний матеріал саме цей стилістичний пласт.

Майже в кожному листі ширшого змісту ми стикаємося з таким поділом на два стилістичні прошарки. Продемонструємо сказане такими епізодами.

Уже перші рядки листа від 16 червня написані характерними емоційними питально-окличними реченнями епохи геніїв. Вертер постає перед нами як справжній штюрмер з його:

Або:

Тут є усі види еліптичних речень, анаколіпти та ін., як наприклад:

Трапляється також і перерви своєї мови, з повторенням або запереченням сказаного, як:

Тоді Вертер розмовляє живою, емоційною розмовною мовою, це є бесіда, хоча і у формі листа.

У цьому настрої він є, як сам каже, І так завжди, коли Вертер розповідає особливий, сповнений почуттів, епізод своєї історії. Але потім він перебиває себе новим, і ми вже знаходимося у іншій сфері – у області спокійної розповідної прози.

Речення розтягуються на більшу чи меншу довжину, але завжди округлені, щоб передати сконцентровано і лаконічно важливість висловлення. Тут відсутні еліпси чи чуттєві повторення і відокремлення. Те, що відбувається ( хоч це той самий оповідач від 1 ос. од.) розвивається перед нашими очима логічно, цілеспрямовано, стримано. Характерним для однієї частини таких речень є поєднання складнопідрядного речення зі складносурядним реченням, де виникає паралелізм дій та дійовий осіб, що виражаються у великій кількості підметів і присудків. У інших випадках ми маємо класичне складнопідрядне речення:

Прочитавши таке речення до кінця, складається враження, що це про появу чи подію сказаного лише одним висловлюванням. Це враження значною мірою пов’язане з автосемантикою, яка є характерною для структури речень Гете.

Автосемантичним ми називаємо таке речення, яке взяте з контексту, має власне самостійне значення. З цим пов’язані ознаки: перша: лексика, яка виражає головні члени речення, є повнозначною ( отже це не займенник, а іменник як присудок або додаток, на абстрактні або допоміжні дієслова такі як «tun» та ін., не сполучники, частки, займенникові прислівники); другою, менш суттєвою особливістю автосемантичного речення є його великий об’єктивний вміст, отже переважно велика довжина.

Якщо ми повернемося до вище наведених речень, то помітимо, що всі ці речення вказують на чітку автосемантичну структуру: головні члени речення представлені повнозначною лексикою ( крім «я» і «нас» те, що належить до форми розповіді від 1 ос. од.): з’єднувальні сполучники на початку речення майже завжди відсутні, отже, відсутній головний засіб, щоб утворити пов’язане контекстом речення. Речення менш об'ємні не є малими короткими реченнями, кожне з ний присвячене маленькому епізодові, завершенню однієї, здається неважливої, теми:

Звичайно, сказане підходить не до всіх синтаксичних структур роману, для якого об’єктивний «історичний» пласт також не є абсолютним, бо часто Лотту називають «sie», часто використовують з’єднувальні сполучники і частки на початку речень, такі як, наприклад: «dann» або «nun». Але вказана тенденція є так яскраво виражена, що вона нажимає на стиль прози Гете, щоб у пізній період творчості стати ще значнішим.

Граматична форма має свої особливості у таких випадках. У «Стражданнях молодого Вертера» друга, об’єктивно - «історична» тенденція пов’язана з двома видами структур речення: з чистим складнопідрядним реченням, яке має центральну граматичну форму (див. попередній приклад), і зі змішаною структурою, яка складається з поєднання складнопідрядного із складносурядним реченням, наприклад:

Також цікаво, що у Гете центральна структура складнопідрядного речення має перевагу над такими формами, в яких речення як ціле починається з головного речення (без вступного підрядного речення), щоб потім завершитись одним підрядним реченням (часто це означальне речення) або інфінітивною групою (порівняно з нижче наведеним уривком тексту).

Синтаксична «тканина» у Гете часто нагадує ртуть: її окремі єдності (речення) мають тенденцію збудувати щось мале чи велике – єдине ціле, яке має максимум самостійності, з цілим матеріалом (контекстом) без об'єднання.

Характерно, що частина діалогу, наприклад, репліка, може бути включена в таке «складне» речення, де діалог переважно складається з довгих монологів, які не мають ніякого зв’язку зі звичною структурою діалогу. Короткі репліки розглядаються як елементи мови автора, що органічно переплітається з описами, наприклад:

Тут все є дуже характерним: великий «остаточний» відрізок речення, загальний огляд того, що відбувається (хоча Вертер в перше помітив Лотту, відразу виявляється закономірність, яка стосується кожної дитини і всіх загалом), яка спокійно розвивається, повільно складносурядні речення з вміло конструйованими підрядними реченнями та інфінітивною групою вкінці, при цьому елемент прямої мови виступає лише словом-вставкою.

Ці тенденції показують нам, що Гете у своїй романній творчості далеко випереджує літературну епоху. Також як штюрмер він стоїть перед нами не як пов’язаний часом, а як повною мірою пануючий над стилістичними можливостями німецької мови творець.

2.3. Види та роль діалогів у романі

На прикладі роману Й.В.Гете «Страждання молодого Вертера» ми хочемо показати особливості діалогічного мовлення в німецькій прозі періоду «Бурі і натиску». Щоб охарактеризувати діалогічне мовлення по можливості всесторонньо, показати його різноманітні форми та стилістичні функції, ми повинні виділити ті фактори, які мають особливе значення у формуванні діалогічного мовлення у прозі. Передусім ми бачимо їх у мовному образі автора-оповідача. Структура цього образу знаходиться в прямій залежності від того, як письменник сприймає спеціальний світ, де він бачить рушійні сили прогресу. Мовний образ автора визначає естетику письменника, його приналежність до тієї чи іншої літературної течії. Від того, наскільки нероздільно автор панує у оповіданні, наскільки часто і глибоко він вміщується в нього або старається відійти, залишивши місце своїм героям, залежить співвідношення оповідання і діалогів, авторської розповіді про події людей і їх прямого показу читачам. Співвідношення автор-персонаж-ключ до розуміння індивідуальних рис в стилі автора і разом з тим, тих загальних рис, які об’єднують даний літературний напрямок. І тому – прослідкувати передачу діалогічного мовлення в німецькій прозі періоду «Бурі і натиску» – рівносильно задачі дослідити складну взаємодію авторського мовлення і мовлення персонажів і тих умов, під тиском яких ця взаємодія змінює свої форми.

«Бурні генії» відкидали «холодний» і ощадливий розум, виступали проти раціоналістичної критики класицизму. Штюрмери відчували на собі величезний вплив вчення Руссо про мову. Слідом за Руссо штюрмери намагаються відтворити «мову пристрастей», яка безпосередньо може передати справжні почуття людини. Встановити живу і безпосередньо «мову пристрасті» – в цьому бачив Руссо найважливішу задачу сучасної літератури, в цьому бачили і штюрмери і ціль своїх пошуків живої, безпосередньої, справжньої мови.

В ще більшій мірі на формування мовлення штюрмерів вплинули ідеї теоретичного основоположника «Бурі і натиску» Гердера. Гердер прийшов до висновку, що оточуючий світ постійно рухається, змінюється. Він дивиться на літературу як на явище, що тісно пов’язане з даною епохою, з розвитком даного народу.

Письменник «несе на собі ланцюги часу, він вростає в свою епоху, як дерево в землю..., з якої воно п’є соки» ( Гердер ). Геній «який би не був великий, - слуга історії та слуга природи». Геній повинен, описуючи індивідуальне, розкрити умови його зародження «часом і місцем». Ці ідеї Гердера були чудово сприйняті «бурними геніями». Вони приходили до важливого висновку: література повинна відображати риси свого народу, своєрідні умови життя своєї країни.

Розвиток літератури Гердер зв’язує з розвитком мови. Він створює оригінальну теорію, яку називає «романом про вік мови». Мова, на думку Гердера, «знаряддя, сховище і сутність літератури». Він виступає за сильну, насичену, різнобарвну, живу мову. Тому він закликає широко вживати ідіоми в мові, інверсії та інші стилістичні засоби, які зможуть надати мові емоційну виразність, динамічність.

Думки Гердера були втілені в творах штюрмерів. Мова штюрмерів відображає поворот від свідомості до почуття, від книжної мови до живого слова, від вузького ідеалу мовної правильності до сили вираження. Мова «бурних геніїв» – це мова ефекту, пристрасті.

Логічна будова речень порушується. Будуються більш короткі прості речення. Порядок слів порушується, часті еліпси, неповні речення, обриви. Штюрмери широко використовували ритмічно-музичні засоби-аллітерацію, анафору, паралелізм.

Багато питальних і окличних речень надає особливу, піднесену патетичну інтонацію та емоційність синтаксису.

Форми діалогічного мовлення в романі багатообразні. Деколи це короткі репліки, інколи це складне переплетення прямої, непрямої мови та мови автора, часто діалог являє собою обмін розгорнутими монологами, нагадуючи нам сцени із драми штюрмерів. Спостерігаючи за діалогічним мовленням неважко помітити, що структура діалогів визначається їх змістом, тим внутрішнім завданням, яке вкладає в них автор.

Діалог виконує наступні функції у романі:

1. виражає світогляд автора, його філософську основу;

2. дає характеристику діючих осіб;

3. сприяє просуванню або гальмуванню дії;

4. викликає емоційне збудження у читача;

При цьому діалог не спеціалізується на одній функції, найчастіше вони переплітаються. Діалог роману простий, лаконічний, репліки партнерів швидко змінюють одна одну, якщо мова йде про прості, звичайні справи або побутові сцени. Інша річ, якщо автор використовує мову героїв, для філософських суперечок, для розкриття внутрішнього світу Вертера, його нестерпних пошуків. І що гострішим стає зміст розмови, що напруженішою ситуація, то щільнішими стають репліки діалогу. Ми відчуваємо постійну невід'ємну увагу партнерів один до одного, ніби проникнення у думки один одного. Репліки діалогу ланцюжком йдуть слідом одна за одною і неможливо зупинити, обірвати діалог на одній із них. Якісь внутрішні закономірності будови структури діалогу не дозволяють нам цього зробити. Якими є ці закономірності? Постараємося визначити їх, взявши для детального аналізу діалог Вертера та Альберта, переданий у листі від 12 серпня.

Вертер:

1. Випущено головне речення. Така будова є типовою в усному мовленні для речень, які виражають докір, застереження. Ця економія надає цілому висловлюванню підвищену експресивність за рахунок зміни інтонації. Повне речення могло бути:

Порівняємо інтонацію речень при читанні:

Монолог переноситься на другу групу, виділяючи її.

2. Питання, яке ще раз повинне підкреслити, виділити ту угоду, яку Вертер висловив у першому реченні. Це новий ступінь підсилення напруження.

3а + 3в. Обидва речення – риторичні питання. Прямолінійність та цілеспрямованість питань досягається тим, що автор не вживає розділового займенника. І все ж таки питання звучить альтернативою, воно повинне бути альтернативою. Альберт повинен лише вибрати між “так” “ні”, для Вертера це питання уже вирішене. Речення 3в є поясненням до 3а, підсилюючи емоційність висловлювання. Пояснення зазвичай вимагає більш розгорнутої будови. Простота лексики компенсує складність фрази. Повторення цілого речення або відрізка в якості пояснення служить завжди підвищенню ефекту розуміння.

Цілком свідомо автор переносить наголос на речення 3в на кінець фрази..., так як Вертер бачить неминучість здійснення подій за певних умов.