96452 (Роль банків у міжнародних розрахунках)

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

з дисципліни «Міжнародні фінанси»

на тему: «Роль банків у міжнародних розрахунках»

Харків, 2007

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Особливості міжнародної банківської справи

1.1 Міжнародні підрозділи банків

1.2 Міжнародні кредитні послуги банків

1.3 Міжнародні не кредитні банківські послуги

Розділ 2. Роль та місце банківської системи України на міжнародному ринку банківських послуг

2.1 Розвиток національної банківської системи в умовах глобалізації світової економіки

2.2 Місце банківської системи України у світі

Висновок

Перелік літератури

ВСТУП

Процеси інтернаціоналізації та глобалізації економіки, що ведуть до формування світового господарства, потреби диверсифікації та підвищення прибутковості банківських операцій – усе це сприяє розширенню міжнародної банківської діяльності, що долає географічні та часові межі, набуває величезних порівняно з національними масштабів.

Банківська справа, зокрема міжнародна, охоплює надання різноманітних фінансових послуг клієнтам, а також менеджмент власних фінансових позицій кожного банку. У цілому міжнародна банківська справа – це комерційна та інвестиційна банківська діяльність, котра включає транснаціональні операції у різних іноземних валютах. Хоча базовими завданнями зарубіжного і вітчизняного банку є традиційні операції щодо залучення депозитів та інших джерел фондування, надання позик та інформаційних послуг, а також менеджмент ризику, проте інструменти, клієнти і правила діяльності на міжнародній арені досить суттєво відрізняються від тих, які наявні на національних банківських ринках.

Міжнародна банківська справа охоплює:

1) надання кредитів зарубіжним клієнтам, котрі є нерезидентами країни-кредитора;

2) отримання депозитів від агентів, які є резидентами інших держав;

3) здійснення форексу іноземних валют для проведення міжнародних операцій;

4) емісія документарних акредитивів та інших інструментів менеджменту ризику для захисту клієнтів від різноманітних загроз міжнародної торгівлі;

5) проведення не кредитних фінансових послуг для іноземних клієнтів (консультування, трастові операції, кліринг чеків тощо).

Міжнародні банківські операції є об’єктом державного та міждержавного регулювання та контролю. Так, державні структури можуть обмежувати діяльність банків за кордоном, перелік їхніх операцій, участь національних банків у міжнародних банківських консорціумах тощо.

Проблема фінансової глобалізації та визначення місця і ролі банків у цьому процесі є дуже актуальним питанням на цей час. В сучасних умовах під впливом інтеграції і технічних нововведень сформувалися досить сприятливі передумови для підвищення мобільності капіталів. Інтернаціоналізація фінансово-кредитної інфраструктури спричинила створення транснаціональних банків, які стали одними з головних суб’єктів сучасної глобальної фінансової системи.

Завданням даної роботи є виявлення основних особливостей міжнародної банківської справи, визначення міжнародних послуг банків та місця українських банків у розвитку міжнародної банківської справи.

Дослідження питання місця і ролі банків України на міжнародному ринку банківських послуг є важливим у визначенні шляхів вдосконалення вітчизняної банківської системи, напрямів її розвитку.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

1.1 МІЖНАРОДНІ ПІДРОЗДІЛИ БАНКІВ

Згідно із Законом України «Про банки та банківську діяльність» від 20.03.1991 банки – це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених цим Законом [1].

Банки є юридичними особами. Вони є економічно самостійними і повністю незалежними від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю, а також щодо вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству. Згідно із статтею 344 Господарського кодексу України банки є суб’єктами міжнародних розрахунків [2].

Перед тим як банк почне транснаціональні депозитні, кредитні, інвестиційні, дилінгові та трастові операції в іноземній валюті, він повинен встановити лінії зв’язку, тобто канали передачі міжбанківської інформації та переказу трансферів валютних коштів. Канали міжбанківської комунікації можуть замикатися або на іноземному банку за кордоном (з котрим укладається спеціальна кореспондентська угода у певній формі), або на власному підрозділі за кордоном (дочірньому банку чи філії). В останньому випадку це вже будуть внутрішньобанківські комунікації. Банк, виходячи на міжнародну арену, повинен початково вирішити, в якій організаційно-інституціональній формі він це здійснюватиме [4, c. 302].

У розпорядженні сучасного банку є низка організаційно-інституційних форм для проведення міжнародної діяльності. Спочатку він може створити в одному з своїх вітчизняних офісів транснаціональний департамент, що має спеціалізуватися на здійсненні зовнішньоекономічних валютних операцій. Після того як його валютно-фінансовий обіг досягне значного обсягу чи перед ним постане завдання їхнього суттєвого нарощування, перед керівництвом банку виникне проблема не тільки операційного, а й організаційно-інституційного виходу на іноземні ринки.

Міжнародний департамент – валютний зовнішньоекономічний відділ вітчизняного офісу банку. Доти, поки обсяг транснаціональних операцій банку є незначним, він для їхнього здійснення може використати свої звичайні ресурси, не створюючи такого департаменту. Його внутрішня організація пристосовується до обслуговування певних потреб як клієнтів, так і самого банку. Такий департамент може бути малим та універсальним або великим і вузькоспеціалізованими.

Зарубіжні банківські представництва – зазвичай застосовуються банками у столиці чи у відомому фінансовому центрі іншої держави, якщо вони намагаються бути присутніми там, але не мають достатнього обсягу очікуваних операцій, щоб здійснити витрати, які необхідні для формування і функціонування філії або іншої операційної одиниці у цій країні. Проте причиною заснування зарубіжного представництва може бути й той факт, що філії іноземних банків заборонені у деяких державах.

Закордонні філії банки мають майже на кожному значному іноземному грошовому ринку і практично обов’язково у міжнародних фінансових центрах.

Незалежно від форми зарубіжної одиниці банку для того, щоб відкрити дочірній банк чи філію в іншій країні, треба отримати дозвіл від влади відповідної держави базування, а також центрального банку своєї країни.

Деякі зарубіжні філії створюються банками не для здійснення загальної банківської діяльності за кордоном, а для спеціальної мети слугування своєрідною оболонкою проведення транснаціональних євровалютних чи офшорних операцій, котрі, зазвичай, реально здійснюються у головному офісі банку або в якій-небудь з його великих закордонних філії.

Крім філій, банки мають право формувати за кордоном операційні підрозділи у вигляді дочірніх чи сумісних банків. Зарубіжний дочірній банк – це іноземна компанія, у котрій материнський банк володіє контрольним пакетом акцій або контролює її у деякій іншій формі. Банки засновують дочірні банки за кордоном, щоб поліпшити свої міжнародні конкурентні позиції, мінімізувати іноземні податкові зобов’язання і використати можливість, які дає ця організаційна форма. Дочірні банки як обслуговують зовнішніх клієнтів, так і функціонують в інтересах материнського банку, виконуючи, зокрема, операції, що заборонені для головного офісу банку на батьківщині.

Спільний банк – іноземна фірма, у котрій материнський вітчизняний банк не володіє контрольним пакетом акцій. Він засновується декількома банками, котрі поділяють його власність і, у деяких випадках, управління, що забезпечують банкам різних держав можливість мати операційну одиницю у країні, де заборонені філії, котрі належать нерезидентам, або обмежена сфера діяльності іноземних банків. Спільний банк функціонує як незалежна фірма, отримуючи загальні директиви і нормативи від акціонерів через раду директорів, яка формується засновниками [4, c. 306].

1.2 МІЖНАРОДНІ КРЕДИТНІ ПОСЛУГИ БАНКІВ

Банки в усьому світі надають посередницькі кредитно-депозитні послуги. Кредити становлять найбільш важливе джерело їхнього прибутку, виступаючи різновидом інвестицій банків у не обіговій формі та базуючись на співвідношенні оцінки дохід-ризик за кожною окремою заявкою на коротко- і середньостроковий період. Але банки часто схильні надавати позики не у прямій формі, а у формі умовних зобов’язань: кредитна лінія, акредитив, гарантія, андеррайтинг цінних паперів клієнта, лізинг, що виступають здебільшого як його забалансові позиції, вимагаючи не настільки значного зростання капіталу, наскільки цього потребує видача прямих термінових кредитів [4, c. 328].

Міжнародний кредит як форма руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, пов’язана з наданням грошових і товарних цінностей на умовах повернення, платності, строковості, забезпеченості та цільового використання, є основою фінансування експортних та імпортних операцій [9, c. 333].

Клієнтами банків, які здійснюють міжнародне кредитування можуть бути:

1) експортери та імпортери, яким необхідно профінансувати свою міжнародну торгівлю;

2) банки-кореспонденти, котрим потрібні грошові кошти для фінансування торговельних чи інвестиційних операцій своїх клієнтів;

3) транснаціональні корпорації, що потребують фондів для іноземних інвестицій, контролю за відсотковим і валютно курсовим ризиком;

4) зарубіжні уряди, які мають потребу у коштах для фінансування дефіциту платіжного балансу чи для виконання програм розвитку.

Банк реалізує міжнародну кредитну діяльність у різних формах:

1) надає фонди безпосередньо позичальнику;

2) розміщує фонди на депозит у банку-кореспонденті;

3) укладає контракт з клієнтом про надання фондів протягом певного майбутнього періоду;

4) дає зобов’язання повернути кошти іншому кредитору (третій стороні), якщо клієнт не здатний це зробити сам.

Фінансовий ризик надання міжнародних позик – це небезпека неповернення боргу, яка зумовлена тим, що позичальник до часу чергового платежу щодо його погашення опиниться обмежено або повністю некредитоспроможним. Для оцінки такого типу ризику банк аналізує три головні фактори:

1) репутацію позичальника;

2) характер його грошових потоків чи виробничих потужностей;

3) структуру капіталу позикоодержувача.

Щоб уникнути валютні ризики при наданні міжнародних кредитів, більшість великих банків схильні надавати позики міжнародним позикоодержувачам у своїй національній валюті, уникаючи можливості несприятливої зміни курсу. Такий тип ризику називають небезпекою введення валютного контролю. Для його оцінки банк повинен з’ясувати не тільки поточну валютну позицію країни позичальника (стан її міжнародної ліквідності), а й прогнози цієї позиції на момент погашення позики.

Політичні ризики банку при наданні міжнародних кредитів – це практично усі небезпеки (крім фінансової), з котрими зіштовхується банк при кредитуванні позичальників з іншої держави. Вони охоплюють валютно курсовий ризик, небезпеку валютного контролю, а також ризик суттєвої зміни економічних і політичних умов у державі позичальника, що може негативно вплинути на його спроможність повернути борг.

Міжнародний кредит надається декількома способами. Причому мета і характер прокредитованої операції часто детермінує метод фінансування. Ці способи такі:

1) міжнародна пряма позика надається з використанням простого векселя, який підписується позикоотримувачем, котрий визнає у ньому одержання грошей і зобов’язання повернути їх з відсотками за певним розкладом у певному місці. Коли позичальник виступає резидентом іншої держави, то банк контролює підписання простого векселя у формі, яка прийнятна не тільки для вітчизняних судів, а й для судів країни позичальника, оскільки висновок щодо справи про несплату, схвалений у суді країни кредитора, може виявитися таким, котрий важко виконати, якщо іноземний позичальник не має активів у цій країні;

2) торговельне фінансування здійснюється на базі використання таких форм, як міжнародний факторинг, форфейтинг, лізинг, емісія боргових цінних паперів та ін. [4, c. 329-332]

Факторинг – це вид фінансової діяльності, пов’язаний із придбанням прав вимоги щодо оплати фінансових зобов’язань, здебільшого дебіторських рахунків на поставлені товари або надані послуги. У міжнародних розрахунках використовуються факторинг, який може бути: двофакторним (взаємним), прямим імпортним, прямим експортним.

Форфейтинг доповнює традиційні форми кредитування зовнішньої торгівлі. Форфейтинг – купівля дебіторської заборгованості без права регресу на попереднього власника.

Однією з важливих форм міжнародного кредиту є міжнародний лізинг, який являє собою надання однією стороною (лізингодавцем) матеріальних цінностей іншій стороні (лізингоотримувачу) на різні терміни та на різних умовах. Він застосовується як гнучка форма кредитування експорту, залучення іноземних інвестицій [9, c. 333-335].

3) міжнародне банківське синдиковане кредитування являє собою вид кредитування, у якому приймає участь декілька банків.

1.2 МІЖНАРОДНІ НЕКРЕДИТНІ БАНКІВСЬКІ ПОСЛУГИ

У своїй міжнародній діяльності банки, поряд з валютним кредитуванням, пропонують багато інших не кредитних фінансових транснаціональних послуг та інструментів. Надання цих послуг має для різних типів їхніх клієнтів свою специфіку. Їх можна класифікувати за джерелами фондів для кредитних інститутів.

Банки приймають вкладення у різних формах і з різних джерел:

1) офіційні валютні резерви іноземних урядів на поточних і термінових рахунках;

2) валютні залишки на лоро-рахунках, які належать зарубіжним банкам-кореспондентам;

3) операційні кошти (поточні рахунки), строкові депозити корпорацій та угоди про перепродаж з корпоративними клієнтами;

4) операційні залишки, термінові депозити і ощадні вклади, що належать населенню.

При здійсненні міжнародної діяльності банки великою мірою спираються на міжбанківські строкові депозити та емісії нот з плаваючою ставкою як на головні джерела фундування. Останні дуже чутливі до коливань відсоткових ставок і піддаються значному відсотковому ризику, що потребує проведення операцій хеджування.

Міжнародні послуги банків, які базуються на активах, є напрямками використання фондів. При цьому вони розподіляють свої ресурси також у різноманітних формах і різним клієнтам: