60381 (Галицько-Волинське князівство)

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовiччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карлом Великим iмперiя Каролiнгiв, а на Сході — від Тихого океану до Карпат — простягалися неозорі володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв’язок, великі вiдстанi та сильні мiсцевi тенденції політична роздробленість була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумом спостерігали це видовище. Вiдiйшли у минуле перші будiвничi Київської імперії з їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням. Натомість прийшли дрiбнi інтриги, мисцевi сварки, обмежені цiлi та вузьколобі перспективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки культури, що виникли завдяки зосередженню талантів в одній столиці, вiдiйшли у минуле, з ними вже не могли рівнятися часто гiднi подиву намагання окремих ремісників i вчених, розпорошених по численних регіональних центрах. У бiльшостi князівств бояри поступово лишили свої небезпечні торговельні підприємства i зайнялися прозаїчними справами утримання власних маєтків. Із занепадом політичного, культурного та економічного життя Київська Русь перестала існувати як цiлiснiсть.

Роздробленість

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечi. Щоб покласти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося нерозв’язаним.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, iншi, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес i до такого суперництва, i до самого міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним у кращому випадку мiнiмальнi. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих вiдмiнностей, що стане ознакою пiзньокиївської доби.

Регiоналiзм посилювався й тим, що бояри все більше стали займатися власними землеволодіннями; занурення у мiсцевi справи позбавляло їх бажання брати участь у князівських чварах за віддалений Київ, а разом з тим i в загальноруських діях. Руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова i Суздаля — волзькі булгари, для Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові половці. Руські князі як не воювали, то вступали у союзні відносини зі своїми ворогами. По суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами тiснiшi зв’язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на пiвночi був утягнутий в торговельну спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря пiвнiчнонімецькими містами, яку згодом стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. Як i багато інших купецьких міст, Новгород розвинув республіканську форму правління, в якій домінувала купецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був Пiвнiчний Схід. На неозорих малозалюднених «землях за лісами», у країні, що стала колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське квязiвства. Пiвнiчно-схiднi князі утвердилися в цих землях, що спочатку належали фiннам, ще до появи тут основної маси східнослов’янських поселенців, i, можливо, саме тому вони могли легко диктувати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед пiвнично-схiдних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократii, яка б стояла йому на заваді. А в 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці. Невгамовне прагнення абсолютної влади успадкували нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (спочатку невелика застава, Москва вперше згадується в літописах. лише у 1147 р.). Ця риса допомагає зрозуміти їхні майбутні полiтичнi успіхи.

Пiвденно-Захiдна Україна: Галицько-Волинське князівство

Iншi надзвичайно важливі зміни відбувалися на Пiвденно-Захiдний Україні — в Галицькому та Волинському князівствах. Коли якась із старих київських земель i могла кинути виклик зростаючій могутності російського Пiвнiчного Сходу, тобто Суздалевi, Володимиру й ще не опереній Москві, то ними були Галицьке та Волинське князівства на південному заході. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднiшими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший видатний український історик — Томашiвськкй — назвав Галицько-Волинське князівство першою безперечно українською державою, оскільки у ХIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об’єднані князівства охоплювали 90% населення, котре проживало в межах нинiшнiх кордонів України. Князівства ці були важливими i в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини ХХ ст. Князівства ці були також важливим культурним рубежем. Вони виступали або як найсхiднiший форпост католицького Заходу, або ж як найзахiднiший — православного Сходу.

Розташовану в східних передгір’ях Карпат, у верхів’ях важливих річок Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулiбiв, тиверців та білих хорватів. На сходi вона широким кордоном межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та пiвнiчних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на пiвночi. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь i приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Часто об’єднуванi для зручностi в iсторичних дослiдженнях Галичина i Волинь у ХІІ—ХIII ст. були цiлком різними князiвствами. Чи не наибiльш вражаюча вiдмiннiсть мiж ними — у природi верхiвки кожного князiвства. Галицькi бояри били найбiльш свавiльними, багатими й могутнiми на всiх руських землях. Вплив цiєї аристократії був настільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразком олiгархiчного правління на Русі, який поряд із республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром i Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави. На думку радянських учених, винятково велика. влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. На вiдмiну від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що вже вкоренилася й була готова обстоювати власні інтереси.

Інші історики вказують на те, що завдяки відносно стабільному правлінню Ростиславичів протягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й можливостей, щоб стати на ноги. Крім того, багато з них торгували сіллю, що забезпечувало добрі прибутки i зміцнювало їхнє й без того стабільне економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті, через вiддаленiсть Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в мiсцевi події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок панування аристократii, але й можливість звертатися до чужинців по допомогу проти князів.

Зате бояри Волинського князівства на вiдмiну від галицьких були вилиті на більш традиційний штиб. Бiльшiсть iз них прийшли в цi землi у складi дружин своїх князiв, що часто призначалися чи знiмалися за волею Києва, який завдяки незначній вiддаленостi справляв бiльший полiтичний вплив на це князiвство, нiж на Галицьке. Бояри цi отримували земельнi володiння за службу квязевi. Волинська знать залежала вiд княжої щедростi й тому ваявляла йому вiдносно бiльшу вiдданість i пiдтримку. Власне, з цiєї причини об’єднати обидва князiвства змогли саме волинськi князi, а не галицькi.

Галицькі Ростиславичi. З усiх князiвств на територiї сучасної України першою вiдокремилася вiд Києва Галичина. Використовуючи всi засоби — як чеснi, так i нечеснi, хитрому князевi Володимирку (1124—1153) вдалося підпорядкувати своїй владi все князiвство i згодом успiшно протистояти намаганням великих князiв київських впливати на розвиток подiй у Галичинi. Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вiсiм вiдчуттiв», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Забезпечуючи собі мир i процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та Фрiдрiхом І Барбароссою з Німеччини. Про славу й авторитет, які мав князь на Русі, говориться в похвалі йому із «Слово о полку Ігоревiм»: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм златокованiм столі, підпер гори угорськiї своїми залізними полками, заступив королеві путь...» З піднесенням Галичини процвітали i її бояри. За Ярославового правління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї? могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії i згодом спалили її на вогнищі.

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1199), останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок i спустошешення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об’єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з’являється інший сильний князь і не опановує ситуацію.

Галицько-волинські Романовичі. Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагомiшi, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об’єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на пiвднi, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на пiвночi. У 1173 р. після смерті батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши разпорошенi й занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р. він зміг повернутися в Галичину та об’єднати її з Волинню, створивши на полiтичнiй карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним i талановитим князем.

У внутрiшнiй полiтицi Роман зосередив увагу на змiцненнi княжої влади, тобто обслабленнi бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів’ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як i в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олiгархiєю виступали міщани та дрiбнi бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнiшнiй полiтицi. В 1203 р., об’єднавши Волинь із Галичиною, він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернiгiвського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-от має відбутися об’єднання всіх колишніх київських земель, що складають територію сучасної України. Враховуючи те, наскільки князь Роман наблизився до здійснення цієї мети, сучасні українські історики відводять йому у своїх дослідженнях особливе місце.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на пiвнiч у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх i без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територiалъне об’єднання, яке він створив, протрималося всього шість років — занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його «Великим» i «повелителем усієї Русі».

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання — ці три вічних нещастя, яке врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові — два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із Їхньою вольовою матір’ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоревичів, синів героя «Слова о полку Iгоревiм». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олiгархiєю, Ігоревичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пiзнiше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоревичів). Потім бояри вчинили нечуване — 1213 р. Вони обрали із свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так i у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич i частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ i послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння свого батька.

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий Поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й дiяльнiшого князя Данила. У внутрiшнiй полiтицi Данило, як i його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремiсникiв та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до ХХ ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів вiд сваволі бояр до селах призначалися спеціальні урядники, формувалися вiйськовi загони із селян.