59755 (Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр.)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

Історія держави і права України

на тему: «Суспільно-політичний устрій української держави

у 1648-1657 рр.»

Зміст

1. Соціальні зміни…………………….…………………………………………3

2. Адміністративно-територіальний устрій…………………………………...10

3. Система органів влади і управління………………………………………...13

Висновки…………………………………………………………………………18

Література……………………………………………………………………...20

1. Соціальні зміни

Революція 1648р. принесла основні зміни в соціальному укладі на Наддніпрянщині: упала влада шляхти, а до проводу прийшов новий козацький клас. Новий устрій не набрав відразу закінчених усталених форм, а протягом сторіччя проходив повільну еволюцію. Змагалися між собою дві групи - з одного боку селянство і дрібні козаки, з радикальними поглядами на соціальні справи, що бажали докорінно знищити давній лад, а з другого боку останки шляхти, заможне козацтво і міщани, які бажали користь з революції мати виключно для себе. Спершу перемогла народна течія і ввела свій лад, в основі якого лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького Війська і користуватися козацькими правами; хто ж залишився поза військом, все ж таки був вільною людиною і тільки замість військової служби виконував інші повинності.

Унаслідок повстання значно покращало становище селянства. Прогнавши шляхту, селяни не позбулися всіх повинностей, проте відвоювали особисту свободу, право розпоряджатися своїм майном, переселятися коли й куди завгодно.

При переписі 1654 р. нараховано 64 659 козаків і 62 454 міщан - половина населення належала до козацького стану, половина до міщанського, або так званого поспільства. Часто рівень заможності рішав про те, куди хто вступав: "можніші пописалися в козаки, а підліші зосталися в мужиках". Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж, і селяни ставали козаками, а козаки селянами.

Проте з часом цим здобуткам стали загрожувати елітарні тенденції в середовищі старшини. Багато козацьких ватажків і, зокрема, значний контингент української знаті та реєстрових старшин, що приєдналися до Хмельницького, були незначними уламками того ладу, що існував до 1648 р. В їхньому розумінні повстання не передбачало створити суспільство рівноправних людей, а мало вигнати ненависну польську шляхту та магнатів, замінивши їх на свою українську знать. Вони навіть уявити собі не могли життєздатного суспільства без знаті. Завдяки своєму відносно високому положенню, великому військовому та політичному досвіду та багатству чимало української знаті та заможних козаків зайняли високі посади серед ватажків Війська Запорозького. І це становище вони використовували для зміцнення та примноження свого впливу й достатку.

Широкий розмах антикріпосницького та визвольного руху у ході війни зумовив значні зміни у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних і пригнічених класів. Основні зміни пов’язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування. Землі переходили до загальновійськової власності, передавалися козацькій старшині за умови служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частину земель захопили селяни.

Феодальна власність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований, «козацькою шаблею знищений», феодально-кріпосницький гніт. Однак, як і до війни, збереглося «ісстаринне» землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацької старшини. Але це вже були інші форми та методи власності. Верхівка козацької старшини і гетьманське правління проводили політику збереження попередніх соціальних порядків. Гетьман та уряд намагалися видавати нормативні акти про захист і збереження феодальної власності на землю за формулою «ведлуг звичаю давнього». При цьому гетьманська влада від підвладних вимагала «звичайного послушенства».

Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалася внаслідок гетьманських пожалувань «у вічність» за службу, інколи «за послуги» землею наділялись особи, котрі ніякого відношення до козацтва не мали. «Ісстаринні» землі й ті, які передавалися «у вічність», мали типову форму феодальної власності. Їх можна було продавати, міняти, віддавати у заклад, взагалі розпоряджатися на свій розсуд.

Значного розвитку досягло так зване умовне землеволодіння козацької старшини і шляхти. Загальновійськові землі передавалися старшинам «на ранг». Основою такого землеволодіння була служба. Власники цих земельних ділянок намагалися зберегти їх у своїх руках чи у своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворити рангові землі на власність. Правовий режим рангових земель визначався гетьманськими універсалами спочатку «до ласки військової», потім – доки «військо побажає залишити», а наприкінці війни – «на утримання власного господарства за вислугу». Нові землевласники намагалися перетворити рангові землі на повну власність. Тому в нормативних актах часто трапляються вказівки про передачу землі в «спокійне», «повне», «безушкодне» володіння, коли оскаржуваний міг таку землю «в будь-який дохід перетворити».

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягаря, не залучалася до «стації» на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від «мостового» - грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладенні орендних договорів на промисли тощо. Козацька старшина, використовуючи свою владу, домоглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювалися у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

За соціально-економічним і правовим становищем найближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали й розширяли свої права та привілеї. Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх через отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорозьким.

Шляхта, залежно від конкретних обставин, вимагала від підвладного населення виконання попередніх повинностей. Як було підтверджено згодом царською Жалуваною грамотою 27 березня 1654 р., шляхті «бути за попередніми правами і привілеями, даними від королів польських і Великих князів литовських, і так їх прав і вольностей порушувати нічим не веліли». Це повністю задовольняло вимогу: шляхта висловлювала прохання, щоби в наступні роки її повернули «в попередній стан».

У ході народно-визвольної війни були повністю відновлені права християнської православної церкви. Гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм становищем духовенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося «білим», тобто не підлягало обкладанню податками. Селяни були зобов’язані нести «звичайне послушенство» - за давніми правилами і звичаями. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки.

Майнові та особисті інтереси, життя, здоров’я і честь духовенства захищалися так само, як і шляхти. За порушення прав і привілеїв духовенства винні підлягали судовій чи адміністративній відповідальності й суворо каралися. Духовенство домоглося повернення йому всіх володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою. За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка – митрополит, єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне становище низове духовенство (сільських священиків і монахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз соціально-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства свідчить, що у період народно-визвольної війни відбувався процес формування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас українських феодалів. Вони змушені були зважати на вимоги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був значно послаблений.

Велику групу залежного населення становили селянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головною рушійною силою народно-визвольної війни. Як наслідок – було ліквідоване магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на землях української шляхти і духовенства. В універсалах знайдено заборони до переходу в козаки тільки монастирських селян. Селяни залучалися до панщини: один-два дні на тиждень. Якщо розмір не визначався гетьманським універсалом, феодали встановлювали його самостійно. Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вони виконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових і натуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності належав також обов’язок надання війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії та її охорону, виконання господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо.

Селяни також сплачували щорічний «подимний податок», його розмір залежав від наявності будівель, розміру і характеру господарства селянина. Періодично встановлювалися повинності у формі плати «мостового» - грошей на утримання доріг, «покотельщизни» - мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобто грошей на утримання вуликів, та ін. За правовим станом селянство поділялося на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними (панські селяни). Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литовської шляхти, за якими визнавалося право вільного переходу (державні селяни). Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Міста відіграли відносно незначну роль у повстанні, і їхній статус по суті не змінився. Близько дюжини великих міст, таких як Київ, Стародуб, Чернігів, Полтава, й надалі здійснювали самоврядування через виборні магістрати згідно з Магдебурзьким правом. Їхні стосунки з селом, де панувало козацтво, були відносно обмеженими. Але величезна більшість невеликих містечок потрапила під владу місцевої старшини, яка ставила власні інтереси вище інтересів міщан – аналогічно, як до неї це робила польська шляхта. Серед мешканців міст зросла кількість козаків. Свідченням зростаючої залежності міст від старшини є те, що міщани повинні були платити мито за товари, якими вони торгували, у той час як козаки, що нерідко виявлялися їхніми комерційними конкурентами, цього не робили. Незадоволені правлінням козаків, багато міст в пізніший час почали шукати допомоги у царя, підтримуючи його у конфліктах зі старшиною.

Міське населення за соціально-економічним і правовим становищем не було однорідним. Його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу – ремісники, дрібні торговці та декласові елементи, тобто міська біднота. Міське населення називалося міщанами. Серед них вирізнялися представники міського управління – війти, бурмістри, радники і лавники, що за становищем прирівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в козацтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сільським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібні орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом, та ін.

Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути Україну і євреї. У Зборівському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислом і торгівлею в Україні.

На міщанство поширювалася уся система різноманітних повинностей. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста. Нелегке становище міщан стало причиною того, що чимало з них переходили у козацтво і виступали в антикріпосницькій боротьбі разом із селянами.

В українському суспільстві чільне місце посідало козацтво. Головним обов’язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло безперешкодно переходити в інший стан, змінювати місце проживання, користуватися землею, звільнялося від загальних податків і повинностей. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові козаки, за якими визнавалося право власності на землю. Одним із привілеїв козацтва було те, що вони користувалися правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових чи генеральному суді.

Отже, в Україні продовжував існувати суспільний лад, що відповідав феодальному способу виробництва.

2. Адміністративно-територіальний устрій

Богдан Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650р. кількість полків виросла до 20. Білоцерківський мир 1651р. на певний час призупинив державне будівництво, але воно знову пожвавилося після Батозької битви 1652р.