59591 (Соціально-економічний розвиток українських земель у XIX ст.), страница 2

Водночас в Україні діяла ще одна таємна організація – «Товариство об’єднаних слов’ян», яка була утворена братами Борисовими та Ю. Люблінським в Новограді-Волинському у 1823 р. У своїх планах члени товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов’янських народів з-під гніту самовладдя та утоворення слов’янського федеративного союзу. У вересні 1825 р. ці два товариства об’єдналися.

Після невдалого повтання у Петербурзі у грудні 1825 р. члени «Південного товариства» С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку на Київщині. Проте невдовзі і це повстання було придушено. Вузька соцальна база, недостатня рішучисть у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги декабристам реалізувати свої задумки.

У 1830 р. українські землі опинилися у вирі революційних подій – у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні прав Королівства польського, що виявлялося у поширенні на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною польською опозицією тощо. Польський рух розвивався переважно у національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили.У вересні 1831 р. царські війська взяли Варшаву і придушили повстання.

Важливо зазначити, що в Західній Україні реформи Марії-Терези та Йосипа II сприяли пробудженню національного життя. Основним носієм національного відродження у цьому регіоні булро духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурна-освітня організація – «Товариство священиків», навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прва українсько мови, поборником українізації шкільництва.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині став Львів. Саме тут виникла напівлегальне просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Його засновниками були троє студентів Львівського університету М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які активно виступили на захіст української мови. Члени товариства підготували до друку збірник «Зоря», які містив народні пісні, оригінальні товри гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Збірник було заборонено і почалося переслідування авторів. Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая», більша частина екземплярів якої також була конфіскована.

Слід відмітити, що значення діяльності «Руської трійці» полягає в тому, що її члени визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. До нього залучалися нові сили різночинної інтелігенції. Революційні сили в Україні ґрунтувалися навколо геніального поета, талановитого художника і громадського діяча Т. Г. Шевченка (1814 – 1861 рр.).

Визначну роль у суспільно-політичному русі відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846 – 1847 рр.), до складу якого входили М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Гулак та ін. Ідеологія товариства була синтезом ідеї трьох рухів: української автономії, польського демократизму і російського декабризму в Україні. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки у конфедерації таких же незалежних слов'янських держав. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства і ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Організація проіснувала трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних членів товариства. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, його заслали у Оренбурзькі степи рядовим солдатом з забороною писати і малювати.

Наприкінці 50-х років XIX ст. провідні діячі товариства повернулися із заслання і продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному, а в культурно-просвітницькому русі. В 60-ті роки в Києві, Харкові, Полтаві та інших містах ліберальна і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напівлегальні організації, названі громадами. Певних програм і статутів громади на мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті.

Треба знати, що громади займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю: брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості. Громадівський рух зазнав тиску царської влади, але своєї діяльності не припинив. Серед активних діячів цього руху були: професор Київського університету В. Антонович, етнограф П. Чубинський, засновник української статистичної науки О. Русов, композитор М. Лисенко, історик М. Драгоманов та ін. З 1882 р. в Києві видавався громадівський часопис «Київська старина». А коли на початку XX ст. почали створюватися українські національні партії, то колишні громадівці стали вступати до їх лав.

На буржуазно-демократичному етапі визвольної боротьби величезну роль відігравало народництво – рух різночинної інтелігенції, ідеологія селянської демократії. Основною у поглядах народників була ідея переходу до соціалізму через збереження, використання і оновлення колективістських засад сільської общини.

На першому етапі народництва для нього було притаманне «ходіння в народ» з метою пропаганди своїх ідей. Члени народницьких гуртків наймалися на фабрики, вчителювали у селах, відкривали майстерні, де проводили сходки селян, розповсюджували нелегальну літературу. Але соціальне становище селянства, низький рівень політичної свідомості заважали народникам активно включитися в реалізацію своїх задумі. Масовий похід демократичної молоді «в народ» зазнав невдачі.

Після цього найбільш радикальна частина народників звернулася до ідей анархіста М. Бакуніна, який закликав до насильницьких методів боротьби. Так виникла група «Народна воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Кульмінацією її було вбивство у 1881 р. царя Олександра II. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядовців. Але згодом народовольські організації було розгромлено, ідея політичного терору виявилася малоефективною.

Слід зауважити, що з розвитком капіталізму склалися передумови до поширення ідей марксизму. У 1875 р. Є. Заславський організував у Одесі першу робітничу організацію – «Південноросійський союз робітників». Основними його вимогами були: завоювання політичних свобод, народна власність фабрик і заводів. Організація проіснувала один рік і була знищена. Одним з перших пропагандистів марксизму в Україні був М. Зібер.

У 1881 р. в Києві революціонер-демократ Ю. Мельников створив перший марксистський гурток. Для керування робітничим рухом у 1882 р. був організований Київський робітничий комітет. У 1891 р. в Києві виникла Російська соціал-демократична група, а в березні 1897 р. марксистські організації Києва об'єдналися в «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Серед делегатів І з'їзду РСДРП, який відбувся у Мінську в 1898 р., були представники українських організацій. На з'їзді було проголошено створення нової партії, відбувся перехід від економічних вимог пролетаріату до політичних завдань.

В Західній Україні вогнищем українського національного руху в середині XIX ст. стала Східна Галичина. 2 травня 1848 р. під впливом революції у Європі («весни народів») у Львові створилася перша українська політична організація — Головна Руська Рада, на чолі якої спочатку став Г. Яхимович, а згодом М. Куземський. Друкованим органом Ради стала «Зоря Галицька» – перша у Львові газета українською мовою.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. Прихильники національного розвитку на народній основі, прозвані народовцями, вели боротьбу проти заходів москвофілів русифікувати літературне життя. У 1868 р. народовці заснували товариство «Просвіта», яке ставило за мету поширення освіти та виховання національної свідомості народу. У 1867 р. був створений журнал «Правда», в якому друкувалися твори українських письменників. У 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство імені Т. Г. Шевченка, яке згодом стає неофіційною українською Академією наук. На Буковині перше українське товариство «Руська бесіда» повстало у Чернівцях (1868 р.), де було відкрито університет.

У 80-ті роки національний рух в Західній Україні значно зміцнів. Був заснований політичний часопис «Діло», зростав ідейний вплив М. Драгоманова на молоде покоління. Провідниками його ідей українського соціалізму стали І. Франко і М. Павлик, які почали редагувати видання «Друг».

Слід підкреслити, що коли царський уряд розпочав репресії проти національного руху, українські діячі Східної України перенесли свою творчу діяльність до Галичини. Співпраця східних і західних українців щодо національного відродження привчала їх до думки, що вони становлять частину єдиного великого українського народу.

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині ХІХ ст. було висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом українського руху завжди була боротьба за національне визволення. Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв’язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства.

Понятійний апарат

Габсбурги — династія, що правила в Австрії.

Громади — напів-, чи цілком нелегальні організації, які були створені ліберально-демократичною інтелігенцією з метою національного відродження України.

Земства – органи місцевого самоврядування, створені в частині губерній Європи, Росії, в т.ч. Лівобережній Україні і південній Україні, відповідно до земської реформи 1864 р.

Імперія — монархічна держава, державець якої носить титул імператора.

Промисловий переворот – перехід від мануфактурного до великої машинної (фабрично-заводської) системи капіталістичного виробництва – заміна ручних знарядь праці системою робочих машин і парових двигунів. В Росії, у т.ч. на Україні час промислового перевороту припадав на 30-90-ті роки ХІХ ст.

Суд присяжних – впроваджений в Росії згідно судової реформи 1864 р. Складався з одного або кількох суддів – урядовців, а також з обираної колегії присяжних засідателів, які окремо від суддів розв’язували питання про факт злочину, винність або невинність підсудного, а суддя (судді) застосовув відповідно до їхнього рішення закон і визначав міру покарання.

Українофільство – поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському.

Література

1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.

1. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.

1. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.

1. Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.

1. Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.

1. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.

Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128