59591 (Соціально-економічний розвиток українських земель у XIX ст.)

ЗМІСТ

1. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австрійської та Російської імперії

2. Суспільні течії та рухи в Україні

2. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі

Австрійської та Російської імперії

Російський царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавний лад, спираючись на російських поміщиків, які отримали тут великі земельні наділи. Він охороняв також станові привілеї українських та польських поміщиків.

Основними соціальними групами населення в дореформений період були поміщики і державні селяни. Чималу частину становили козаки і селяни, перетворені у військових поселенців. Система ведення сільського господарства в цілому була відсталою, екстенсивною. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні, застосовували машини і новітній інвентар.

Одним із важливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин ХІХ ст. був подальший розвиток промисловості. У 1825 р. в Україні налічувалося 659 промислових підприємств, а в 1860 р. – близько 2330. Вугледобування в Донбасі у 1860 р. становило 6 млн. пудів. Активно розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. За кордон вивозили вугілля, ліс, пшеницю, худобу, щетину, віск, мед і таке інше.

Разом з тим, важливо зазначити, що в процесі розкладу феодально-кріпосницької системи загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба.

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест про реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права вільних сільських обивателів.

Тепер поміщики за встановлені повинності – роботою або грішми – мусили надавати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов’язаними на невизначений час. Тільки 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості тут встановлювалися менші, ніж в інших районах Росії норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин в лівобережних губерніях). Поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти їм неповні наділи. Близько 100 тис. осіб одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи менше 5 десятин, тобто менше прожиткового мінімуму, одержали 94 % ревізьких душ. Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділяли найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лісів та інших угідь.

Треба відмітити, що інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. У цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. Для державних селян, які становили 50 % всього селянства, умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвоє більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

У 60 – 80-х роках XIX ст. в Україні під владою Росії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії. На великих капіталістичних підприємствах – заводах і фабриках –застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості: вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізо-рудний басейн, який став головною металургійною базою України. Наприкінці 90-х рр. на долю України приходилася половина загальноімперської виплавки чавуну і трохи менше половини заліза і сталі.

У Катеринославській і Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка; бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського – поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського – у Донбасі. Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон. Водночас такі об'єднання сприяли розвитку великих промислових підприємств. Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забезпечували великі шахти, що давали «на гора» не менше 10 млн. пудів вугілля щорічно.

Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. У 60-90 рр. XIX ст. в Україні виробництво цукру зросло в 14 разів. Цукрозаводчики України у 1887 р. об'єдналися в цукровий синдикат – перше в Росії капіталістичне монопольне об'єднання.

Наприкінці XIX ст. виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. На той час довжина залізничної колії України вже становила 8417 км.

Слід зауважити, що товарообмін мав однобічний, колоніальний характер. Лише 15% українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення продукції у Росії. Отже, накопичення капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною.

Розвиток капіталізму призвів до утворення двох нових соціальних верств –пролетаріату і буржуазії. Буржуазія формувалася різними шляхами. По-перше, шляхом капіталізації господарств українських, російських, польських поміщиків. По-друге, формування буржуазії йшло за рахунок вихідців з українського куркульства та міщанства. Особливістю промислової буржуазії в Україні був її багатонаціональний склад. Щодо робітничого складу, то головним джерелом його формування було зубожіле селянство. Найбільш інтенсивно цей процес проходив у найважливіших галузях промисловості. Як і буржуазія, промисловий пролетаріат України за своїм складом був багатонаціональний.

В сільському господарстві пореформеної України розвиток капіталізму відбувався двома шляхами, відомими під назвою прусського й американського. Перший передбачав повільне пристосування поміщицьких господарств до праці вільнонайманих робітників зі збереженням їхньої напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули повністю позбутися кріпосницьких пут і запровадити фермерські господарства, на основі яких розвивалося сільське господарство у Північній Америці.

У Західній Україні аграрна реформа і ліквідація кріпацтва у 1848 р. також відкрила шлях до вільного підприємництва і формування вільнонайманої робочої сили. Цим самим було створено передумови для зростання товаризації сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Значні зміни відбулися в сільському господарстві – провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тис.) після реформи зберегли за собою понад 40 % земель. Проте згодом великі латифундії почали переходити у власність підприємств, різних компаній, банків, заможних селян.

Становлення фабрично-заводської промисловості в Західній Україні відбулося в останні три десятиліття XIX ст. Однак, там переважали дрібні підприємства. Фабричне виробництво охопило лише окремі галузі, переважно ті, які займалися добуванням, первинною переробкою сировини: лісопильну, нафто- і соледобувну, паперову, металообробну, озокеритну.

Слід зауважити, що в Західну Україну наприкінці XIX ст. також широким потоком ринув іноземний капітал (австрійський, німецький, англійський, французький та ін.), який створював великі компанії, заволодів цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася і соціальна структура суспільства – формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Отже, реформи XIX ст. здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформи «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів.

2. Суспільні течії та рухи в Україні

У першій половині XIX ст. на фоні зростаючої кризи феодально-кріпацької системи зростала класова боротьба трудящих.

Посилення експлуатації селянства викликало протидію у пригнічених народних мас. У 1803 р. на Правобережжі відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

Під час Кримської війни виникла нова форма селянського руху, яка дістала назву «Київська козаччина». Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення стануть козаками і після участі у бойових діях одержать волю. «Київська козаччина» стала наймасовішим селянським рухом першої половини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.

Требі відмітити, що своєрідним феноменом у межах селянського руху були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще у 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибиру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі взяло участь майже 20 тис. осіб. Особливо активними були дії повстанців у 1830 – 1835 рр., коли селянський рух охопив не лише Поділля, але й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним стуктурам придушити цей виступ.

В Західній Україні дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, також зумовили зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас.

Продовжуючи славні традиції у 1810 – 1825 рр. розгорнувся активний рух опришків. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті – С. Товта, І. Кокоша та інші. У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці у 1843 – 1844 рр. Повстанці відмовилися від пащини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв’язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні «холерні бунти» прокотилися краєм у 1831 р. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.

Важливо зазначити, що криза феодально-кріпосницької системи спричинила також виникнення декабристського руху в Росії. Війна 1812 р. привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростанню серед дворянства відчуття власної гідності та значимості.

У 1816 р. в Петербурзі виникла дворянська таємна політична організація «Союз порятунку», яка ставила за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. Після її розпаду виникла нова таємна організація – «Союз благоденства» (1818 – 1821 рр.), яка налічувала у свої лавах понад 200 осіб.Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції – «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах.

В цій організації не було єдності. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. створили нову таємну організацію – «Південне товариство» на чолі з П. Пестелем. До її складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та інші. У програмному документі товариства – «Руській правді» П. Пестеля ставилася мета – повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу. Проте «Руська правда» бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом.