1) Економічне піднесення в Межиріччі у ІІІ-ІІ тис. до н.е.

Економічна історія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіх економічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні науки без обґрунтування історико-економічними дослідженнями втрачають власний теоретичний рівень. Поняття економіка таке ж старе, як і людське суспільство. Але оскільки економічна думка першоначально не відділяється від других форм мислення про суспільство, точно визначити її перші прояви неможливо. Народження економічної науки потрібно шукати в ученнях давнього миру, перед усім країн Стародавнього Сходу, Стародавнього Єгипту, Шумеру, Вавилонського царства - колибелі стародавнього світу.

На думку сучасних вчених, китайська цивілізація виросла на власному підґрунті. Стверджувати те саме щодо цивілізацій Месопотамії і Єгипту аж ніяк не можна. На думку професора єгиптології Лондонського університету Уолтера Емері, «приблизно у 3400 році до н. е. в Єгипті відбувається велика зміна, і країна стрімко переходить від культури неоліту до добре організованої монархії». А ось що пише з приводу виникнення найпершої в історії людства шумерської цивілізації Самюел Крамер у своєму дослідженні «Шумеры. Первая цивилизация на Земле» (Москва, 2002 рік): «Як би там не було, цілком ймовірно, що самі шумери не з’являлися в Шумері приблизно до другої половини ІV тисячоліття до н. е. До цього часу невідомо, де їх батьківщина. Згідно з циклом епічних творів про Енмаркера і Лугальбанду, цілком імовірно, що ранні шумерські правителі мали надзвичайно тісні та дружні стосунки з містом-державою Араттою, розташованою десь у районі Каспійського моря. Шумерська мова — аглютинативна, певною мірою нагадує урало-алтайські мови, і цей факт також вказує в напрямку Аратти. Проте, незалежно від того, звідки прийшли шумери і який тип культури вони з собою принесли, зрозуміло одне: їхня поява призвела до неймовірно ефективного етнічного та культурного змішання з корінним населенням і стала творчим імпульсом, який зіграв важливу роль в історії цивілізації». Такої ж думки дотримується і К. Керам — автор знаменитого роману археології «Боги, гробниці та вчені»: «Свого часу існування шумерів було відкрите на підставі непрямих даних. Ніхто зараз не має сумніву в реальному існуванні цього народу: згадати хоча б виставлені в наших музеях витвори шумерського мистецтва і ремесел. Проте про походження народу, який виготовив усі ці речі, нам, по суті, й зараз ще нічого не відомо. У цьому питанні ми вимушені, як і раніше, керуватися непрямими даними. Безперечним є лише одне: шумери, темноволосий, не семітського походження народ, «чорноголові», як їх іменують написи, прийшли в долину Євфрату і Тигру останніми.

До них країна вже була населена представниками переважно двох семітських племен. Шумери принесли з собою більш високу, в основному цілком сформовану культуру, яку й нав’язали семітам. Але де сформувалася їхня культура? Це одна з найбільших і до кінця не з’ясованих проблем археології».

Питання про таємничий народ із власною писемністю і розвиненою культурою землеробства, який на зламі ІV тис. до н. е. невідомо звідки з’явився на півдні Месопотамії та заснував перші шумерські міста-держави, хвилювало і одного з найавторитетніших знавців культури Месопотамії Лео Опенгейма (цитується за монографією «Древняя Месопотамия», Москва, 1990 рік): «У попередні тисячоліття людина навчилася узгоджувати свої потреби і надії з екологічними і технологічними реаліями довкілля і створила той особливий образ життя, який досить невдало названо «культурою сіл». У зв’язку з величиною території, на якій були розташовані ці села, вони, найімовірніше, відрізнялися один від одного, але від так званих «річкових цивілізацій» їх відокремлювала справжня прірва. Поки її не вдається заповнити ні новою інформацією, ні теоріями вчених.

Великий регіон, що називається Стародавнім Світом, простягається з заходу на схід від сучасного Тунісу, де знаходився Карфаген, до сучасних Китаю та Індонезії, а з півночі на південь — від Кавказьких гір й Аральського моря до Ефіопії. Отже, в цій країні люди селилися з давніх часів. Євфрат і Тигр, які беруть початок у горах Вірменії і впадають у Перську затоку, регулярно зрошували і удобрювали навколишні землі, які давали багаті врожаї. Достатньо було вкинути насіння у грунт після спаду води, пустити туди табун овець чи свиней, які втоптували насіння в землю, і після цього через певний час можна було збирати багатий врожай. У ріках водилося багато риби, в лісах і горах — різна дичина. Особливо часто вживали сушену рибу. Нею харчувалися люди, а в розмеленому вигляді годували худобу. Полювання на диких звірів давало м'ясо і одяг зі шкур. Очерет використовували для будування жител і для виготовлення різного посуду, який обмазували глиною, а також предметів широкого вжитку. За браком каміння, металу й дерева широко використовували глину. З неї робили майже все: будували хати, палаци, оборонні стіни і башти, статуї богів, серпи з кам'яними зубцями, бочки і глечики, на ній писали. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. Найдавнішим населенням на території південного Межиріччя були, найімовірніше, шумерійці. На північ від них жили семіти, яких в науці називають аккадцями — за назвою їх першої об'єднаної держави Аккад. Вони прийшли сюди, очевидно, з Аравії, яку вважають батьківщиною всіх семітських племен. Уже в У-ІУ тис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства, заснованого на штучному зрошенні. Займатися землеробством у постійно затоплюваній і заболочуваній долині можна було лише за умов проведення дуже трудомістких іригаційних робіт. Регулювання розливів рік вимагало об'єднаних зусиль, низки спеціальних робіт. Однак таке об'єднання ґрунтувалося вже не на кровній спорідненості а на територіальній близькості, на сусідстві людських колективів. Унаслідок цього відбувається процес розкладу первіснообщинного устрою, і на зміну родової приходить територіальна (сусідська) община. Наступний крок у соціальному розвитку суспільства — поява рабства. Поштовхом до цього був достатньо високий рівень розвитку продуктивних сил, коли безпосередній виробник міг виробляти продуктів більше, ніж це необхідно для забезпечення потреб своєї родини. У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У стародавній Месопотамії завдяки кліматичним умовам дуже рано, вже в IV тис. до н.е., йшов неухильний процес зростання продуктивних сил, соціального розшарування, і це тоді, коли в Європі всюди ще панував первіснообщинний лад. Іншою важливою обставиною, що сприяла швидкій появі рабства, була потреба у виконанні великого обсягу тяжких робіт, пов'язаних з освоєнням нових площ під землеробські культури, для спорудження нових каналів і дамб, транспортних шляхів та ін. Спочатку кількість рабів ще була обмежена, і праця їх переважно застосовувалась для домашніх потреб, а основний тягар так званих царських робіт лягав на плечі вільних общинників. Потім щораз більше рабів змушували працювати власне на цих громадських, публічних роботах. Тут у старожитності існували численні держави, що відіграли виключно важливу роль у становленні й розвитку світової цивілізації. Чудові умови для сільського господарства в басейнах рік, обмін і торгівля з сусідніми племенами сприяли швидкому розвитку продуктивних сил, виникненню великих поселень, декотрі з яких виросли у міста. Взагалі, місто (як наслідок процесу урбанізації) стало принципово новим явищем в історії людства; воно стає центром управління, ремісничого виробництва, релігії і мистецтва. Цивілізації Стародавнього Світу засновувались на рабовласницькій соціально-економічній системі, за якої суспільство поділяється на три основні класи: рабів, дрібних вільних виробників і панівний клас, до складу якого входили землевласницька, придворна й чиновницька аристократія, командний склад армії, жрецтво і заможна верхівка землеробських общин. Необхідність об'єднання і координації зусиль численних громад зумовила зростання ролі державної влади, створення специфічної форми такої влади — необмеженої монархії, яку часто називають «східною деспотією». Цар був не тільки носієм усієї повноти влади (законодавчої, виконавчої, судової), але й визнавався надлюдиною, ставлеником богів, їх нащадком або й навіть одним з богів. Перші рабовласницькі цивілізації сформувались на рубежі IV—III тис. до н.е. у Єгипті і Месопотамії; вони багато в чому визначили весь подальший розвиток Близького Сходу. На протязі ІІ — першій пол. І тис. до н.е. триває розклад первіснообщинного ладу і виникнення рабовласницьких держав в інших частинах Стародавнього Світу. Міста-держави (поліси) складаються у Східному Середземномор'ї (Угаріт, Ебла, Бібл та ін.), в Малій Азії і Північній Месопотамії формуються Хеттська й Ассірійська держави, закладаються основи індійської та китайської цивілізації. З невідомих нам причин центр урбанізації розташований був у Південній Месопотамії. Можна, і навіть необхідно сказати (хоча підкріпити це жодними задовільними доказами неможливо), що лише в цьому районі Близького Сходу урбанізація розвивалася спонтанно. У клинописних джерелах неможливо відшукати найменшого антагонізму між мешканцями міст і сільської місцевості, який був характерною рисою багатьох міських цивілізацій. Щодо початків шумерської писемності, то Лео Опенгейм, зокрема, відзначив: «Майже не викликає сумніву, що принцип логографічного письма було винайдено не шумерськими попередниками тих месопотамців, яким належать найбільш ранні з визнаних шумерськими написи на глині», або: «Клинописні тексти надають унікальну можливість побачити еволюцію системи письма. Зараз можна простежити майже всі стадії, крім найпершої».

Історична доля Месопотамії ("Межиріччя", "Дворіччя") була іншою, ніж у Єгипту. Єгипетська цивілізація склалася в долині однієї великої ріки - Нілу; месопотамська в долині Тигру і Євфрату. Необхідно відзначити, що природні умови Південної Месопотамії незрівнянно менш сприятливі для іригаційного землеробства, ніж дельта Нілу — для басейнового. Справа в тому, що сніг в горах Вірменії та на півночі Туреччини тане лише у квітні-травні (Ніл розливається на місяць раніше), а намул, принесений цими двома ріками, далеко не такий родючий, як нільський і фактично лише замулює русла рік і зрошувальні канали. Таким чином, посіви зернових у березні та червні необхідно було штучно зрошувати, а у квітні-травні — оберігати від затоплення. Крім того, пізній розлив річок посилював засолення ґрунтів внаслідок швидкого випаровування. Засоленість полів зменшувала врожайність і через певний проміжок часу доводилося освоювати нові ділянки землі. Тому традиції іригаційного землеробства в Межиріччі проіснували лише до початку нашої ери. Очевидно, що в таких складних умовах освоїти територію (а це означало вирити тисячі каналів та збудувати десятки тисяч дамб) і суворо дотримуватися технології зрошувального землеробства могли лише високоорганізовані і численні людські організації. У "широтному" же відношенні регіон чітко поділяється на південний Шумер і північний Аккад. Перший древніший, він виник у четвертому тисячоріччі до н.е., фактично це перша відома на землі цивілізація. Споконвічно тут склалася безліч дрібних міст-держав: Урук, Ур і т.д. Писемність шумерів розшифрована, але їх важко віднести до якої-небудь сучасної мовної родини. Аккадці відомі з третього тисячоріччя до н.е. коли виникли їх, аналогічні шумерським, міста-держави: Аккад, Мари, Лагаш... Аккадська мова, цілком обґрунтована, відносять до семітської групи великої семіто-хамітської мовної родини. У політичних і культурних відносинах Аккад є учнем Шумеру. Для історії древнього Дворіччя характерно був стан нестабільності, що, частково стимулювало відносно швидкий розвиток регіону. На кінець IV ст. до н. е. в Південній Месопотамії існували понад 20 дрібних держав. їх правителі називалися патесі, а самі держави в свою чергу - патесіати. Між найкрупнішими патесіатами - Ла-гашем та Уммою в кінці IV тис. до н. є. починається боротьба за об'єднання під своєю владою Південного Межиріччя. Міста запекло бороли за владу, що іноді виливалося в створення великих держав. Перша спроба побудови імперії була почата Саргоном Аккадським, який об’єднав усі Межиріччя.. У його війську налічувалося 5400 воїнів. Вважається, що це перше в історії постійне військо. За службу його воїни отримували від царя земельні наділи. Близько 2320 р. до н. е. в Лагаші вибухнуло народне повстання, кероване Урукагіною (Уруінімгіною), що стало переможним. Урукагіна за період шестирічного правління (2318-2312 pp. до н. є.) здійснив важливі соціальні реформи, які вважаються найдавнішими відомими правовими актами в галузі соціально-економічних відносин. Були скасовані побори зі жрецького персоналу, збільшено натуральне утримання підневільних храмових робітників, відновлено незалежність храмового господарства від царської адміністрації. Певні поступки були зроблені і рядовим прошаркам населення: зменшено плату за здійснення релігійних обрядів, скасовано деякі податки з ремісників, полегшено повинність на зрошувальних спорудах. Окрім цього, Урукагіна відновив судову організацію в сільських общинах та гарантував права громадян Лагашу, захистивши їх від лихварської кабали. Нарешті була ліквідована поліандрія (багатомужжя). Усі ці реформи Урукагіна видав за договір з головним богом Лагашу Нінгірсу, а себе оголосив виконавцем його волі. Реформи не зачепили землеволодіння знаті, не ліквідували повністю боргової кабали. Через шість років після переможного повстання Урукагіни землі Лагашу були захоплені армією Умми, а реформи Урукагіни - скасовані. Набагато більш серйозним явищем була імперія Третьої династії Ура, під керівництвом якої влада в регіоні знову перейшла до шумерів. Вона проіснувала більш століття. Економічне життя Месопотамії, керованої Уром, відрізняла крайня упорядкованість. Пануючою формою були великі державні господарства, усі виробничі процеси усередині який були розписані з надзвичайною старанністю (ми знаємо про це, тому що збереглися глиняні таблички, що містять велику документацію). Нерідко економіку Ура епохи Третьої династії називають планової, порівнюючи із соціалістичною практикою. Панування шумерської цивілізації простиралося від південного узбережжя Малої Азії через усі Дворіччя, охоплюючи південне узбережжя сучасного Ірану і північне узбережжя Аравії. Впливу ж шумерів були піддані і більш далекі країни, наприклад, хараппська цивілізація долини Інду. Однак імперія ця, будучи поліетнічної, (шумери складали в ній меншість населення), поступово стала ареною боротьби між провінціями. Західні (Сирія, Палестина) території виявляли тенденцію до відпадання. Проти них шумерські царі залучали войовничих еламітів (населення князівства на пов'язаною з Месопотамією території Іранського нагір'я). Боротьба прийняла спустошливий характер і привела не тільки до загибелі імперії і втраті шумерами політичної переваги, але і до їх асиміляції Аккадом. Одна з найдавніших світових культур — культура Месопотамії (межиріччя Тигру і Євфрату), культура стародавніх шумерів і аккадців (жителів Північної Месопотамії), що скорили міста Південної Месопотамії, але асимілювали і зберегли культуру шумерів. Як писав С. Крамер, історія починається в Шумеру. Саме там наприкінці IV тис. до н.е. на зміну первісній культурі прийшла писемна культура міського типу. Міста стародавньої Месопотамії — землеробські поселення, прив'язані до водних артерій — рік і каналів, якими звичайно здійснювався зв'язок між містами. В містах розташовувалися палаци і храми, житла хліборобів і ремісників. Невеликі за чисельністю жителів міста були одночасно державами з необмеженою владою царя і розробленою правовою регламентацією, як, наприклад, закони Хаммурапі. Правитель міста-держави нерідко мав титул — «лугаль» («велика людина»), так звичайно називали царя. Титул цей жрецького походження і свідчить про те, що спочатку представник державної влади був також главою жрецтва.