35191 (Влада і право), страница 2

Закони ХІІ таблиць найважчими злочинами, що каралися смертною карою, вважали зраду держави, потраву чужого врожаю, підпал будинку чи поля, злісні наклепи та злісне свідчення. За нічну крадіжку злодія можна було вбити на місці, за денну – він потрапляв у рабство до потерпілого. Вищі магістрати самі вирішували, що є злочином або таким не виступає. Тілесні покарання (крім смертної кари) не застосовувалися. Вільний за злочин міг відкупитися, раб відповідав життям. Крім того, для страти вільного громадянина вимагалося рішення центуріатних комісій. За засудженими вільними зберігалося право апеляції до народних зборів. Основною формою захисту прав за законами ХІІ таблиць була безпосередня розправа потерпілого з порушником. Спійманого на місці злочину потерпілий міг скалічити чи убити на місці. Пізніше ці функції перебере на себе держава. Оригінали ХІІ таблиць не збереглись (знищені у 387 р. до н. е. під час нападу галлів). Уявлення про них маємо з фрагментарних уривків із творів більш пізніх авторів.

Право носило суворо національний характер, іншими словами, воно регулювало відносини тільки між римськими громадянами, квіритами. Лише вони були суб’єктами правовідносин.

Тісний зв’язок права з релігією. Жерці не тільки тлумачили норми права, але й втілювали волю сторін у певні юридичні формули. Саме вони були першими, хто розробив юридичні формули. Лише вони визначали , чи можна в той або інший день здійснювати ті або інші юридичні дії.

Примітивністю господарства обумовлений малорухомий характер квіритського права. Воно виражалося не тільки у відсутності правового врегулювання значних сторін життя, в незначній кількості угод, але й у відсутності розмежування не лише галузей але навіть інститутів права.

З вище названим тісно пов’язаний індивідуалізм права, вираженням якого був пріоритет інтересів особистості над інтересами суспільства в сфері майнових відносин, він давав широкий простір для самоуправної діяльності громадян. Будь-яке розпорядження особи щодо її майна, а також волевиявлення сторін при угоді манципації мало силу закону (з таблиці V).

Квіритському праву були властиві формалізм і публічність учинення юридичних дій. Формі надавалася юридична чинність. Будь-яка правова дія рядилася у певну форму, порушення якої призводило до не чинності дії. Всі правові дії відбувалися публічно: або на народних зборах, або при свідках.

З формалізмом права пов’язаний його символізм, тобто широке використання правової символіки. Певні предмети означали якесь правове поняття або правову дію. Наприклад, рука, спис або символ списа – винидикта були символом влади. Накласти на якийсь предмет руку або винидикту означало заявити свою претензію на цю річ у якості власника. Клаптик шерсті символізував домашню тварину, шматок дерну або жменя землі – ділянку землі і т. д. Застосування символів свідчило про нерозвиненість правового мислення, нездатність виробляти загальні абстрактні правові поняття.

Римському праву був властивий консерватизм, тобто живучість старих форм при зміні змісту. Ця риса відбилася в латинському вислові: „Буква закону переживає його смисл”.

Майно вважалося колективною власністю сім’ї, але розпоряджатися ним мав право лише pater familias (батько сім’ї), після його смерті майно ділилося між агнатами – кровними чи прийомними членами родини. Дочка переходила у сім’ю чоловіка без прав на спадок, це ж стосувалося її нащадків, онуків pater familias. Залежності від живого батька син міг позбутися лише після трикратного символічного продажу у рабство, без збереження права на успадкування майна.

Шлюб укладався у різних формах – купівлі „накладанням руки” або sine manu (майно у роздільній власності подружжя), шлюб щороку поновлюється після триденного відлучення – інакше за терміном давності (1рік 1 день) дружина стає „власністю” чоловіка. Закони ХІІ таблиць були виставлені на головній площі міста. Отримання громадянських прав у 18-річному віці супроводжувалося перевіркою знання молодими римлянами цих законів. Поступово в римському праві відбуваються суттєві зміни. Проходить відмова від юридичного формалізму, утверджуються принципи „рівності сторін”, „справедливості”, „доброї совісті”. Переворот у судочинстві відбувається приблизно в 150 р. до н. е. Суддя більше не вільний у своєму рішенні, він мусить керуватися запискою (т. зв. формулою) претора, посадової особи, у чиї функції входив попередній розгляд справи. Обидва претори при вступі на свої посади видавали едикти, де встановлювалися правила, якими повинні були керуватися судді при розгляді справ. Преторський едикт з часом стає важливішим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожний претор при вступі на посаду підтверджував перевірені на практиці едикти своїх попередників, додаючи щось своє. Крім того перед поданням у суд кожної конкретної справи претор вислуховував обидві сторони і складав юридичну формулу позову. Судді інколи давалася вказівка зробити так, а не інакше, інколи ж повна – або часткова свобода. Старе Квіритське право замінюється преторським, тобто тими нормами, що були вироблені внаслідок правотворчої роботи вищих посадових осіб (преторів) з урахуванням, як правило, досягнень світової юридичної думки того часу. Під час процесу позивач і відповідач були змушені користуватися послугами юристів. Найбільш знаменитими правознавцями тієї доби були: Прокул, Сабін, Гай, Папініан, Помпоній, Павел, Ульпіан. Перші два поклали початок двом напрямам римської юриспруденції: прокуліанському та сабініанському. Відбувається поступове зближення трьох форм права: цивільного (Закони ХІІ таблиць, постанови народних зборів, коментарі юристів), преторського (едикти преторів) та так звані jus gentium права народів, тобто тих юридичних процесів, де обидві сторони були іноземцями. Судочинство в останньому випадку здійснював перегрінський претор (з 242 р. до н. е.), процес проходив у набагато простішій формі. Чиновник – суддя розглядав справу по суті відразу після виступу сторін та їх адвокатів. У суді почав вестися протокол, вводилося суддівське мито та стягнення судових затрат. Рішення суду звично спиралися на едикти імператора, влада якого вважалася джерелом правосуддя. Допускалася апеляція. Зрушення в економіці загалом поширювалося на юриспруденцію. Саме римськими юристами було введено поділ на право приватне (інтереси окремих осіб, наприклад, власність, сім’я) і право публічне (норми, які за визначенням Ульпіана, „стосуються становища Римської держави як цілого”). При розгляді усіх справ суддя виясняв сам факт протизаконного діяння, наявність умислу (dolus malus), необережності (culpa) чи непідступності (casus). Римськими юристами зроблене поняття складу злочину (delictum).

Ці орієнтири права зберігалися і у середньовіччі – у тих державах, що запозичили римське класичне право, та у подальшому у праві буржуазних країн.

Використана література

1. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп. – К.: Атіка, 2004

2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. Вид 2-ге. – К.,2003

3. Історія держави та права зарубіжних країн. – Вид. 2-ге, доп. і перероблене./ За ред. О.М. Джужи. – К.,2005