27353 (Дипломатичні привілеї та імунітети)

Курсова робота

З міжнародного публічного права

На тему: "Дипломатичні привілеї та імунітети"

План

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика дипломатичних привілеїв та імунітетів

1.1 Поняття дипломатичних привілеїв та імунітетів

1.2 Різниця між дипломатичними привілеями та імунітетами

Розділ 2. Види дипломатичних привілеїв та імунітетів

2.1 Привілеї та імунітети дипломатичного представництва в цілому

2.2 Особисті дипломатичні привілеї та імунітети

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Є загальновідомим, що міжнародне право регулює взаємовідносини між своїми суб'єктами - державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представленими управомоченими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів. Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин, які поділяються на внутрішньодержавні та закордонні. Найважливішими закордонними органами зовнішніх зносин держави є дипломатичні представництва.

Для того щоб дипломатичне представництво могло здійснювати свої функції, воно та його персонал відповідно до міжнародного права наділяються спеціальним правовим статусом. Такі спеціальні права та переваги називають привілеями й імунітетами. У різний час обсяг і зміст привілеїв й імунітетів залежали і від могутності держав, і від їхнього ставлення одна до одної, і від титулу монарха як держави, що приймає, так і держави, що направляє, а також від рівня культурного розвитку кожної епохи. Того вигляду, у якому прийняті дипломатичні привілеї й імунітети в сучасному світі, вони набули протягом останніх 500 років. Дипломатичні привілеї та імунітети - це головна ланка, центральний інститут усього дипломатичного права і, можна сказати, права зовнішніх зносин узагалі.

Слід зазначити, що сучасна практика в галузі дипломатичних привілеїв та імунітетів досить суперечлива. З одного боку, міжнародне право збільшило коло осіб, на яких поширюється міжнародний захист (п.1 ст.1 Конвенції про попередження і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 р.). З іншого боку, останніми роками за умов поширення доктрини обмеженого імунітету держав у практиці західних країн спостерігається тенденція до обмеження традиційно визнаних за дипломатами окремих видів дипломатичних привілеїв та імунітетів. Така обмежувальна практика не повинна вести до підриву принципу імунітету органів зовнішніх зносин та офіційних представників держави за кордоном. До останніх належать не лише глави держав, глави представництв, міністри закордонних справ і члени їхніх родин, які їх супроводжують, а й, звичайно, і члени дипломатичного персоналу органів зовнішніх зносин.

Розділ 1. Загальна характеристика дипломатичних привілеїв та імунітетів

1.1 Поняття дипломатичних привілеїв та імунітетів

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеціально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли в якості звичаєвих. В даний час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах.

У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обгрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів:

принцип взаємності - у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі;

принцип альтернативності - у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;

принцип функціональної необхідності - у його основі лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Дипломатичні привілеї та імунітети - це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються за міжнародним правом захистом на території держави перебування.

У широкому розумінні дипломатичні привілеї та імунітети можна визначити як сукупність (систему) міжнародно-правових норм, які передбачають особливі права, винятки та переваги, що надаються іноземним дипломатичним і консульським представництвам, спеціальним місіям, постійним представництвам держав при міжнародних організаціях і місіям постійних спостерігачів при них, делегаціям держав на сесії і в органи міжнародних міжурядових організацій, делегація на міжнародні дипломатичні конференції і деяким іншим органам зовнішніх зносин, які представляють суб'єкти міжнародного права. Такими самими особливими правами, винятками і перевагами користується і дипломатичний персонал зазначених органів зовнішніх зносин - Для забезпечення нормального функціонування і представництва останніх.

Загальновизнаною і первісною базою надання привілеїв та імунітетів є один із провідних принципів міжнародного права - принцип суверенної рівності держав, що втілюється насамперед У такому основоположному в цій галузі міжнародно-правовому акті, як Віденська конвенція 1961 р., а також інших конвенціях, що стосуються цієї галузі міжнародного права.

Базова конвенція 1961 р. виходить із загального принципу, який записаний У її преамбулі: привілеї та імунітети" надаються не для вигоди окремих осіб, а для ефективного забезпечення дипломатичних представництв як органів, які представляють державу".

1.2 Різниця між дипломатичними привілеями та імунітетами

На необхідність розрізняти поняття "дипломатичний імунітет" і "дипломатичні привілеї" звертає увагу М.І. Лазарев. Якщо імунітет є цілком необхідною гарантією нормального здійснення дипломатом своїх функцій (особиста недоторканність, недоторканність службових і житлових помешкань і майна, вилучення з-під юрисдикції місцевих органів влади і т.д.), то дипломатичні пільги і привілеї (звільнення від мита, різних зборів, право на прапор, право на носіння форми, на старшинство і т.п.) - це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її. Дипломатичні привілеї та імунітети - це єдине, комплексне поняття, але з точки зору історії питання і природи кожної з його складових (тобто імунітету - з одного боку, і привілеїв - ³ іншого) можна виокремити й деякі особливості цих складових. Наприклад, різницю між імунітетами і привілеями іноді вбачають у тому, що імунітет - це галузь правових гарантій для нормального здійснення функцій дипломатичних представництв і самих дипломатів, тоді як привілеї, як вважається, - це питання престижу держав, що їх представляють дані органи, і тому привілеї засновувалися у минулому скоріше на нормах міжнародної ввічливості, а не права. Однак нині вони мають, як правило, єдину основу - договірні норми міжнародного права, які прийшли на зміну звичаєвим нормам і нормам ввічливості.

Ураховуючи викладене, можна вважати, що дипломатичний імунітет - це, в широкому розумінні, базоване на основних принципах міжнародного права непідлягання іноземних дипломатичних представництв та їхнього персоналу місцевій юрисдикції, а точніше - їхня непідлеглість, вилучення зі сфери дії примусових заходів, тобто санкцій, які в інших, звичайних, умовах застосовуються у випадку порушення законів і правил даної держави. При цьому важливо підкреслити, що дипломатичний імунітет зовсім не звільняє дипломата від обов'язку дотримуватися правопорядку країни перебування, дотримуватися її законів і правил як таких (ст.41 Конвенції 1961 р.). Дипломати звільняються, як уже зазначалося, лише від застосування до них заходів примусу, пов'язаних з обмеженням їхньої особистої свободи у країні перебування. І якщо немає відмови від імунітету, максимум можливих дій місцевої влади - це оголошення у відповідних випадках дипломатів персоною нон грата зі всіма правовими наслідками, що з цього випливають. Однак імунітет від юрисдикції країни перебування не звільняє дипломатичних агентів від юрисдикції своїх держав, і як громадяни цих держав вони можуть відповідати перед судом своєї країни, якщо збігаються складові складу злочину, який кваліфікується як такий в обох державах.

Щодо дипломатичних привілеїв, то під ними розуміються деякі особливі права і переваги, які надаються іноземним офіційним представництвам та їхньому персоналу виходячи з поваги до суверенітету держави, яка акредитує. Вони покликані полегшити роботу іноземних представництв, створити їм для цього додаткові можливості.

Разом узяті, привілеї та імунітети являють собою струнку систему, забезпечувану нормами міжнародного права. Розглянемо тут власне дипломатичні, за змістом Віденської конвенції 1961 р., привілеї та імунітети. У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).

Розділ 2. Види дипломатичних привілеїв та імунітетів

2.1 Привілеї та імунітети дипломатичного представництва в цілому

До привілеїв та імунітетів дипломатичного представництва в цілому належать:

а) недоторканність приміщень дипломатичного представництва;

б) недоторканність його архівів і документів;

в) фіскальні (митні) пільги та переваги;

г) свобода зносин представництва

д) митні привілеї диппредставництва;

е) право представництва на прапор та інші символи суверенітету держави, яка акредитує.

Недоторканність приміщень дипломатичного представництва означає, що влада держави перебування не має права доступу в ці приміщення - для отримання такого доступу обов'язковою є згода глави дипломатичного представництва (п.1 ст.22 Конвенції). Більше того, п.2 цієї ж статті зобов'язує владу країни перебування вживати і всіх необхідних заходів для захисту приміщень представництва від усякого вторгнення або завдання збитків і для запобігання всякому порушенню спокою представництва або образи його гідності.

Однак недоторканність приміщень не означає, що вони можуть використовуватися з метою, несумісною з функціями дипломатичного представництва, на що спеціально вказує п.З ст.41 Конвенції. Так, загальне міжнародне право не передбачає надання права притулку у приміщеннях посольств і місій особам, які переслідуються і розшукуються владою країни перебування, оскільки це виходить за межі звичайних функцій посольства (натомість практика щодо надання притулку в посольствах країн, які дотримуються загальних норм міжнародного права, нерідко йде іншим шляхом, наслідуючи досвід латиноамериканських країн, де припускається не лише територіальний, а й дипломатичний притулок). Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін "помешкання" тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво. Користування недоторканністю приміщень не може бути сполучене із зловживанням цим імунітетом. Дипломатичне представництво не повинно використовувати свої приміщення не за своїми функціями. Хоча Віденська конвенція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це положення в міжнародному праві є загальновизнаним і ґрунтується на багатій звичаєво-правовій практиці. Як використання приміщень дипломатичного представництва не за призначенням розцінюються насильницьке утримання в них людей, ведення підривної агітації проти іноземної держави, переховування у приміщеннях представництва осіб, обвинувачуваних у здійсненні злочину. На державі перебування лежить спеціальний обов’язок "вживати всі належні заходи для захисту приміщень представництва від усілякого вторгнення чи нанесення збитку та для запобігання всякого порушення спокою представництва чи образи його достоїнства". Це надає державі право вживати спеціальні законодавчі заходи в районах розташування дипломатичних представництв (наприклад, обмеження на проведення мітингів чи демонстрацій.

Щодо архівів і документів представництва, то вони недоторканні в будь-який час і незалежно від місця їх знаходження (ст.24 Конвенції). Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці. До архівів і документів за змістом ст.24 Віденської конвенції про дипломатичні зносини відноситься вся офіційна документація дипломатичного представництва, а також вхідна та вихідна офіційна кореспонденція, яка не підлягає ані розкриттю, ані затримці. Архіви та документи абсолютно недоторканні за будь-яких обставин, у тому числі й у разі війни, і країна перебування зобов’язана гарантувати цю недоторканність. Норма про недоторканність архівів і документів дипломатичного представництва адресована владі держави, а не приватним особам, до розпорядження яких документи можуть потрапити випадково.

Держава, яка акредитує, звільняється від сплати всіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита щодо приміщень представництва, власних або найманих, окрім таких податків, зборів або мита, які являють собою платню за конкретні види обслуговування (ст.23).

Митні привілеї представництва зводяться до звільнення від усього мита відносно предметів, які призначені для офіційного користування представництва (п. "а" ст.36). Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування. Звільнення від податків і зборів (фіскальні привілеї) тривалий час існувало як норма міжнародної ввічливості, визнана на основі взаємності. Природа цієї норми в особливому статусі представництва, на яке як на орган іноземної держави, що володіє імунітетами відповідно до міжнародного права, не поширюється територіальне верховенство країни перебування. Уперше фіскальні привілеї були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: "Акредитуюча держава та глава представництва звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит. окрім податків, зборів і мит, що представляють собою плату за окремі види послуг" (ч.1 ст.23). Фіскальні привілеї не поширюються на платежі за конкретні види обслуговування (такі як газ, водопровід, каналізація, парове опалення, електроенергія тощо). Незважаючи на очевидну загальну тенденцію до визнання фіскальних привілеїв дипломатичних представництв, держави все-таки дуже болісно ставляться до втручання у сферу оподатковування. Існуюча в різних державах практика в цій сфері може мати досить істотні розбіжності. Тому принцип взаємності, як і раніше, залишається домінуючим при встановленні обсягу фіскальних привілеїв при обміні дипломатичними представництвами. В Україні Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. взагалі не згадує фіскальні імунітети. Однак з огляду на примат Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. над законами України слід визнати пряму дію в національному законодавстві України норми ст.23 Конвенції.

Митні привілеї, як і фіскальні, здавна існували в обмежених межах у багатьох державах і розцінювалися як данина міжнародній ввічливості. Уперше митні привілеї дипломатичного представництва були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: "Держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правилами дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за винятком складських зборів, зборів за перевезення та подібного роду послуг: a) предмети, призначені для офіційного використання представництва; б) предмети, призначені для особистого використання дипломатичного агента або членів його родини, що живуть разом із ним, включаючи предмети, призначені для облаштування" (ч.1 ст.36). Як видно, митні привілеї не мають у міжнародному праві абсолютного характеру. Їхній обсяг установлюється законодавством кожної держави, тому найчастіше може бути визначений на умовах взаємності. В Україні питання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. не врегульоване, а віднесене до ведення "законодавства України відповідно до норм міжнародного права" (п.11).