168742 (Джерела міжнародного права навколишнього середовища)

Реферат:

Джерела міжнародного права навколишнього середовища

План

Вступ

1. Джерела міжнародного права навколишнього середовища

Висновок

Література

Вступ

Систему джерел міжнародного права навколишнього середовища складають договори, конвенції декларації, хартії, резолюції, директиви, протоколи програми дій тощо. За критерієм юридичної сили їх поділяють на дві групи. До першої з них належать акти, які містять обов’язкові до виконання норми і принципи (так зване тверде право), а до другої — акти, які містять необов’язкові до виконання правила, здебільшого рекомендаційного характеру (так зване м’яке право). Прикладами актів другої групи є Стокгольмська декларація з навколишнього середовища, Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку, Всесвітня хартія природи, які мають високий моральний авторитет у світовому співтоваристві.

1. Джерела міжнародного права навколишнього середовища

Джерела міжнародного права можна класифікувати і за іншими критеріями. Зокрема, за предметом правового регулювання вони поділяються на загальні (Стокгольмська декларація з навколишнього середовища, Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку) і спеціальні. До останніх належать акти, що стосуються правового регулювання охорони і використання окремих природних ресурсів чи об’єктів (Конвенція про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер (1992 p.).

За дією у просторі виділяють такі акти:

— глобальні, тобто які мають загальнопланетарне значення (Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів, Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини;

— регіональні — джерела міжнародного екологічного права, які закріплюють правила та принципи поведінки стосовно навколишнього середовища певного регіону (Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі, Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря (1992 p.), Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 p.);

— локальні — джерела міжнародного екологічного права, які закріплюють правила та принципи поведінки щодо навколишнього середовища певних держав або території (Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середовища України і Міністерством навколишнього середовища та водних ресурсів Республіки Болгарія про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів (2003 p.), Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України та між Міністерським комітетом ядерної безпеки Французької Республіки про співробітництво в галузі ядерної безпеки (1998 p.).

За часом дії поділяють на акти:

— з необмеженим терміном дії (Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, Конвенція про захист Чорного моря від забруднення, Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963 р.);

— з визначеним терміном дії (Угода між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (1993 p.), укладена строком на п’ять років).

За суб’єктами акти міжнародного права навколишнього середовища поділяють на:

— міждержавні, тобто сторонами яких є держави (Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря, Угода між Урядом України і Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (1994 p.);

— міждержавні з участю інших суб’єктів. Зокрема, Протокол з проблем води та здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер (1999 р.) передбачає, що він відкритий для підписання державами — членами ЄЕК, державами — членами Європейського регіонального комітету ВООЗ, державами, що мають консультативний статус при ЄЕК, а також відповідними регіональними організаціями економічної інтеграції;

— акти міжнародних організацій (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1980 р. Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього та майбутніх поколінь, Стокгольмська декларація з навколишнього середовища).

З усіх джерел міжнародного права навколишнього середовища провідне місце належить міжнародним договорам (угодам, конвенціям). Міжнародний договір укладається державами в письмовій формі з найбільш важливих питань, що становлять взаємний інтерес. Вимоги до міжнародних договорів та порядок їх укладення регулюються Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (1969 р.) та Віденською конвенцією про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями (1986 p.).

Міжнародні договори екологічного характеру за колом їх учасників поділяють на двосторонні й багатосторонні. Останні у свою чергу можуть бути глобальними і регіональними. Цими договорами регулюється масив найбільш важливих відносин, що стосуються міжнародно-правової охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів, забезпечення прав людини на безпечне навколишнє середовище.

Декларації, хартії, резолюції та інші акти рекомендаційного характеру здебільшого приймаються міжнародними екологічними організаціями. Особливе місце серед них займають резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Це місце зумовлено високим міжнародним авторитетом органу, який приймає відповідні акти.

До джерел міжнародного права навколишнього середовища належить також міжнародний звичай. Здебільшого він використовується у процесі формування принципів міжнародного екологічного права. Більш конкретні правила у цій сфері встановлюються нормами міжнародних договорів.

Опосередкованим джерелом міжнародного права навколишнього середовища можуть бути й рішення міжнародних судів. Ці рішення певною мірою враховуються при розгляді аналогічних справ екологічного характеру в цих судах.

Обов’язковий характер мають також рішення міжнародних організацій. Директиви Європейського Союзу містять положення керівного характеру, обов’язкові для країн-членів. Директиви зобов’язують держави досягнути певних цілей і результатів та залишають методи їх досягнення на розсуд держав. Вони встановлюють термін, найчастіше два роки, протягом яких держави повинні імплементувати директиви у національне законодавство. Наприклад, Директива Ради Європейської Співдружності № 85/337 від 27 червня 1985 року «Про оцінку впливу певних публічних і приватних проектів на навколишнє середовище» або Директива № 90/313 від 7 червня 1990 року «Про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище».

Особливе місце займають резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які мають важливе значення у формуванні і реалізації принципів міжнародного співробітництва, зокрема резолюція «Економічний розвиток і охорона природи» від 18 грудня 1962 року, де закладена концепція органічного поєднання охорони природи і економічного розвитку, яка на конференціях ООН у Стокгольмі (1972 р.) і в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) була розвинута у концепцію сталого (збалансованого) розвитку, або резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь». Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 жовтня 1982 року була схвалена Всесвітня хартія охорони природи, яка заклала 24 принципи міжнародного співробітництва. Хартія за своєю юридичною силою належить до другої групи джерел міжнародного екологічного права, які мають рекомендаційний характер.

Особливістю міжнародного екологічного права є значна роль міжнародних квазінормативних актів (декларацій, стратегій), так званого «м’якого права».

До цієї групи джерел належать ті міжнародно-правові акти, які не справляють прямого регулятивного впливу на поведінку суб’єктів міжнародної співдружності, але мають великий авторитет, створюють моральну атмосферу, спонукають до активного співробітництва та діяльності. Типовим прикладом є Стокгольмська декларація по навколишньому середовищу (1972 р.) та Декларація Ріо, прийнята на конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку (1992 p.). Ці декларації проголошують принципи поведінки держав та міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля. Вони не впливають прямо на міжнародні відносини, але їх положення втілюються у конвенціях, рішеннях міжнародних організацій та в національному законодавстві.

Висновок

Традиційним способом класифікації джерел міжнародного права є поділ їх за колом учасників договору на дво- і багатосторонні. Серед останніх виділяють глобальні і регіональні. Глобальною є Рамкова конвенція про зміни клімату (1992 p.), регіональною — Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 p.).

Міжнародний звичай також має певне значення як джерело міжнародного екологічного права, зокрема при формуванні його принципів та основних інститутів; він передує більш детальній регламентації. Обмеженість застосування звичаєвих норм у сфері охорони навколишнього середовища обумовлена недостатньою чіткістю норм і правил, встановлених звичаєм. Наприклад, при визначенні відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу, за межами національної юрисдикції норми міжнародного звичаю дозволяють встановити тільки протиправність, але не регулюють порядку відшкодування шкоди, ступеня відповідальності. Ці недоліки міжнародного звичаю можуть бути подолані в міжнародних договорах. Тому міжнародне екологічне право розвивається в основному у напрямку договірного (конвенційного) регулювання.

Література

1. Баб’як О. С, Біленчук П. Д., Чирва Ю. О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000.- 216 с.

2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.

3. Екологічне право. Особлива частина Підручник. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001

4. Екологічне право України: Підручник / За ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. - X., 2005.

5. Екологічне право України За редакцією професорів В. К. Попова і А. П. Гетьмани. Харків, «Право». 2001

6. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. - 848 с/

7. Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. – К., 1991.

8. Закон України «Про охорону атмосферного повітря». – К., 1992

9. Бринчук М. М. Правовая охрана атмосферного воздуха. — М., 1986.

10. Габитов Р. X. Воздухоохранное право. — Уфа, 1999.

11. Габитов Р. X Теоретические проблемы организации правовой охраны атмосферы Земли в современных условиях. — Уфа, 2000.

12. 6. Кузнецова О. К, Радчик О. Л. Загрязнение окружающей среды отходами и опасными веществами. — М., 2001.

13. 8 Роун Ш. Озоновый кризис. Пятнадцатилетняя эволюция неожиданной глобальной опасности. — М., 1993.

14. 9 Фомин Г. С, Фомина С. Н. Воздух: контроль загрязнений по международным стандартам. — М., 1993.

15. 10. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К., 1989.