159370 (Наука й релігія в первісному суспільстві), страница 2

Примітивна релігія, як вона з'являється в сучасній антропології, охоплює безліч самих різнорідних речей. Будучи на початку зведена анімізмом до подань про сакральні образи парфумів предків, душ і парфумів мертвих (виключенням були лише нечисленні фетиші), вона поступово приймає у своє лоно тонку, рухливу, всюдисущу мну. Далі, убираючи в себе тотемізм, вона подібно ковчегу Ноя, наповнюється тваринами, але не парами, а цілими родами й видами, до яких приєднуються рослини, неживі природні об'єкти й навіть створені руками людини речі; потім приходить черга людської діяльності й турбот, з'являється гігантська примара Колективної Душі, Обожненого Суспільства. Чи можна якось упорядкувати або систематизувати це змішання зовні не зв'язаних один з одним об'єктів поклоніння й принципів віри? Цим питанням ми займемося в третьому розділі.

Але одне досягнення сучасної антропології ми не будемо брати під сумнів: усвідомлення того, що й магія й релігія - це не просто доктрини або філософії, не просто системи розумових поглядів, а особливі типи поводження, прагматичні установки, побудовані рівною мірою на здоровому глузді, почутті й волі. Це й спосіб дії, і системи вірувань, і соціальні феномени, і особисті переживання. Але при цьому точне співвідношення соціального й індивідуального внесків у релігію залишається неясним, про що свідчать приклади переоцінки антропологами й того й іншого. Неясно і яке співвідношення емоцій і розуму. Всі ці питання має бути вирішувати антропології майбутнього, а в цій короткій роботі ми можемо лише спробувати приблизно відповісти на них і намітити напрямку аналізу.

Проблема розвитку знання в примітивній культурі дотепер по перевазі ігнорувалася антропологами. Вивчення психології дикуна обмежувалося майже винятково ранньою релігією, магією й міфологією. Лише публікації ряду англійських, німецьких і французьких авторів, зокрема блискучі й безстрашні проф. Леві-Брюля, розбудили у вчених інтерес до того, що роблять дикуни, перебуваючи в більше тверезому стані духу. Результати виявилися дійсно разючими: Леві-Брюль, якщо говорити двома словами, затверджує, що тверезий стан духу взагалі не було властиво дикунові, що він був повністю й безнадійно занурений у містичні настрої. Нездатний до безпристрасного й послідовного спостереження, що не володіє силоміць абстракції, скований «рішучою відразою до раціоналізації» він не міг скористатися плодами свого досвіду й сформулювати або зрозуміти навіть самі елементарні закони природи. «Для розуму, орієнтованого таким чином, не існує чисто фізичного факту». Недоступно йому і ясне подання про сутність і ознаки, причині й наслідку, тотожності й протиріччі. Світогляд дикунів - це плутанина забобонів і марновірств, «до логічна» суміш містичних вірувань.

Для того, щоб відповістити на запитання про розум людини примітивної культури, найкраще розділити проблему надвоє.

Перше: чи володів дикун яким-небудь раціональним світоглядом, якою-небудь раціональною владою над навколишнім середовищем, або ж він був «містиком», як затверджують Леві-Брюль і його школа? Відповіддю буде: кожне примітивне суспільство володіє значним запасом знань, заснованих на досвіді й систематизованих розумом.

Далі встає друге питання: чи можна ці примітивні знання розглядати як зародкову форму науки, або ж вони, навпроти, радикально відрізняються від її і є простою сукупністю практичних і технічних навичок, заснованих на досвіді й майстерності, і не мають ніякої теоретичної цінності?

Розглядаючи перше питання, ми повинні проаналізувати так звану світську сторону життя, мистецтва, ремесел і господарських занять і спробувати виділити в них тип поводження, виразно вільний від магії й релігії, заснований на емпіричних знаннях і здатності керуватися логікою. Ми спробуємо з'ясувати, чи не обумовлений характер такого поводження переданими з покоління в покоління правилами, які повинні бути відомі кожному, доступні для обговорення. Нам варто з'ясувати чи відрізняються соціальні контексти раціонального й емпіричного поводження від контекстів ритуального й культового поводження. І насамперед ми повинні будемо знайти відповідь на питання: чи розділяють самі тубільці дві ці сфери, чи сприймають їх як самостійні, або ж знання в них незмінно тонуть у болоті марновірств, ритуалів, магії й релігії?

Тому що достовірних спостережень, що відповідають нашим завданням, украй мало, то доведеться в основному використовувати досвід дворічних польових робіт серед меланезійських і папуамеланезійських племен східної частини Нової Гвінеї й прилеглих архіпелагів. І тому що меланезійці відомі своєю одержимістю магією, вони послужать гарної пробій на існування емпіричних і раціональних знань у дикунів, що живуть у столітті шліфованого каменю.

Ці тубільці, головним чином меланезійці, що населяють коралові атоли до північного сходу від головного острова - Тробріанський архіпелаг і прилягаючі групи островів, - є досвідченими рибалками, митецькими ремісниками й торговцями, але забезпечують собі їжа в основному примітивним землеробством. За допомогою самих елементарних інструментів - загостреного ціпка для копання землі й невеликої сокирки - вони умудряються вирощувати врожаї, достатні для підтримки численного населення й навіть дають надлишок, що колись ніяк не використовувався й просто згнивав, а зараз вивозиться для харчування працюючих на плантаціях. Успіхи їхнього землеробства визначаються великими знаннями про типи ґрунту, про особливості рослин, про сумісність цих двох факторів і - останнє, але не менш важливе - розумінням значення кропіткої й важкої праці. Їм доводиться вибирати ґрунт і висаджуються корніплоди, визначати час для розчищення ділянки й випалювання лісу, для посадок і прополки, випробування сходів і т.п. У всім цьому вони керуються прекрасними знаннями про коливання погоди й про зміну пір року, про рослини й шкідників, ґрунті й заритих у неї бульбах і кореневищах, а також переконанням, що ці знання вірні й надійні, що на них можна покластися й що їм необхідно ретельно випливати.

Втім, вся ця діяльність перемежовується магією, цілий ряд обрядів виконується на городах щороку в строгі послідовності й порядку. Оскільки керівництво землеробськими роботами перебуває в руках знахаря, а ритуальна й практична діяльність тісно зв'язані, остільки при поверхневому спостереженні може здатися, що містичне й раціональне поводження так переплетені, що їхні результати не диференціюються тубільцями, тому їх неможливо розмежувати й при науковому аналізі. Чи не так це насправді?

Безсумнівно, тубільці вважають, що магія абсолютно необхідна для родючості їхніх городів. Що б відбулося без її, ніхто не може точно сказати, тому що жоден город ніколи не заставлявся без ритуалу, незважаючи на майже тридцятирічне європейське правління, місіонерську діяльність і більш ніж столітній контакт із білими торговцями. Не освячений, закладений без магії город, поза всяким сумнівом, буде підданий різного роду напастям, навалам паразитів, заливним не по сезоні дощам, набігам диких кабанів, нальотам сарани й т.п. Однак чи означає це, що всі свої успіхи тубільці приписують винятково магії? Звичайно ж немає. Якби ви запропонували тубільцеві доглядати за городом за допомогою однієї тільки магії, залишивши роботу, то він просто посміхнувся б у відповідь на вашу наївність. Йому так само добре, як і вам, відомо про існування природних передумов і причин, і за своїми спостереженнями він знає, що приклавши розумові й фізичні зусилля, він може управляти цими природними силами. Його пізнання, безсумнівно, обмежені, але в певних межах вони тверді й протистоять містицизму. Якщо поламається огорожа, якщо зіпсуються, висохнуть або будуть змиті дощами посадки, він удасться не до магії, а до роботи, керуючись своїми знаннями й розумом. Однак, разом з тим, його досвід також говорить йому, що, незважаючи на всю його передбачливість і поза залежністю від всіх його зусиль, існують фактори й сили, які в один рік дарують надзвичайне, не з'ясовне вкладеною працею родючість, і тоді все йде чудово, дощ ллє й сонце світить у потрібний час, шкідники не дошкуляють і врожай рясний надміру; а на інший рік ті ж самі сили приносять одні нещастя і переслідують його, зводити нанівець вся напружена праця й самі перевірені знання. І для контролю над цими, і тільки цими, впливами він звертається до магії.

Таким чином, існує чіткий поділ: з одного боку, є набір добре відомих умов, природний процес росту врожаю, а також звичайні шкідники й небезпеки, з якими необхідно боротися, будуючи огородження й займаючись прополкою. З іншого боку, є сфера дії непояснених і непередбачених несприятливих впливів, так само як і великих і нічим не заслужених доброчинних обставин, які часом незрозуміло чому щасливо стікаються разом. І якщо із проблемами першого порядку намагаються впоратися за допомогою знань і праці, то із проблемами другого - за допомогою магії.

Цю лінію поділу можна виявити й у соціальному контексті праці й ритуалу. Хоча, як правило, знахар, що володіє землеробською магією, керує також і практичною діяльністю хліборобів, ці дві функції строго розділяються. Кожний магічний ритуал має свою назву, свій час і місце, що відповідають плану робіт, і чітко виділяється на тлі повсякденної діяльності. Деякі з ритуалів дуже врочисті; на них повинна бути присутнім вся громада, і будь-який такий ритуал проводиться привселюдно, тобто завжди відомо, коли він відбудеться, і будь-яка людина може бути присутнім на ньому. Обряди влаштовуються на особливих площадках у межах оброблюваної ділянки, у спеціальному куті такої площадки. По такому випадку на землеробські роботи завжди накладає заборона, іноді - тільки на час проведення ритуалу, іноді - на день або на два. У своїй мирській ролі лідер, він же знахар, керує роботами, визначає час їхнього початку, підганяє ледачих або недбалих працівників. Але ці дві ролі ніколи не накладаються один на одного й не змішуються: вони завжди чітко різняться, і будь-який тубілець без коливання може сказати вам, чи виступає людина в цей момент у ролі знахаря або в ролі керівника землеробських робіт.

Це підводить нас до другого питання: чи можемо ми розглядати примітивні знання, які, як ми виявили, є й емпіричними, і раціональними, як зародкова стадія науки, або вони взагалі не мають відносини до неї? Якщо під наукою розуміти систему понять і законів, які засновані на досвіді й виведені з нього шляхом логічних умовиводів, які знаходять втілення в матеріальних досягненнях, існують у фіксованому традицією оформленні й підтримуються певного роду соціальною організацією - тоді немає ніякого сумніву, що навіть співтовариства дикунів, що коштують на нижчій стадії розвитку, мають початку науки, хоча й рудиментарні.

Учені, звичайно ж, не будуть задоволені таким «мінімальним визначенням» науки, тому що його можна застосувати й до правил якого-небудь мистецтва або ремесла. Вони будуть затверджувати, що наукові істини повинні бути чітко сформульовані, відкриті для перевірки експериментом і для критичного аналізу. Це повинні бути не просто правила, що дають керівництво до дії, але теоретичні закони пізнання. Однак навіть якщо прийняти такий більше строгий підхід, можна не сумніватися, що багато хто із принципів пізнання дикунів є науковими саме в цьому змісті. Тубільний тесля не тільки на практиці знає про плавучість, дію важеля й рівновагу, вона не тільки повинен додержуватися цих законів на воді, він не тільки враховує ці принципи при побудові каное. Він ще й навчає їм своїх помічників. Він передає їм традиційні правила, і грубим, найпростішим способом - використовуючи свої руки, шматки дерева й обмежений технічний словниковий запас - пояснює деякі загальні закони гідродинаміки й рівноваги. Наука тут не відділена від ремесла, що безумовно вірно, вона лише служить засобом досягнення конкретних цілей, вона рудиментарна, примітивна й слабко виражена, але разом з тим вона є матрицею, з якої можуть розвитися більше високі досягнення.

Якщо ми все-таки застосуємо ще один критерій справжньої науки - не обумовлений утилітарними потребами пошук знань і розуміння причин і наслідків - то й тоді відповідь не буде зовсім негативним. У суспільстві дикунів, звичайно ж, не культивується спрага знань. Різні нововведення, начебто предметів європейської культури, викликають у них відверту нудьгу, і їхні інтереси визначаються головним чином традиційним миром їхньої культури. Але в цьому світі ми знаходимо й жагучого аматора старовини, що цікавиться міфами, легендами, деталями звичаїв, родоводами й подіями стародавності, і терплячого й старанного у своїх спостереженнях натураліста, здатного робити узагальнення й поєднувати в довгі ланцюги події з життя тварин, мешканців моря й джунглів. Щоб оцінити цей безкорисливий інтерес до природи, досить згадати, як багато європейські натуралісти навчилися у своїх колег-дикунів. І нарешті, як добре відомо кожному польовому працівникові, у примітивній громаді завжди є свій соціолог, ідеальний інформатор, здатний з дивною точністю й проникливістю охарактеризувати функції й організацію багатьох інститутів племінного життя.

Звичайно ж, ні в якому до цивілізованому суспільстві наука не може бути рушійною силою - що критикує, оновлюючої, що творить. Науку тут ніколи не роблять свідомо. Але якщо виходити з такого критерію, то прийде визнати, що в дикунів також немає ні закону, ні релігії, ні керування.

Однак питання, чи варто називати це «наукою» або ж тільки «емпіричними й раціональними знаннями», у даному контексті не має першорядного значення. Ми спробували точно з'ясувати, чи існує у свідомості дикуна одна сфера дійсності або дві, і виявили, що крім сакрального миру культу й віри він знає й світський мир практичної діяльності й раціонального світогляду.

Література

1. Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий. - М., 1994.

2. Салинз М. Економіка кам'яного віку. – К., 2000.

3. Семенов Ю.П. На зорі людства. - К., 1997

4. Історія первісного суспільства. Епоха первісної родової громади. - К., 1999

5. Природа и древний человек. – М., 1981