158653 (Проблема надлюдини у філософії), страница 2

У соціальному плані в цей час людина проголошувалася пасивним учасником божественного порядку, істотою тварною і нікчемною порівняно з богом. На відміну від античних богів, ніби споріднених з людиною, християнський бог є силою трансцендентною, творцем людини та її долі і стоїть над природою і людством. Головним завданням кожної людини, при такому міркуванні, є жертовне слугування богові, щоб прилучитися до нього і придбати спасіння на страшному суді. Від того вся драма людського буття затиснена в парадигму: гріхопадіння – спокута, сама земна поведінка і майбутнє потойбічне мають співставлятися з безпосередньою гріховністю кожного. Тут кожен сам відповідає за себе перед богом.

Якщо філософія Середньовіччя вирішувала проблему людини в релігійному, а то і в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить розуміння людини на земну основу і так само намагається вирішити його проблеми. Замість гріховності людини оголошується природною її схильність до добра, щастя і гармонії. Оголошується, що їй органічно притаманний гуманізм. І хоча в цей час ідея бога не зсувається повністю з філософських теренів, все ж не він, а людина постає в центрі світу. Так настав час антропоцентризму. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості [4, 174].

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським у людині те, що робить її представником усього людства, тому зосереджувала увагу на її загальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія кінця XVII століття особливе значення приділяла розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним було уявлення про людину як суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала – духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичної філософії, Л. Фейербах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність, розглядаючи її не як духовну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин.

З кінця XIX – початку XX століття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини виявилася чи не основною для більшості філософських учень. Сучасна епоха відома як епоха глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, коли здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури, філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який у своїй неповторності й унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні нераціоналістичні концепції (С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, 3. Фрейд), які домінуючими рисами людини називають позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднання конкретно-наукових досягнень із цілісним філософським осягненням людського життя. Нині цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення ("екзистенції") людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, зумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві [7, 175].

3. Філософські аспекти походження людини

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським у людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в її існуванні.

Історія людської думки нараховує безліч варіантів постановки та розв’язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючу рису яких складає уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості і підсвідоме обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціалдарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то, починаючи з XIX століття, теоретичною основою натуралістичного підходу стають ідеї біологічної еволюції людини, відповідно до теорії Дарвіна. Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Чи це дійсно так?

Безперечно, що людина, як біологічний вид "хомо сапієнс", належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності і їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється лише дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна з'ясувати тільки біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції – природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до навколишнього середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову нередукованість людини лише як природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини. Еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А. Чижевський, В. Вернадський, Тейяр-де-Шарден), поява людини не випадковий і локальний наслідок лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, у сучасній космології і фізиці існує так званий "антропний принцип", згідно з яким у побудові нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають виникнення фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосереднього біологічного, а містить у собі нескінченність космосу. Людина, при такому підході постає як природно-космічна істота [11, 177].

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) із процесом виникнення суспільства (соціогенезом). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип – еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності – соціальна практика. Поряд із працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальний (суспільний) характер життєдіяльності, здатність до мовного спілкування поява свідомості - осмисленого і доцільного характеру діяльності.

Таким чином, людина в марксистській теорії пояснюється як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність суспільних відносин. Усі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, "не запрограмованість" раз і назавжди її сутності. Людина самостворює себе в процесі історичного і культурного життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин у детермінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводить роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтири людини. По-друге, в людині не помічається її "надсоціальна", духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування "нової людини", згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна "виліпити" все, що завгодно, а вдосконалення .людини залежить лише від вдосконалення суспільства [5, 204].

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге -соціальні. Обидві позиції не помічають у людині її центру і ядра – індивідуальності, духовної незалежності особистості від обумовленості "ззовні" природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теоріях залишається порожнеча.

Соціальна зумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. У даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена "ззовні", виступає своєрідною "іграшкою" соціальних сил і суспільного середовища. її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування примушуванні всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням усієї історії людства та його культури. Саме як культурно-історична істота людина поєднує в собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами – отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична зумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин своєї епохи, але й у тому, що вона отримує можливість самовизначитися, самостійно творити власну долю, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

4. Людина, індивід, особистість. Особистість і суспільство

Філософська антропологія не може обійти питання про зміст і мету життя. Різні філософські вчення відповідають на нього по-різному. Представники матеріалізму звертаються до розгляду об'єктивної реальності і реальної життєдіяльності людей. Представники ідеалістичних напрямків спрямовують свій зір до бога, розуму, духу, ідеї. Але не зважаючи на різноманітність поглядів, до сьогодні це питання залишається відкритим і відсутні підстави для його вирішення найближчим часом.

Характер релігійного світогляду неодмінно підштовхує нас до думки: про яке життя ми повинні міркувати і піклуватися в першу чергу - про вічне, чи ту мить буття, яка спалахує щомиті і відходить у небуття, маючи назву земного життя. Якщо це так, то велику мудрість виказав Сократ, що вбачав сенс земного життя у підготовці до вічного потойбічного існування. Теоцентризм знецінює і навіть визнає гріховними природні радощі земного існування. Якщо тіло - це темниця душі, то чи слід турбуватися про неї і, тим паче, любити її? Аскетизм, пригнічення плоті – ось вища доброчинність людського існування, стверджували і стверджують сьогодні церковники [7, 180].

Епоха Відродження заперечила геоцентризм, замінивши його антропоцентризмом. Були реабілітовані земні людські радощі і чуттєві пристрасті. Змістом життя людини оголошується не гіпотетичне блаженство після смерті, а можливість досягнення щастя і життєвих насолод у житті земному. Доказувалося, що це можливо завдяки пізнанню людського світу, її доцільній і наполегливій діяльності. Так гуманістичний світогляд вперто пробивав собі дорогу, секуляризуючи філософію сенсу людського життя.

Гуманізм епохи Відродження, разом з тим, привів до формування індивідуалізму. Індивідуаліст розуміє мету свого життя в собі самому, а його зміст – в отриманні життєвих насолод. Аморальних задоволень, за його переконанням, не існує, а інтереси інших людей для нього байдужі. Таким чином, індивідуаліст стає антисоціальною істотою, небезпечною для інших людей. Егоцентризм веде до анархізму і нігілізму, до бунту проти всякого суспільного порядку.