158653 (Проблема надлюдини у філософії)

Зміст

Вступ

1. Специфіка філософського осмислення проблеми людини у філософії

2. Пошуки сутності людини в історії філософської думки

3. Філософські аспекти походження людини

4. Людина, індивід, особистість. Особистість і суспільство

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Споконвіку людство бентежить безліч життєвих проблем. Глибоко і всебічно вони вирішуються за допомогою наукових знань. Проте серед важливих проблем людського існування є й такі, що не розкриваються жодною наукою. Це так звані "вічні запитання". Адже люди замислюються не лише над тим, як їм жити, а й для чого вони живуть, куди прямують і що їх чекає попереду. Над їх поясненням міркувало не одне покоління кращих мислителів усіх народів. Проте до наших днів завершеної і однозначної відповіді не знайдено.

Життєвий досвід вказує, що на згадані та інші подібні запитання можна знайти відповіді лише за умови розуміння світу як цілісного системного утворення в усій його багатомірності та різноманітності. Це не може здійснити ні наукове пізнання, ні інші типи світорозуміння: міфологічний, релігійний, художньо-образний, повсякденний тощо. Лише філософія здатна сформувати цілісне уявлення про буття всього природного, соціального, духовного й індивідуального людського.

1. Специфіка філософського осмислення проблеми людини у філософії

Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тому, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним, плюралістичним. Це означає_; що на одні і ті ж самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи, у філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання, це "софічне"' знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія (грецькою "філео" – любов, "софія" – мудрість, тобто любов до мудрості). Отже, у філософії науково-об'єктивний підхід поєднується з оцінним.

Специфіка філософського знання значною мірою визначається тими проблемами, які досліджуються філософією. До найважливіших проблем філософії відносяться такі:

• хто така людина, яке місце вона займає у світі?

• яка природа світу? В чому полягає причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він є самодостатнім і чи не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?

• у чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? І чи існує цей сенс взагалі?

• у чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?

• як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль у житті індивіда і людських спільнот?

• людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?

На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей намагається відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем людського існування.

Поняття предмета філософії історично змінювалось, що має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних причин слід віднести стан та рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину, суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносяться, насамперед, своєрідність форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією. Річ у тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предмета філософії далеко не завжди збігаються. Вони залежать від історико-філософської рефлексії виявлення реального, об'єктивного змісту тієї чи іншої концепції предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах. В історії філософії змінили один одного три підходи до розуміння предмету філософії: староантичне, традиційне та сучасне, х

Староантичне розуміння філософії тотожне розумінню науки взагалі. Його можна кваліфікувати як протознання, "переднауку". Предмет нерозчленованої науки, філософії -вся дійсність.

Традиційне розуміння предмета філософії пов'язане з ім'ям Аристотеля, який відзначав, що філософія є знанням про першопочаток буття. Це неподільно домінуюча та керівна наука, якій всі інші науки, як невільниці, не повинні сказати і слова проти. Філософія в цей період трактується як наука наук. Назва, якої вона набула, – "метафізика"¹ (те, що "після фізики") стала синонімом філософської науки про першооснови буття, про загальне.

Сучасне розуміння предмета філософії складалося відповідно накопиченню спеціальних наукових знань, вироблення конкретних способів дослідження та розвитку уявлення про закономірності окремих галузей природи, процесу диференціації теоретичного знання. Окремими науками стали механіка, астрономія, фізика, математика, хімія (остання чверть XVIII ст.). У XIX ст. виникли геологія, біологія, антропологія. Так, послідовно, від протознання спочатку відокремилися природничі, потім суспільні науки і, насамкінець, наука про мислення. Ось тоді виникла точка зору, згідно з якою зміст філософії нібито весь "розібрано по частках окремими науками".

Насправді, філософія, подібно частковій науці, поступово формується, визріває і готується до "відпочкування" від "протознання". Цей прогресуючий розподіл праці у сфері наукового знання якісно змінює роль і місце філософії в системі наук, її взаємозв'язки з окремими науками. До сфери філософії відходить дослідження загальнонаукових, світоглядних питань, які мають місце в усіх галузях науки, але не можуть бути вирішені в їх рамках за допомогою притаманних їм спеціальних методів.

Специфічні проблеми філософії на сучасному етапі, які складають сутність її предмета, різноманітні.

1. Дослідження найбільш загальних питань буття. При цьому сама проблема буття розуміється в універсальній суті: буття і небуття; буття матеріальне й ідеальне; буття природи, суспільства і людини. Філософське вчення про буття отримало назву онтологія.

2. Аналіз найбільш загальних питань пізнання. Чи підлягає світ пізнанню; які можливості, методи і цілі пізнання; у чому полягає сутність самого пізнання і що таке істина; якими є об'єкт і суб'єкт пізнання? Філософське вчення про пізнання називається гносеологією.

3. Вивчення найбільш загальних питань функціонування і розвитку суспільства. Формально ця проблема знаходить своє місце у вченні про буття. Але оскільки саме суспільство, домінуючи, впливає на розвиток особистості, формує соціальні риси людини, то ця проблема виокремлюється в розділ під назвою соціальна філософія.

4. Дослідження найбільш загальних та істотних питань про людину. Це один з найважливіших розділів у філософії, оскільки саме людина є початковим та кінцевим пунктом філософування. Творить і діє не абстрактний дух, а людина. Філософія людини називається філософською антропологією.

5. Визначення сутності духовного життя суспільства і людини, структури і форм суспільної свідомості. Предмет філософії неодмінно включає і вивчення її історії, яка розглядає різноманітні вчення, школи, течії в процесі розвитку філософських знань.

Із вищевикладеного випливає, що філософія – це вчення про загальні принципи буття, пізнання і відношення людини до світу. Предмет філософії – найзагальніші проблеми і закономірності функціонування і розвитку природи, людського суспільства, мислення, всієї духовної культури.

Отже, філософія вивчає такі питання, котрі включаються у світогляд людини. Саме тому філософія тісно і безпосередньо пов'язана зі світоглядом.

2. Пошуки сутності людини в історії філософської думки

Наближення філософської думки Стародавньої Греції до класичного взірця, коли створювалося цілісне та всебічне уявлення про світ і людину в ньому, розпочалося з другої половини першого тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських учень. Прикладом тому може бути філософське бачення світу Левкіпом (500-440 до н.е.) та його учнем Демокритом (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття "атома", неподільної часточки матерії (речовини). Атоми рухаються в порожнечі, комбінуючи різні утворення і тим самим формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони теж побудовані з атомів і відрізняються лише за зовнішнім виглядом. Стосовно ж умов Космосу, то всі люди однакові. Це були вже елементи гуманістичного характеру: висувалася ідея рівності людей.

Особливості атомарної будови людини, особливо її душі, виокремлювали людину з-поміж інших створінь. Так вона перетворювалася на спеціальний, окремий предмет філософування.

Виразно сформована тенденція виокремлення людини із загального світу речей у софістиці. Софістами називали у Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, а також знань, необхідних для того, щоб займатися суспільно-політичною діяльністю. Серед софістів було чимало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа, Демокрита про першооснови світу, унікальну визначеність людини. Саме Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: "Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилася на формальне маніпулювання знаннями та думками, пошуки доказів абсурдних домислів, метою яких було обґрунтування меркантильних інтересів певних людей.

Різку полеміку із софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він їх засуджував за досягнення добробуту філософією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття, Космосу, природи, а особливо людини. "Пізнай самого себе" – основний заклик його філософування. Для пошуку істини цей філософ застосовував діалоги, суперечки, де висловлювалися протилежні погляди на речі. Це був діалектичний підхід – вивчення предмета чи явища з різних сторін. У цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину з Космосу, зробивши основний вузол буття "людина – світ" основою предмета філософії.

У Сократа було чимало послідовників. Один з них, Діоген із Синопу, закликав до "природного життя", користування мінімумом речей тощо. Для прикладу сам жив у глиняній бочці. Належав він до школи кініків, які висміювали культурні й моральні здобутки людей як непотрібні, бо без них, нібито, можна обійтися.

Вершиною старогрецької філософії в її класичному варіанті стало вчення учня Сократа - Платона і, в свою чергу, його учня - Аристотеля. Вони охопили всі філософські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного. А це вже дійсно повний класичний варіант філософії.

Платон (427-347 до н.е.) – творець першої завершеної ідеалістичної філософської системи. До неї входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність; 8) вчення про суспільство.

Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Усі речі є лише тінями своїх безтілесних образів - ідей (так званих "ейдосів"). Ейдоси вічні. Усе тілесне, речовинне належить до небуття. Матеріальне породжується ідеями і скінченне. Найвищою ідеєю Платона є ідея добра, що являє собою джерело краси, істини та гармонії. У центрі космологічного тлумачення світу Платоном знаходяться міркування про "світову душу". Душа тимчасово ув'язнена в нашому тілі. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віровчення.

Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Наприклад, він висунув ідею "досконалої держави", якою керують мудреці-філософи і яку захищають мужні воїни, а решта населення творить добробут, розсудлива і законослухняна. Він також розвинув діалектику, розкривши ряд її категорій. На ґрунті роздумів Платона побудовано багато сучасних філософських учень.

Завершеності філософія Стародавньої Греції досягла у творчості Аристотеля (384-322 до н.е.). У своїх творах він ділив знання про світ на фізику, або фізичний стан світу ("другу філософію"), і ті, що знаходяться після фізики – метафізику ("першу філософію"). "Перша філософія" визначалася як наука про первоначала та причини буття, пошуки істини, завдання філософського знання та інше.

Аристотель визнавав матерію вічною, але пасивною. Активно творчою для нього є форма, а "формою всіх форм" -бог. Людина здатна досягти збігу мислення з формами буття. Для цього слід опанувати логічні категорії, перш за все, такі, як сутність, якість, дія і багато інших. Заради цього Аристотель створив логіку – науку про мислення, яка слугує й сьогодні.

Своєрідними є думки Аристотеля про душу, адже він розрізняє три її види. Дві з них не можуть існувати без матерії, оскільки можливість життя природного тіла і є душею. А от третій вид душі (розумна душа) притаманний і людині, і богу. Ця душа незалежна від тіла, вона є мисленням. Але для людини пізнання, осмислення світу є стихійним "переведенням" закладених у душі форм буття в стан дії, акту. Допомагає в цьому активний розум – бог.

Філософія Аристотеля, як і Платона, суттєво вплинула на розвиток усієї західноєвропейської філософії, релігії, духовної культури.

Своєрідне узагальнення старогрецької класичної філософії відбулося в елліністичний період, (кінець IV ст. до н.е. – V ст. н.е.) який багатий на виникнення різноманітних філософських шкіл і вчень. Наприклад, стоїцизм ("стоя" – назва галереї, де була школа) вчив, що людина цілком залежить від зовнішнього світу. Розглядаючи цей світ як умови життя, як необхідність людина мусить добровільно йому підкоритися. Тоді "мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить". Для гідного життя потрібно виховати в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, мужність, спокій (стриманість).

Цього здатна досягти кожна людина, бо від природи вона вільна. Стоїки заперечували насилля людини над людиною. Людська моральність, навчали вони, полягає в тому, щоб .керуватись розумом, який є часткою розуму світового.

Представники скептицизму (з грецької "скептикос" – "той, що вивчає") в III ст. до н.е. доводили, що в пізнанні світу людина обмежена недосконалістю своєї чуттєвості, а відтак не здатна до кінця його зрозуміти. Тим самим вони ставили під сумнів набуті людьми знання. Одночасно, повчали скептики, людина попри всі природні умови, що її закріпачують, завдяки своєму внутрішньому духовному світу здатна бути непідвладною необхідності.

Послідовники Епікура (342-270 до н.е.) – епікурейці пояснювали, що основною метою філософії має бути досягнення щастя, відсутність страждань. Щастя ж досягається незворушністю духу.

Таким чином, у старогрецькій філософії досить чітко зазначені елементи антропоцентризму та гуманізму. Людина розглядається як головна ланка світу, як істота, що має право на щастя, завдяки активним і творчим діям.

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість. Тут головним предметом міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І.Кант питання "що таке людина?" сформулював як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини у своєму специфічному аспекті. Але за межами конкретних наук залишається суто світоглядна, філософська проблема про природу (сутність) людини, її походження, сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини у філософії.

Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки і історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані до процесу пізнання людини. Стародавня індійська, китайська і грецька філософія розглядала людину як частку Космосу, як "малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'ясувалися ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.

У Середні віки людина розглядалася, перш за все, як частина світового ладу, встановленого богом. А уявлення про неї за внутрішньою сутністю, відповідно до християнської традиції, зводиться до того, що людина є "образ і подоба" бога. Але в той же час підкреслювалося, що гріхопадіння привело до роздвоєння людської визначеності, до розуміння її належності і до божественного, і до людського, що уособлювалося в походженні і долі Ісуса Христа. Оскільки кожному первісно притаманна причетність до божественного, то він має можливість внутрішньо прилучитися до божої "благодаті" і тим самим піднятися до рівня "зверхлюдини".