143261 (Особистість в системі соціальних відносин)

ОСОБИСТІСТЬ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН

1. Поняття особистості

Суспільство окреслює соціокультурний простір, у межах якого людина формується як особистість, займає певні соціальні позиції, переміщується, “грає” ролі. Особистість і суспільство органічно пов’язані між собою. Неможливо аналізувати соціальні процеси, функціонування й розвиток соціальних систем, не звертаючись до дослідження сутності особистості як суб’єкта соціальної поведінки та суспільних відносин, не вивчаючи потреб, інтересів, духовного світу особистості, не аналізуючи складних й різнобічних її зв’язків з соціальним мікро- та макросередовищем.

Особистість і суспільство є соціокультурними системами. Зіткнення людини (особистості) з суспільством є соціальною драмою, що розігрується на протязі історії цивілізації й породжує, з одного боку, злочинність, соціальні відхилення, а з другого – поліцію, суд, пенітенціарну систему тощо. Людина вимушена або прийняти усі вимоги, умовності й настанови суспільства, або діяти всупереч нормам і наражатися на відповідні санкції.

Соціологія вивчає особистість як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, її участь у змінах та розвитку суспільних відносин. Вона вивчає зв’язки особистості і соціальних груп, особистості і суспільства, регуляцію, саморегуляцію соціальної поведінки.

2. СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА ОСОБИСТОСТІ

Людина – істота біосоціальна. Населення Землі складають понад 5 мільярдів осіб; усі вони належать до одного біологічного виду “ homo sapiens ” незалежно від расових та етнічних ознак, місця помешкання, ступеня соціально-економічного розвитку суспільства. Кожна нормальна людина від народження має комплекс властивостей, що відрізняє її від усіх біологічних організмів: здатність до абстрактного мислення й безперервного інтелектного вдосконалення, мовні здібності, розвинуті кінцівки, що достатні для виконання складних сенсорно-моторних функцій, нарешті, прямоходження. Загальновидові риси є джерелом, основою соціального життя. Але колективне буття не змінює біологічну природу людини, не вдосконалює її тілесну організацію. Вчені довели, що генетичний код людини залишається незмінним принаймні тридцять тисяч років, а може й більше.

Включення людини до суспільства здійснюється через різні елементи соціальної культури ( соціальні групи, інститути, соціальні організації ), через систему соціальних ролей, які вона виконує, через норми, цінності суспільства, які нею приймаються.

У соціології прийнято розмежовувати поняття “людина”, “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”. Поняття “людина” служить для характеристики її біосоціальної природи, це родове поняття, яке вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на нашій планеті. Як жива істота, людина підпорядковується основним біологічним та фізіологічним законам, як соціальна - законам розвитку суспільства.

Поняття “індивід” характеризує окрему людину. Індивідуальність - те, що різнить одну людину з іншою, і як біологічну, і як соціальну істоту. Це її неповторні індивідуальні особливості. Соціологію цікавить не сама по собі неповторність індивідуальності, а її вплив, місце в суспільних процесах.

Поняття “особистість” служить для характеристики соціального в людині. Це сукупність рис і властивостей, що формуються у суспільстві й не успадковуються генетично. В особистості подальше розвиваються потенційні можливості й природні здібності людини, але тільки шляхом засвоєння культурних чинників і за умови, що особа вступає у соціальні зв’язки з іншими людьми, соціальними групами. Людина, таким чином, є суперечливою єдністю біологічного й соціального, матеріального й ідеального. Особистість - міра втілення у людині суспільно-значущих рис, якостей. Як наслідок, особистість є соціокультурною підсистемою людини, що, з одного боку, поєднує її зі спільнотою, іншими людьми, суспільством, з другого - вона виконує “ внутрішні “ управлінські функції, керує поведінкою, активністю суб’єкта. Здатність до руху, енергетичні джерела забезпечують біологічні чинники, а ось напрямок діяльності, характер вчинків залежить від особистості. Вона транслює вимоги суспільства, соціальні цінності й норми, інтерпретує культурні чинники, продукує мотиви і цілі поведінки індивіда.

Тому соціологи розглядають особистість у контексті зв’язку людини з соціумом. Наприклад, теорія “дзеркального Я“ трактує сутність особистості як віддзеркалення індивідуальних властивостей людини в суспільній думці, оточенні. Індивід звикає усвідомлювати себе таким як його сприймають інші люди. Професор Мічіганського університету Чарлз Хортон Кулі ( 1864 – 1929 рр.) вважав, що особистість є результат багатьох взаємодій з оточенням. “Я” вбирає в себе, по-перше, уявлення про те, “як я виглядаю в очах іншої людини”; по-друге, уявлення про те, “як ця інша людина оцінює мій образ”; по-третє, самовідчуття гордості або приниження, що виникає внаслідок перших двох факторів. Дана теорія виходить з того, що особистість – сума соціальних ролей, які людина опановує протягом свого життя. Ця концепція вельми операціональна з точки зору соціологічної теорії, бо пов’язує особистість з соціальними структурами, інститутами, цінностями та нормами, що функціонують в їх межах; вона пояснює генезис особистості, механізм її формування в залежності від порядку опанування нових ролей. Але рольова концепція затьмарює індивідуальність, здатність особистості бути неповторним і унікальним феноменом.

Яка ж структура особистості? Особистість до певної міри повторює суспільство, віддзеркалює соціальне оточення людини, що робить її складною соціокультурною системою. Відома модель особистості австрійського соціального психолога З. Фрейда (1856 – 1939 рр.) має тяжіння до біологічного, підсвідомого, ірраціонального. Він виходив з того, що біологічне знаходиться у антагонізмі до соціального, і, таким чином, сама природа програмує конфлікт людини і суспільства. Особистість, за Фрейдом, нагадує айсберг, що , як відомо, на 9/10 свого обсягу занурений у воду, “ надводна ” частина особистості – свідомість і те, що вона породжує, контролює; “підводна” – підсвідомість, природжені біологічні інстинкти, імпульси, що створюють незалежну від свідомості сферу буття людини.

Структура особистості має три рівні:

1. Ід (Воно) - природжені пристрасті, джерело енергії, що живить потяг до задоволення. Енергія накопичується і виникає внутрішнє напруження; людина задовольняється, коли енергія “знаходить вихід”, що створює потужні імпульси, мотиви поведінки особи.

2. Его (Я) - регулятор, що затримує “вихід” енергії до появи придатного об’єкта розрядки напруження. Рівень формується на основі власного досвіду людини.

3. Супер-его (над-Я) - суто соціальна компонента, що вимагає від людини правильної поведінки відповідно до норм; здатність суб’єкта критично оцінювати свої дії, сфера моралі й відповідних почуттів (провина, сумління, співчуття, гордість, шляхетність тощо).

Фрейд вважав, що людьми керують дві головні пристрасті - “інстинкт життя” (сексуальність, лібідо або Ерос) та “інстинкт смерті” (потяг до руйнування, Танатос). Це - природжені імпульси, які контролюються й придушуються суспільством. Особа мусить постійно стримувати свої потяги, що створює психодраму. Соціальність тепер полягає в тому, що біологічні імпульси затиснуті у лещата, а природна енергія знаходить собі альтернативні “виходи” - перевтілюється у різноманітні культурні форми активності (праця, творчість, мистецькі образи, світ ідей тощо). В разі, коли третій рівень особистості руйнується (або він зформований не в повному обсязі), людина може перетворитися на звіроподібну істоту, що, як вважав Фрейд, відбувається в дійсності з деякими психічно хворими, злочинцями, збочинцями, або виникає під час масових психопатій (війна, паніка, погроми).

Тема особистості найбільш детально розробляється школою символічного інтеракціонізму (американські соціологи: Вільям Джемс, Чарлз Хортон Кулі, Джон Д’юі, Джордж Герберт Мід та ін.), яка за допомогою системного методу визначає функції, базисні елементи, рівні структурної організації особистості.

Особистості притаманні чотири функції: а) індикація; б) інтерналізація; в) самість; г) інтеракція. Людина, що набуває цих рис, перетворюється на особистість. Розглянемо їх докладно. Мід визначав особистість як рефлексивний процес, що народжує індикації: людина помічає речі й фіксує відповідні значення або самостійно надає предмету певного значення. Здатність оперувати значеннями - фундаментальна ознака особистості. Ця функція, у свою чергу, відчиняє двері для сприйняття людиною культури й спілкування з іншими особами. Інтерналізація - процес засвоєння, опанування “зовнішніх” цінностей, норм, культурних чинників. Джерелом інтерналізації можуть бути інші люди, письмові документи, інформаційні системи, власні спостереження.

Самість - властивість людини бути об’єктом для самої себе. Індивід може звертатися до себе з запитаннями, отримувати відповіді, тобто самість - здатність особистості вести внутрішній діалог. Вона дозволяє: а) усвідомлювати себе; б) мати концепції про себе; в) апелювати до себе; г) діяти по відношенню до самого себе. Нарешті, функцією особистості є інтеракція - налагодження зв’язків з іншими людьми, здатність особи бути суб’єктом соціального зв’язку. Ця функція інтегрує попередні, бо спілкування вимагає від особи орієнтуватися в системі значень, цінностей, норм і критично сприймати себе, корегувати свою поведінку.

Базисні елементи особистості, їх організація забезпечують наголошені вище функції. В структурі особистості можна виділити кілька чільних підсистем: а) мотиваційний комплекс; б) норми поведінки; в) сукупність значень, на базі якої формуються знання; г) рольові, професійні навички; д) соціально-психологічні риси (особливості характеру, темперамент, рівень чутливості й експресивності тощо).

Провідна роль у структурі належить мотиваційному комплексу, що “відповідає” за мотивацію дій, вчинків людей. Він “сплавляє” зовнішні й внутрішні чинники, визначає цілі, ідеали, до яких прямує особа, тобто детермінує поведінку. Комплекс має дві умовні лінії, що перехрещуються між собою:

1) потреби - інтереси - цілі;

2) цінності - ціннісні орієнтації (стереотипи) - ідеали.

Базисним елементом комплексу є потреби людини. Деякі соціологи взагалі визначають особистість як систему потреб.

Потреба - об’єктивна залежність людини від зовнішнього світу й власної тілесної організації, це - тяготіння до певного предмету, основа, на якій виникають мотиви дій. Потреби демонструють нам протиріччя між наявним і необхідним. Це характеристика об’єктивного в особистості. Це потреба в чомусь, необхідність чогось, що забезпечує ії існування, збереження).

Одну з найбільш цікавих і повних класифікацій потреб дав американський соціолог та соціальний психолог А. Маслоу. Він виділив п’ять видів потреб і розташував їх у висхідному порядку від нижчих до вищих, духовних:

1) фізіологічні;

2) потреби безпеки і якості життя (стабільність умов існування, впевненість у завтрашньому дні, безпека існування, гарантована зайнятість і т.п.;);

3) соціальні потреби (в уподобаннях, належності до колективу, спілкуванні, турботі про інших і увазі до себе, в участі в сучасній трудовій діяльності);

4) потреби престижу (повага з боку інших, службова кар’єра, статус, визнання і висока оцінка);

5) потреби в самореалізації, у творчому самовираженні і т.п.

За Маслоу, потреба кожного нового рівня не може перетворюватися в актуальну, якщо не задоволена попередня. Навряд чи можна погодитися з таким висновком, бо в діяльності можуть віднайти свій вираз різні потреби. Їхня ієрархія визначається багатьма факторами, в тому числі й особливістю конкретної ситуації, культурою суспільства, культурою особистості.”.

Становлення до тих чи інших потреб опосередковане системою цінностей, системою інтересів суспільства і окремих соціальних груп.

Інтерес є усвідомленою потребою, реальним мотивом поведінки, що націлена на задоволення певної потреби. Він має об’єктивно-суб’єктивну природу. Потреби й інтереси особистості лежать в основі її ціннісного ставлення до навколишнього світу, в основі системи її цінностей і ціннісних орієнтацій.

Ціль можна розглядати як умовний ідеальний ланцюг, що поєднує наступне з сьогоденням. Актуалізована мета примушує людину шукати відповідні засоби для її реалізації.

Ціннісні орієнтації та засвоєні особою норми можуть поділяти потреби, інтереси, цілі на “правильні” й “неправильні”. Наприклад, голод є природною нуждою й вітальною потребою людини, вона формує інтерес до їжі й ціль задовольнити потребу в той чи інший спосіб. Але переважна більшість навіть дуже зголоднілих дорослих людей не вдається до крадіжки у крамниці, не вихопить у дитини шкільну булочку. “Вето” на подібні дії накладають внутрішні ціннісні стереотипи й засвоєні норми поведінки. На запитання до самого себе: чи можна це вчинити, внутрішнє “я” відповість: ”Ні, цього робити не можна”. Мотивація людини формується не тільки на основі егоїстичних мотивів, але й з урахуванням суспільних чинників. В разі порушення цього співвідношення виникають різні соціальні відхилення. Таким чином, мотиваційний комплекс сприймає, віддзеркалює, перевтілює як внутрішні біологічні імпульси, так і зовнішні чинники, стимули.

Як стверджує І.М.Рущенко, особистість має багатошарову організацію; існує декілька структурних рівнів, що відповідають залученню людини до певних соціальних груп. “Усі ми належимо до невеликих “ватаг” і маємо змогу спокійно залишатися в їх межах” - писав Дж.Г.Мід. (Цит. там же). Людина сприймає суспільство не абстрактно, а відповідно до того, з якими спільностями, інститутами вона пов’язана. Особистість можна собі уявити як нашарування різних соціокультурних пластів. Кожний шар - система певних потреб, інтересів, цінностей, значень, навичок і та ін.

Під час соціологічного аналізу особистості та її поведінки важливо враховувати те, що практичне ставлення людини до тих чи інших явищ дійсності внутрішньо детерміноване не лише уявленнями, думками про цінності, але й відповідним емоційним ставленням. Соціальна спрямованість поведінки особистості являє собою складну, часто суперечливу єдність раціонального й емоційного. Соціальна характеристика особистості буде неповною без аналізу такого регулятора її поведінки, як соціальні норми. Повноцінним суб’єктом суспільного життя, учасником суспільних відносин особистість стає лише в міру засвоєння та прийняття нею відповідних соціальних норм, які регулюють практично всі сторони життєдіяльності суспільства.