141543 (Людина в культурному просторі)

Людина в культурному просторі

Культура і цивілізація

Людська історія виявила, а філософи, соціологи й політологи описали безліч найрізноманітніших соціальних конфліктів: великих і малих, глобальних і локальних, національних і наднаціональних. Цивілізація винахідлива на продукування всяких конфліктів. Соціальні науки в рамках створюваних теорій намагаються визначити головний для певного часу конфлікт. Маркс наприклад, вважав таким класову боротьбу, а Хантінгтон - зіткнення цивілізацій, - перераховувати такі теорії можна нескінченно. Коли марксистські суспільствознавці писали про те, що для успішної практичної політики треба правильно визначити „головне протиріччя нашої епохи", вони були абсолютно праві. Сьогодні також необхідно і в стратегії, і в тактиці, і в усіх сферах цивілізації - від виробництва й економіки до політики, ідеології й науки - виходити саме з головного протиріччя. Ми не стали б навіть заперечувати проти формулювання „головне протиріччя епохи". Треба тільки враховувати, що сучасна епоха - епоха глобальних процесів. Не в тому розумінні, що якась країна, наприклад США, хоче нав'язати всьому світу свій порядок, а в тому розумінні, що цивілізація набуває все більшої й більшої внутрішньої однаковості. Стандарт як основа цивілізації все глибше проникає в тіло людства, можна сказати, що воно зазнає процесу глобалізації. Але тоді й головне протиріччя епохи повинне бути глобальним.

Втім, таке глобальне протиріччя всіх часів і народів визначено вже давно, з тих часів, коли „Ісус зведений був духом у пустелю для спокуси від диявола" (Мф. 4,1). Земним, зрозумілим для людини відблиском цієї боротьби, є протиріччя між цивілізацією й культурою. Наголосимо, що поняття „протиріччя" ми в цьому випадку вживаємо в повному діалектичному гегелівському розумінні цього слова. Тобто під протиріччям ми розуміємо таке відношення між протилежностями (у цьому випадку - цивілізації й культури), при якому протилежності не можуть не співіснувати одна з одною й водночас не можуть існувати одна без одної. Своєрідна „ворожнеча". Б.П. Вишеславцев наполягав саме на такому типі конфлікту цивілізації й культури, коли писав: „Не конфлікт пролетаріату й буржуазії виражає трагічне протиріччя індустріальної епохи, а конфлікт цивілізації й культури, виробництва й творчості, господарства й духу".

Культура зберігає соціальність, противиться імпульсам цивілізації атомізувати суспільство на індивідів. Цивілізація з усіх йор свого тіла виділяє конфліктність, і причини всіх війн, великих і малих, полягають у цивілізації; більше того: чим більше цивілізується суспільство, тим більше зростає кількість війн і конфліктів, які воно переживає. І якби людина жила тільки в одному просторі - просторі цивілізації, то історія людства вже давним-давно б скінчилась, повністю й абсолютно цивілізоване людство вже давно б підірвало себе. Але, на наше щастя, завдяки Богові, кожна людина живе або, принаймні, може жити у двох просторах: і цивілізації, і культурі одночасно. Це й продовжує життя людству, це й дає підстави для оптимізму. Людина, перебуваючи в культурному просторі, діє в алгоритмах прямо протилежних за змістом алгоритмам цивілізації. Основна, так би мовити, формула поводження людини в просторі культури, основний імператив культури виглядає так:

Я - -ІНШИЙ

(засіб) - (мета)

Якщо в цивілізації панує прагматизм й утилітаризм, то в культурі панує альтруїзм, тобто здатність безкорисливо жертвувати собою на благо іншого, жертвувати всім, аж до власного життя. Це твердження не звучатиме так патетично, якщо згадати, що Господь так полюбив людину, людство, що Сина свого послав на страту. Варто відразу домовитися, що є альтруїзм обмежений, розважливий, альтруїзм заради вигоди і є альтруїзм, заснований на любові, саме такий альтруїзм ми маємо на увазі. Якщо в цивілізації панує абсолютний егоїзм, то в культурі панівним є світогляд гуманізму, що становить собою орієнтацію у світі на життя й волю людини як найвищі цінності. Якщо в цивілізації панує індивід, то в культурі панує особистість. Ми вже мали нагоду писати про наше розуміння особистості як істотні властивості людини, що забезпечують їй здатність до творчості в умовах волі, знов-таки в цивілізаціях, здатних До творчості. Але цивілізація „розплющує" особистісні якості людини, роблячи людину одномірною, здатною творити тільки в одній площині, причому, площині горизонтальній: у горизонталі „індивід - річ - індивід". Про різні решітки цивілізаційного й культурного простору, по суті, вже давно говориться у творах учителів церкви. От як, наприклад, виглядає вчення Нила Сінайського про вісім пороків (Про осьми духів зла): Черевоугодництво - Піст Блуд - Цнотливість Сріблолюбство - Некорисливість Гнів - Милосердя Печаль - Віра Зневіра - Терпіння Марнославство - Скромність Гордість - Смиренність. Не треба бути занадто проникливим, щоб побачити, де тут опорні вузли цивілізаційного, а де - культурного простору.

У двадцятому столітті в Радянському Союзі співали: спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе. У цивілізаційному просторі така мелодія й такі слова звучать дисонансом, ріжуть слух, проте в культурі вони гармонійно доповнюють симфонію. Це прекрасно розумів Іван Котляревський, коли писав: Де общее добро в упадку, - Забудь отця, забудь і матку! Лети повинність ісправлять... Повинність як обов'язок, як могутній моральний імператив, енергія якого народжується в надрах культурного простору.

Саме про такі цінності говорив Георгій Федотов: „Культура - ці згустки накопичених цінностей - сповільнюють процес знебоженої людини, затримуючи її в етичних, естетичних планах людської щиросердності". Людина, яка опинилася в просторі культури, починає живитися її соками, осягає її логіку. Нагородою за це стає відчуття себе людиною, особистістю.

Людина в цивілізації атомізує її простір, у культурі ж вона зв'язує собою воєдино весь світ - і дольний, і горішній, і минулий, і майбутній. Щоб бути здатним до такої діяльності, людина повинна знайти, зберегти й розвинути такі здатності. Ну, нехай вони даються їй від народження, але як вона їх з можливості перетворює в дійсність, де навчається вона вмінню жити відповідно до таких здатностей? Відповідь тут може бути тільки одна: у РОДИНІ. Воістину рідний дім - начало всіх начал. Людська реальність починається з родини...

Родина як складова культури

Ми наполягаємо на тому, що всі здатності людини жити в просторі культури й адекватно в ній почуватися народжуються в родині. Тут можна було б послатися на психоаналітика Рене Спітса, який уперше сформулював основні принципи теорії прихильності у взаєминах дітей і дорослих. Але ми вважаємо, що справа набагато глибша, саме в родині відносини між дітьми й дорослими будуються за принципом абсолютного альтруїзму, в культурному розумінні цього слова. Батьки піклуються про своїх дітей і жертвують часом усім заради них, зовсім не для того, щоб діти потім піклувалися про своїх старих і батьків. Звичайно, така турбота теж включається в систему сімейних відносин, але вона так само припускає альтруїзм. Ставлення батька до сина безкорисливе, альтруїстичне за своєю сутністю, і реально здійснюється воно в кожній нормальній родині. Треба було пережити безліч стійких і агресивних цивілізаційних структур для того, щоб раптом відчути той відомий ще з біблійних часів факт, що родина - особливий дар людині. Дар, здійснюючи який, людина знаходить себе в Іншому, дар, заради якого народжується „праксис" „неутилітарного" ставлення до Іншого. Може виникнути питання про те, що якщо альтруїсти - батьки, то діти дуже часто є егоїстами? Так, але це егоїзм особливого роду, егоїзм, без якого неможливий альтруїзм; це, точніше, не егоїзм, а готовність прийняти все, що є дійсно присутнім у дитини. Без такої готовності справжній альтруїзм неможливий - це по-перше.

По-друге, зазнаючи на собі альтруїстичні ставлення, дитина назавжди вносить у свою душу модель альтруїстичного, неутилітарного поводження. У психології це зветься імпринтингом. У дитячих іграх діти відтворюють ці відносини. Подивіться на ігри дівчинки з лялькою, на те, як вона її жаліє. Жаліє в споконвічно слов'янському розумінні цього слова, де жаліти й любити означає те саме. Справжню модель альтруїзму описано в притчі Ісуса про блудного сина. Згадаймо, що молодший син, пішовши з рідного дому, „розточив" майно своє, живучи розпутно, опинився в далекій стороні, забувши й про батька, і про Батьківщину. І от коли він вирішив повернутися та покаятися перед батьком, батько, побачивши сина, ще до всяких слів „упав йому на шию й цілував його". А коли син сказав йому: „Я згрішив проти неба й перед тобою й уже невартий того, щоб називатися сином твоїм". Що зробив батько? Наш цивілізаційний досвід підказує: у разі, коли ти пішов проти неба й проти мене, ти дійсно невартий називатися моїм сином. Цивілізаційний досвід послужливо виймає з пам'яті Тараса Бульбу з його „я породив тебе - я тебе й уб'ю". Євангельський батько діє інакше, він дає синові найкращий одяг і влаштовує свято. „І цей син мій був мертвий й ожив, пропадав і найшовся". Це і є справжній альтруїзм. Альтруїзм не тільки прощення, але й альтруїзм позиції, що завжди залишає можливість покаятися. І тільки в родині формуються вміння бажати це робити. Саме тому ми вважаємо, що родина перебуває в основі культури, краще сказати, становить фундамент культури. Отже, руйнується інститут родини - руйнується весь будинок культури. Сумний досвід сексуальної революції на Заході це прекрасно проілюстрував. Родина як соціальний інститут, як частина культурного простору одночасно має й свою історію. Якщо вести цю історію від Адама і Єви то найчастіше це історія ослаблення культурно утворюючого потенціалу родини, а то й зовсім її розпаду. Родина міцно залишається в лоні культури там, де вона найближча до вічних абсолютних ідеалів. Ми маємо на увазі відповідність інституту родини ідеалам християнства й, перш за все, православним ідеалам. Оскільки саме православ'я ревно охороняє традиції первинного християнства. У християнській символіці світотворення є водночас домобудівництвом, улаштуванням родини, є влаштуванням домоспасіння. Як Господь дарує людині можливість урятуватися, незважаючи на її первородний гріх, так родина дарує дитині змогу подолання всіх спокус цивілізації, дарує їй можливість увійти в простір культури й почуватись у ньому, як удома. Абсолютно правий М.М. Дунаєв, коли пише, що „перебування поза домом рівнозначне, на рівні символу, перебуванню поза Богом, поза порятунком. У Пушкіна „Бенкет під час чуми" починається ремаркою: вулиця... накритий стіл... ". Саме так! Бенкетувати під час чуми можна тільки на вулиці - це цілком у дусі цивілізації. У християнській традиції родина покликана не тільки до народження, але передусім до виховання дітей, хоча це виховання є, насправді, випробування любові, якому піддається кожен з чоловіків і жінок перед Богом. І в цій любові, у цьому випробуванні батьки набирають енергії для альтруїзму, а діти, споживаючи цю енергію, стають людьми.

Будівництво культурного простору має й філогенез, і онтогенез. Культурний простір будується людством в усі століття, але кожна людина, кожна конкретна родина, повторюючи філогенез, будує власний культурний простір. Точніше, кожна людина створює можливість у собі для того, щоб обжити якусь частину культури, зробити її своїм культурним простором, надати їй статусу культурної реальності. Наскільки людина здатна до цього, залежить від того, наскільки вона розвинула власні якості внутрішньої людини. Зовні людина майже винятково живе в цивілізації, внутрішня людина живе тільки в культурі, для неї повітря цивілізації - отрута. Побудова внутрішньої людини починається з іншого. Інше щодо цього - це здатність віддати все заради іншого, це і є найвища фаза у відносинах між людьми. Заповідь любові, як відомо, „є перша й найбільша заповідь". Вона містить заповідь любові до Господа й до ближнього. Нагадаємо тут, що любов до ближнього припускає любов до Всевишнього як обов'язкову умову. Але не все так просто й з любов'ю до ближнього. Ми вживаємо слово „інший", маючи на увазі будь-яку людину. А Христос говорить про ближнього. А як же бути з далекими? Чи можна далекого любити, як самого себе? У Євангелії є відповідь на питання, кого розуміти під ближнім. Один законник сказав Ісусові: „А хто мій ближній? На це сказав Ісус: Якась людина йшла з Єрусалима в Єрихон і натрапила на розбійників, які зняли з неї одяг, зранили її й пішли, залишивши її ледь живою. Принагідно один священик ішов тою дорогою й, побачивши її, пройшов мимо. Так само й левіт, бувши на тім місці, підійшов, подивився й пройшов мимо. Самарянин же якийсь, проїжджаючи, знайшов її й, побачивши її, зглянувся й, підійшовши, перев'язав їй рани, ллючи масло й вино; і, посадивши її на свого осла, привіз її в готель, і подбав про неї. А наступного дня, від'їжджаючи, вийняв два динари, дав власникові готелю й сказав йому: подбай про неї; і якщо витратиш більше, я, коли повернуся, віддам тобі. Хто з цих трьох, думаєш ти, був ближнім людині, на яку вчинили напад розбійники". А як думаєте Ви, шановні? Відповідь проста. Ближній той, хто робить милість. Отже, у родині дитина вчиться не тільки альтруїзму, але й безкорисливості. Вчиться робити милість - вчиться, тим самим, далеких робити ближніми, без чого любов в християнському розумінні цього слова неможлива. Формування такої здатності починається з дитинства. З тих слів, коли мати говорить синові: „Не рви квіточку, бо їй боляче". Дитина вже знає, що таке біль, і тому може поставити себе на місце квіточки, може зрозуміти як це квіточці боляче. Саме в родині народжується, за висловом Ф.І. Тютчева, така благодать, як співчуття, уміння почуватись разом з іншим, співчувати - усе це умови формування любові й до Бога, і до ближнього. Поза родиною, або поза розвиненістю здатностей бути альтруїстом, поза умінням співчувати любов неможлива. Хоча для її повноти потрібна ще одна умова: любити себе, тому що за Євангельським словом, людина, не здатна любити себе, не може навіть зрозуміти, що значить любити ближнього. Любов і родину, їхнє значення в житті людини важко переоцінити. Не випадково на теми любові й родини написано ледь не стільки ж, скільки про все інше з життя людини взагалі.

Завершуючи цей розділ, наголосимо, що в родині лише формується основа любові. У всій її яскравості любов може розквітнути, якщо людина повністю порине в простір культури. А про те, що означає любов, читач може прочитати в апостола Павла, у його знаменитому першому посланні до коринфян, у дивній 13-й главі, що очищає й підносить душу.

Моральність у просторі культури

Імперативний простір культури формується моральністю. Моральність - це таке поле культури, у якому людина народжується, стає людиною й живе, як людина. Воно створює напругу в полюсах добро - зло й змушує людину вибирати або лінію добра, або лінію зла. Звичайно, основний зміст вибору визначається тими установками, які закладає в людину родина. Коли мати привчає дитину ставити себе на місце іншого, одночасно дається оцінка вчинку дитини: ти зробив добре. Отже, моральність у первинному вигляді (умовах родини) проявляється як оцінка добре - погано, як похвала й покарання. Поступово в родині формується прагнення до того, щоб твої вчинки оцінювали інші, а простір морального поля розширюється й, нарешті, зміцнюється вмінням робити самооцінку. Таким чином, на нашу думку, відбувається піднесення моральних почуттів людини від дитячого питання „крихітки-сина" що таке добре й що таке погано, - до самооцінки й уміння вибудовувати лінію свого поводження, лінію своїх вчинків згідно з логікою морального поля. Це поле, скоріше, сходи, ідучи якими, людина може підніматися від тілесного до духовного. Тілесне життя, як відзначав один з перших російських філософів-антропологів Несмєлов, позбавлене моральної основи: „... єдина цінність, яку не створює й не може створити фізичний світ і яку може внести у світове життя одна тільки людська особистість, полягає в моральній діяльності людини". Піднімаючись сходами моральності, людина одержує шанс піднятися над своєю тілесністю й стати особистістю, оскільки моральність - це не тільки вміння розрізняти добро й зло, але й здатність нести відповідальність перед собою, Богом і людьми за свої вчинки. Така здатність розвивається на основі головного морального почуття в людині. Зрозуміло, що в цьому випадку йдеться про совість. Совість, цей „пазуристий звір" (О.С. Пушкін), мучить людину. Почуття совісті, що прокинулася, часто нестерпне, але без неї, без відчуття палючого почуття совісті, що прокинулася, людина сходами Іакова не може ступити навіть на перший щабель. Нагадаємо, до речі, що сходи Іакова - це сходи, які відкрилися біблійному Іакову й указали йому шлях на небеса, до Бога. Сходи й зв'язують людину з Богом, і розділяють труднощами подолання земного (гріховного) тяжіння. У цьому випадку ми під земним тяжінням розуміємо весь вантаж цивілізації й цивілізаційного набору потреб і навичок. Підніматися цими сходами дуже важко. Ми ще матимемо нагоду говорити про це. Але не менш важко зробити навіть перший крок, стати на перший щабель цих сходів. Розрізнити цей щабель у цивілізаційному тумані гострих вітальних бажань і потреб виявляється нелегкою справою. Діти в родині саме й здобувають здатність бачити цей, такий потрібний людині, напрямок. І одна з найважливіших умов такого вміння бачити цей напрямок полягає в присутності у внутрішній людині совісті та її зовнішнього вираження - першого прояву - почуття сорому.

Старайтесь сохранить тепло стыда: