118670 (Виникнення, стан та основні концепції в розвитку політичної економії), страница 4

Монетаристи зазначали, що коли держава занадто довго зловживає інфляційним очікуванням населення, то в економіці відбувається прискорення (акселерація) інфляційних процесів, що супроводжується не зниженням безробіття, а його подальшим зростанням. Держава також не повинна втручатися в саморегулювання ринку капіталів, оскільки відсоток, як основна форма прибутку на капітал саморегулюється, тому що процентна ставка автоматично досягає рівноваги на ринку капіталів.

У теорії «вмонтованих стабілізаторів» або теорії неокласичного макрорегулювання обґрунтовується обмежене втручання держави в економіку, яке має відбуватися як «підналагодження» автоматичного ринкового механізму. Основними видами економічної політики держави мають бути грошова і фіскальна політика. Монетаристи визначають правила фіскальної політики, серед яких відокремлюють такі: державна бюджетна політика має бути пристосована до праці «вмонтованих стабілізаторів»; податкова політика держави повинна бути помірною, високе оподаткування неприпустиме; бюджетні витрати на соціальні програми повинні бути оптимальними або мінімальними. Крім того, держава не повинна припустити проникнення імпортованої інфляції в країну, впроваджуючи механізм плаваючих валютних курсів [11; с.437].

Отже концепція М. Фрідмена і монетаризму загалом – це доктрина «акселераційної» інфляції, тобто інфляції, що пришвидшується. Монетаризм виступав з ідеєю «змушеного» безробіття, як наслідку штучної підтримки державою робочих місць, виконання соціальних програм. Крім того, монетаристи вважали, що кейнсіанська політика «накачування» попиту (політика його штучного зростання) не має довгострокових результатів, тому, що діє ефект витеснення приватних інвестицій державними, оскільки залучаються значні фінансові ресурси у сферу економічної діяльності держави.

Теорія економіки пропозиції розроблялася на основі економічної концепції монетаризму, її представники А. Лаффер, Дж. Гільдер, Дж. Кемп та ін. Захисники те6орії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно саморегулюється, отже не повинно бути прямого або непрямого втручання держави в економічні процеси. Держава своєю необдуманою політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на обсяги пропозиції продукції. З огляду на це, А. Лаффер сформулював модель оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів.

Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне надходження податків до державного бюджету і не припустити їх інфляційного знецінювання, бо високі податки призводять до ефекту «податкового клину». Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податків у разі їх підвищення трансформується у витрати підприємців і перекладаються на споживачів у формі вищих цін, отже підвищення податків викликає прискорення інфляції витрат. Слід зазначити, що крива Лаффера може бути критерієм вибору податкової політики державою й оцінки її ефективності. Теорія економіки пропозиції взагалі встановлює межі маневрування держави в сфері оподаткування: податкова ставка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень надходжень до бюджету [15;с.287].

До неоконсервативних концепцій, що розглядають проблеми регулювання економіки на мікрорівні, належать теорія монополістичної конкуренції, теорія олігополії та теорія ефективної конкуренції.

3.2 Сучасний неоінституціоналізм

У 60-70-х роках в економічній науці еволюціонував інституціонально-соціальний напрям. Теоретики цього напряму (К. Кларк, В. Ростоу, А. Тофлер та ін.) враховують такі нові явища сучасного західного суспільства, як планування, розширення внутрішнього ринку через орієнтацію економіки на масове споживання, інтенсивний розвиток соціальної сфери. Їхні зусилля спрямовані на вироблення форм соціалізації господарських відносин, відшукування певних соціальних амортизаторів, покликаних нейтралізувати соціально-класові конфлікти.

Останні десятиріччя ХХ ст. було ознаменовано розвитком і зростанням ролі неоінституціоналізму, який предметом економічного аналізу зробив трансакційні витрати і права власності.

Новий клас витрат (витрати при кожній угоді або витрати використання ринкового механізму), які отримали назву трансакційних, ввів у економічну теорію Р. Коуз.

Саме прагненням уникати витрат після укладення угод на ринку можна, на думку Коуза, пояснити існування фірми, в який розподіл ресурсів проходить адміністративним шляхом. За Коуз, фірма буде існувати лише до тих пір, доки вона реалізує функцію координації при менших витратах, ніж це досягалося би за ринкових угод. «Щоб мати ефективну економічну систему, - писав Коуз, - необхідно розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всередині організацій відповідного розміру» [15;с.328].

Р. Коузом була здійснена спроба пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов’язана із укладенням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов’язанних з використанням адміністративного механізму.

Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вони здійснюються – на ринку чи всередині організації.

Розвиваючи аналіз Коза, сучасні економісти запропонували декілька класифікацій трансакційних витрат. Наприклад, відповідно до однієї з них виділяються:

• витрати пошуку інформації – витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації, а також витрати від недосконалості інформації;

• витрати на ведення переговорів;

• витрати на відмірювання – витрати на проміри, вимірювальну техніку, втрати від помилок і неточностей;

• витрати на специфікацію і захист прав власності – витрати на утримання судів, органів державного управління, витрати часу і ресурсів на поновлення порушених прав;

• витрати опортуністичної поведінки (ухилення, здирство), що становлять елемент трансакційних витрат, який найбільш важко визначається.

Ще одним фундаментальним поняттям нової інституціональної теорії виступає поняття прав власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана і Г. Демсеца, розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не тільки державою, але і суспільством – у вигляді звичаїв, моральних установок, релігіозних заповідей. Згідно з існуючим визначенням, права власності охоплюють як фізичні об’єкти, так і безтілесні (наприклад, результати інтелектуальної діяльності) [12;с.30].

У суспільстві права власності виступають як «правила гри», які упорядковують відносини між окремими агентами. З точки зору індивіда вони являють собою «пучки правомочності» на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожний такий «пучок» може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей належить одному агенту, друга – іншому. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони стимулюють, інші – придушують (через заборони або підвищення витрат) і таким чином впливають на економічний вибір.

Згідно з неоконституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін «пучками прав власності». Каналом, по якому вони пересуваються, служить контракт. Це ще один ключовий термін нового підходу, який зв’язує ланцюг між поняттям прав власності й економічної організації. Контракт фіксує, яке саме повноваження і на яких умовах підлягає передачі. Таким самим він обмежує майбутню поведінку сторін, причому ці обмеження приймаються ними добровільно.

Обов’язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або «специфікація», прав власності. Чим конкретніше визначені і надійніше захищені права власності, тим тісніший зв'язок між діями економічних агентів і їх добробутом. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття економічно найбільш ефективних рішень. Зворотне явище – «розмивання» прав власності – має місце тоді, коли вони неточно встановлені і погано захищені або підпадають під різного роду обмеження. Принциповий тезис нової інституціональної теорії полягає в тому, що специфікація прав власності не безкоштовна. Часом вона потребує великих витрат. Тому ступінь її точності залежить від балансу вигод і витрат, які супроводжують встановлення і захист тих чи інших прав. Звідси випливає, що будь-яке право власності проблематично – у реальній економіці воно не може бути визначеним з вичерпною повнотою і захищеним з абсолютною надійністю. Його специфікація – це завжди питання міри [15;с.329-330].

Найважливіші висновки теоретиків транс акційного підходу такі: вт економіці складається ринок організаційних форм, на якому фірми різного типу конкурують. Процвітання кращих і відмирання гірших організаційних форм визначається в остаточному підсумку їх здатністю забезпечувати економію трансакційних витрат. Конкуренція на цьому ринку може бути непрямою і виражатися у боротьбі за залучення та утримання у «команді» найбільш продуктивних учасників. Але вона може бути і прямою, коли одні фірми намагаються захопити інші. Життєвість кожної із них визначається вимогами економічного середовища.

Неоінституціальні ідеї Р. Коуза отримали розвиток в працях Д. Норта і Р. Фогеля. Обидва вчені довгий час плідно працювали у галузі економічної історії та економетрики, симбіоз яких привів їх до виникнення «кліометрії» - особливої концепції щодо дослідження економічних явищ на основі поєднання математичних, статистичних методів та історичної теорії.

Дугласа Норта називають творцем нової інституціональної економіки, яка останнім часом дістала широке визнання в західній науці. На принципах аналізу історико-економічних явищ вчений закладає основи теорії взаємодії різних установчих структур та економіки. Як каже Д. Норт, завдання інституціональної економіки полягає в тому, щоб відповісти на питання, як і чому відбувається розвиток і який вплив не неї здійснюють писані правила поведінки в суспільстві. Вирішуючи цю проблему, вважає вчений, слід подолати недоліки неокласики і не6окейнсіанства, з одного боку, і марксизму – з другого: «Інституціональна економіка знаходиться між марксизмом та неокласикою» [14;с.119].

Розмірковуючи про процеси, що відбуваються у світі, Д. Норт підкреслює, що найважливішим завданням для Східної Європи сьогодні є формальна передача державної власності у приватні руки. Але при цьому відсутнє все те, що дає змогу цій приватній власності функціонувати відповідно до невидимої руки ринку – немає відповідної правової системи, системи освіти. Просто немає основ для цього. Неформальні правила гри, які опосередковані через культуру кожної країни змінити дуже важко. Якщо ж модифікувати лише формальні правила, то це може призвести до напруженості і тривалій політичній нестабільності. Що стосується Росії, України та інших республік колишнього СРСР, то шлях змін тут буде тривалим і важким і в найближчі десятиріччя навряд чи можна очікувати високих темпів розвитку [15;с.337].

Праці Р. Фогеля, присвячені проблемам рабства, викликали дуже жорсткі суперечки серед істориків і економістів. . Фогель твердив, що рабство, незважаючи на те, що воно є аморальним, економічно було ефективним. І лише внаслідок політичних рішень дійшло до свого занепаду. Цей висновок ґрунтується на численних даних і дали змогу Фогелю твердити, що експлуатація і гноблення рабів, їх купівля та продаж були не такими значними, аніж це вважалося в історичній літературі.

Своїми дослідженнями Фогель намагається довести також існування прямої залежності між життєвим рівнем суспільства та фізичним зростом людини.

Ідеї Д. Норта і Р. Фогеляі про формування нової інституціональної економіки дали поштовх до активізації досліджень у зазначеному напрямку. Доказом цьому є публікація ряду праць, присвячених проблемам взаємодії правил поведінки та економіки, впливу різних інструментів на процеси економічного та соціально-політичного розвитку. Зокрема, в 90-х роках було опубліковані праці Р. Ріхтера «Економічний аналіз інституції»,Г. Бреннана та Дж. Б’юкенена «Обґрунтування правил» та ін.

Особливий розділ у новій інституціональній теорії займає економіка права (Р. Познер, С. Пейович, Г. Бреккер). Неоінституціоналісти детально аналізують, як реагують економічні агенти на різні правові установки і як змінюються самі правові норми під впливом економічних факторів. Припускається, що в основі розвитку і функціонування правових інститутів лежить економічна логіка, що їх робота в остаточному підсумку будується на принципі економічної ефективності. Різними авторами він формулюється по-різному: як принцип максимізації багатства, як принцип мінімізації трансакційних витрат та ін. За теорією економіки права, правова система покликана полегшити роботу ринку, а там, де це неможливо, «стимулювати» її результати. Дотримуючись цих порад вона сприятиме оптимальному використанню ресурсів суспільства.

Теорію економіки права інституціоналістів доповнює теорія суспільного вибору. Її інколи називають новою політичною економією, оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень.

ВИСНОВКИ

Розвиток політичної економії пройшов довгий історичний шлях і триває у ХХІ столітті в умовах подальшого пошуку оптимальних зв’язків і відносин людей в процесі праці.

Політична економія почала формуватися задовго від її народження. Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробничу діяльність зробили мислителі Стародавнього світу. Саме завдяки їм почали вживати термін «економіка».

Політична економія бере свій початок з першої в світі школи політичної економії – меркантилізму і виникла в епоху пізнього Середньовіччя в останній третині ХVст. Історичну назву «політична економія» наука отримала на початку ХVII ст. завдяки науковій праці французького економіста А. Монкретьєна. Відтоді до початку ХІХ ст. дослідники економічної науки розвивали її як науку про багатство. Цей напрям розвитку економічної науки отримав назву класична школа. Історична заслуга класичної школи полягає в тому, що вона пов’язала джерело багатства з працею, започаткувавши теорію трудової вартості.