118670 (Виникнення, стан та основні концепції в розвитку політичної економії), страница 2

Отже праці А. Сміта виходять за межі економічного знання – він піднісся до рівня методології пізнання світу. Запропонована А. Смітом парадигма в сучасних умовах перетворилася на могутнє знаряддя в багатьох галузях пізнання [1;с.32].

Теорію А. Сміта високо оцінили його сучасники й наступні покоління вчених-економістів. Вона істотно вплинула на розвиток економічної науки і стала своєрідною економічною біблією ринкової економіки.

Розробку те6орії А. Сміта продовжив Давід Рікардо і подолав деякі недоліки його учення. Заслугою Д. Рікардо було те, що в його теорії чітко розмежовані споживна і мінова вартість, вартість товару зводиться до праці. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що стало передумовою з’ясування суті експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості, хоча він не відокремлював останню від таких її особливих форм, як прибуток, рента, процент [9;с.34].

Такі представники класичної школи політичної економії, як Дж. С. Міль, Мак-Кулох та інші не змогли розвинути наукові елементи вчення А. Сміта та Д. Рікардо.

Учення Д. Рікардо було покладено в основу англійського утопічного соціалізму. Його представники - Анрі Клод Сен-Симон, Шарль Фур’є, Роберт Оуен. Вони виступали з критикою капіталізму і вимогами реорганізації виробництва, розподілу і споживання, відміни приватної власності, ліквідації протилежності між фізичною та розумовою працею, встановлення справедливою соціальної системи.

Продуктивним у розвитку економічної науки було ХІХ століття. Саме тоді відбулася диференціація економічних поглядів, що привело до виникнення нових напрямів в економічній теорії. Один з них сформувався на базі к5ласичної політекономії, соціалістичної політичної ідеї та філософської діалектики – марксистський напрям.

Марксистський напрям був репрезентований Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом. Головний твір цього напряму – «Капітал» К. Маркса.

Карл Маркс був проникливим мислителем-економістом, можливо одним із найвизначніших аналітиків економічних проблем.

К.Маркс, по-перше, довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці (в їхніх працях змішування споживаної вартості та вартості, абстрактної і конкретної праці переважало над розмежуванням цих категорій).

По-друге, як важливий момент теорії вартості К.Маркс виділяє те, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар.

По-третє, він виділив поняття середньої вартості товару (остання визначається робочим часом), навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції.

По-четверте, він розвинув діалектичний метод пізнання, зокрема виокремив такі специфічні Фоми суперечності, як речовий зміст і суспільну форму. Це, у свою чергу, дало йому змогу розкрити глибинну сутність капіталу (його речовий елемент і суспільну форму), обґрунтувати антагонізм капіталістичного виробництва (однією з форм якого є суперечність між живою і уречевленою працею).

По-п’яте, по-новому обґрунтував предмет політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу виробленого продукту (як вважав Д.Рікардо), а й закони безпосереднього виробництва, обміну та споживання, досліджувати виробничі відносини між людьми в усіх цих сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

По-шосте, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як в умовах еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові більш досконалого суспільного ладу.

По-сьоме, економічно довів об’єктивну неминучість соціалізму, що зумовило насамперед прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці.

По-восьме, він довів також переваги колективних форм власності над індивідуальними, приватними формами.

По-дев’яте, обґрунтував об’єктивно неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму.

По-десяте, разом з Ф.Енгельсом розкрив діалектику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Ф.Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому та широкому його значенні.

По-одинадцяте, К.Маркс обґрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В.Леонтьев зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після К.Маркса дуже незначний.

Водночас, як зазначає С.В. Мочерний, марксистське економічне не позбавлено недоліків. Це насамперед, непослідовне, значною мірою метафізичне застосування закону єдності і боротьби протилежностей у відносинах між двома основними класами буржуазного суспільства. Основний закон діалектики передбачає єдність і боротьбу протиле6жностей, а класики марксизму-ленінізму наголошували лише на боротьбі, зазначаючи, що розв’язання цієї протилежності можливе лише внаслідок знищення одного класу іншим [9;с.36].

Марксизм недооцінив роль приватної власності як у реалізації сутнісних сил людини і, таким чином, недооцінив біологічну природу людини, значно перебільшив соціальний аспект її сутності.

Недоліком марксизму є недооцінювання індивідуального і переоцінювання колективного привласнення. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих працівників, ігноруючи при цьому працю підприємців. Він був викривачем болячок капіталізму та пророком його неминучої загибелі; трактував історію як результат неперервної боротьби соціальних сил. Основна ідея К. Маркса була спрямована на перспективи і цілі соціальної революції.

В.І. Ленін у своїй теорії соціалізму показав, що соціалізм – це державно-монополістична структура, дія якої спрямована на користь усього народу. Ленін розглядав державно-монополістичний капіталізм як особливу форму капіталізму, для якої є характерним найвищий ступінь усуспільнення виробництва; переплетіння державних і приватних монополій; зрощення державного апарату з монополіями. Створюючи вчення про соціалізм В.І. Ленін розробляв питання співвідношення економіки і політики, підкреслюючи, що економіка є фундаментом, а політика є концентрованим виразом економіки.

В.І. Ленін критично ставився до «закону спадної родючості грунту», розглядаючи основу утворення капіталістичної ренти, виділяє два види монополії на землю (як об’єкт господарства і монополію приватної власності на землю), в ре6зультаті яких утворюється диференціальна рента і абсолютна рента. У вченні про кооперацію Ленін розкрив переваги коопе6рації у перетворенні дрібних господарств у великі, розглядаючи кооперацію як форму державного капіталізму.

Леніну належить і теоретична розробка основ учення про соціалістичне планування. Планомірність за Леніним, - це свідоме підтримання пропорційності економіки. Йому належать також розробка питань про співвідношення поточних і перспективних планів, про облік і контроль, директивне планування, організац3ію праці, соціалістичне змагання.

Логічним завершенням класичної теорії в галузі економічної політики була політика фритредерства, проголошена Англією. Її промисловість мала високу продуктивність, товари – низькі ціни. За цих умов економічна політика «відкритих дверей» була вигідна Англії – батьківщині класичної теорії, однак рішуче неприйнятна для континентальних європейських країн із молодою конкурентоспроможною промисловістю. Для цих країн життєву увагу мала якраз інша політика – протекціонізм, завдяки якій можна було створити конкурентоспроможну промисловість, а потім вже6 думати про фритредерство. Іншими словами, реалії суспільно-економічної ситуації в Європі ХІХ ст.. поставили на порядок денний питання про критику класичної концепції й розроблення нових економічних теорій. Так з’явилося підґрунтя для нових течій, шкіл в економічній науці. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в політичній економіці виникли нові школи.

Розділ 2. ОСНОВНІ ТЕЧІЇ ТА ШКОЛИ В ЕКОНОМІЧНІЙ НАУЦІ НАПРИКІНЦІ ХІХ- ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Економічні теорії, які сформувалися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. являють собою широке різноманіття позицій, поглядів, концепцій. Якщо їх спробувати якось узагальнити, то можна виділити наступні головні напрями економічної думки: посткласичний; кейнсіанський, інституціонально-соціологічний.

2.1 Посткласичний напрямок розвитку економічної науки

Неокласичний напрямок виник наприкінці ХІХ ст. як реакція на економічне учення К. Маркса і сформувався як теорія маржионалізму.

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі, а також всього народного господарства. Маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосувати граничні величини для характеристики змін у явищах, які відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), виражених у середній або сумарній величині. Так, наприклад, у класичній концепції в основі визначення ціни лежить витратний принцип, якій пов’язує її величину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності пов’язується із споживанням продукту, тобто з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага [8;с 19].

Ще одна особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первиною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблема рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференціальне обчислення. Причому математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез.

Революційні зворушення маржионалізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Першими авторами нового погляду на гроші були І. Фішер та А. Пігу. І. Фішер, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, вивив так зване рівняння обміну: MV =PT, де М- кількість грошей, V – швидкість обігу, Р – середньоврівноважений рівень цін, Т – кількість усіх товарів [4;45].

А. Пігу вніс свої корективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб’єктів на мікрорівні, зважаючи на їх схильність до ліквідації – прагнення відкладати части ну грошей як запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, у який буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватне коригування цін.

І, нарешті, особливістю можна визнати методологічний інструментарій маржиналізму – вторинність і первинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі функціонального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економічної теорії в точну науку.

В маржиналізмі прийнято виділяти два етапи. Перший охоплює 70-80 роки ХІХ ст., другий – 90-ті роки ХІХ ст.

Перший етап представлений Австрійською школою граничної корисності (К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк), яка зосередила увагу економічної теорії на споживачеві, корисності як визначальному чинникові цінності. Її представники заперечували трудову теорію вартості (цінності), вважаючи основою ціноутворення суб’єктивну корисність і зводячи цінність засобів виробництва й життєвих благ до їхньої суб’єктивної цінності. Ці ідеї були викладені й розвинуті за допомогою маржинального аналізу, який і дав назву економічній школі – маржиналізм.

Кембриджська школа, яка виникла в Англії, акцентувала увагу на розвиткові мікроекономічного аналізу економічних явищ. Запропоновані представниками цієї школи (А. Маршалл, А Пігу) ідеї лягли в основу важливого розділу сучасної економіки, яка займається передусім проблемами ціноутворення на рівні окремих товарів, підприємств, ринків.

Альфред Маршалл застосував функціональний аналіз економічних явищ за принципом їхньої взаємозалежності, взаємного впливу. Він увів нові інструменти економічного аналізу, такі як еластичність попиту, надлишок споживача, представницька (репрезентативна) фірма, надлишок попиту, що було важливим для розроблення теоретичних основ економічної політик5и фірми. Учений розробив свою теорію цінності й на її підставі – теорію ціни, згідно з якою, ринкова ціна є рівноважна функціональних залежностей попиту і пропозиції. А. Маршалл уперше поєднав дослідження економічних процесів з математичним апаратом. Його вважають засновником неокласичного напряму економічної теорії.

Американська школа кінця ХІХ – початку ХХ ст., подібно до австрійської та кембриджської, широко використовувала ідеї суб’єктивізму та психологізму. Її найвідоміший представник Джон Бейтс Кларк усебічно обґрунтовував принцип маржиналізму (граничності), синтезував маржиналістські концепції своїх попередників, саме він створив теорію граничної продуктивності.

Щоб наблизити економічну науку до точних наук, за аналогією з теоретичною механікою, він поділив її на два розділи – статику і динаміку, вважаючи, що початковим моментом вивчення має бути аналіз статики, тобто стану економічної рівноваги. Чинне місце в економічній науці Кларк відводив теорії розподілу, згідно з якою розподіл відбувається відповідно до внеску кожного фактора виробництва (праця, капітал, земля), до того ж в процесі виробництва простежується спадна продуктивність праці та капіталу [6;с.5]. Учений також стверджував, що доходи виробників і підприємців відповідають реальному внескові праці й капіталу в кінцевий продукт виробництва.

Отже в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст.. в економічній науці сформувався неокласичний напрям. Його теоретичними засадами є мікроекономічний аналіз і маржиналізм. Історичне значення неокласичного напряму полягало в тому, що він дедалі більше перетворювався на науку про раціональну господарську діяльність.

2.2 Інституціоналізм