(ref) Division of Power! (Принципы раcпределения власти, его необходимость и механизм реализации (Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації)), страница 3

г) біхевіористська (від англ. behaviour – поведінка) концепція розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають ще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування i підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага i привілеї, які отримують наділені владою люди.

У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.

Ринкова модель біхевіористської концепції влади ґрунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як i на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями i продавцями та менеджерами як посередниками між ними

Вони, зокрема, готують кандидатів на владу i забезпечують їx перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.

д) психологічна концепція влади пояснює владні відносини психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших – прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад. Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, що у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря. Психологічна концепція влади допомагає з'ясувати механізми мотивації влади, як відносин панування i підкорення.

Поділ державної влади

У демократичних суспільствах домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу.

Поділ влади – це система організації i функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами.

Ідея поділу влади висувалася ще античними (Аристотель) та середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами. Як самостійне вчення вона була обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск’є. Він доводив, що політична свобода можлива лише там, де виключена можливість зловживання владою, для чого в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу i судову. Основна мета поділу її полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках i зловживання нею. Необхідно, щоб piзнi гілки влади могли взаємно стримувати одна одну.

Принцип поділу влади вперше i найбільш послідовно був утілений в Конституції США 1787 р., де три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну через так звану систему стримувань i противаг. За цієї системи законодавча, виконавча i судова гілки влади розділені не тільки організаційно, а й формально i цілком незалежні одна від одної Водночас кожна з гілок наділена повноваженнями, які дають їй можливість контролювати й обмежувати інші гілки. Ці повноваження i складають систему стримувань i противаг. Жодна з гілок влади не має ні формального, ні фактичного верховенства над іншими. Така система влади була зафіксована і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р.(Конституція гетьмана П.Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні, хоча майже не функціонує.

Законодавча влада у США зосереджена в конгресі – парламенті, який складається з двох палат: Палати Представників i Сенату. Виконавча влада передана президенту країни як главі держави i одночасно главі уряду, а судова влада – верховному суду, а також судам, створеним конгресом. Конгрес приймає закони, на які президент може накласти вето. Президент призначає міністрів, інших вищих посадових осіб, суддів верховного суду, послів, але «за порадою i згодою» Сенату. Він наділений правом укладати міжнародні договори, які підлягають схваленню Сенатом. Конгрес має право оголосити імпічмент президенту у разі скоєння ним антиконституційних дій. Верховний суд наділений функцією конституційного контролю i може оголосити неконституційними акти конгресу i президента.

Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної з її гілок i відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у президентській республіці. Інший характер має поділ влади за парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою й виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує урядом i контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.

Відокремленість судової гілки в системі поділу державної влади проявляється передусім у принципах незалежності судів i суддів та підпорядкування їx лише конституції і законам, безстроковості (довічності) обрання або призначення суддів та їx недоторканності. Формування суддівського корпусу відбувається з участю вищих органів законодавчої i виконавчої влади.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади i як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії i небачених зловживань владою.

Поділ влади – це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення державної влади i сам по собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи стримувань i противаг жорсткий поділ влади може спричинити протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади набуває за президентської та змішаної форм республіканського правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент i парламентська більшість представляють різні партійно-політичні сили.

Не можна не згадати й такі політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада(переважно виконавча) зосереджена в одних руках(політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів(фашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує, також, суспільно-політична течія, яка взагалі заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, - анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючи можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Підсумовуючи все вищесказане можна зробити висновок про існування механізмів реалізації політичної влади, які повинні виконуватись, скажімо так, в “ідеальній” державі, а саме:

а) забезпечення законних прав громадян, їх конституційних свобод;

б) утвердження права як стрижня суспільних відносин і вміння підкорятися йому членів того ж суспільства;

в) виконання функцій розбудови держави (господарських, культурних, соціальних та ін.).

Отже, ефективність державної влади залежить не тільки від її поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади, які у своїй сукупності характеризуються поняттям «форма держави».

Організація державної влади в Україні

За конституційним визначенням “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”(ст. 1). Демократичний характер української держави конституційно закріплюється через республіканську форму правління i принципи народного суверенітету: «Україна є pecпyблiкoю. Hociєм суверенітету i єдиним джерелом влади в Україні є народ» (ст. 5) та поділу влади:«Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6).

Вищими органами державної влади в Україні є глава держави – Президент, загальнонаціональний представницький орган законодавчої влади – Верховна Рада, колегіальний орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів i вищі суди – Конституційний Суд, Верховний Суд i Вищий Господарський Суд.

Форму державного правління в Україні Конституція визначає як республіканську. Форма республіканського правління в Конституції не визначається. Висновок про неї можна зробити на основі аналізу повноважень вищих органів державної влади та їх співвідношення, передусім стосовно такої важливої ознаки форми держави, як cпociб формування i функціонування уряду.

Щодо способу формування i функціонування уряду Україна в роки незалежності еволюціонувала спочатку від парламентарно-президентської до президентської, а потім – до президентсько-парламентарної форми правління. Якщо в перші роки незалежності основний склад уряду визначався парламентом, то Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом від 8 червня 1995 р. запровадив президентську форму республіканського правління, проголосивши Президента «главою держави i главою державної виконавчої влади України»(головна ознака президентської республіки) й визначивши, що він «як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолюваний ним Уряд – Кабінет Міністрів України – та систему центральних i місцевих органів державної виконавчої влади» (ст. 19) i «призначає Прем’єр-міністра України, формує новий склад Уряду України – Кабінет Міністрів України» (ст. 22).

Згідно з чинною Конституцією, «Президент України є главою держави...» (ст. 102) i не тільки «призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку» (ст. 106, ч. 9), а й «призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах» (ст.106, ч. 10), «утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади...» (ст. 106, ч. 15). Такі повноваження Президента свідчать про те, що він фактично є главою державної виконавчої влади, хоча формально Конституція цього не визнає. Реально в Україні icнyє дуалізм виконавчої влади, який виявляється у її поділі між Президентом i Прем'єр-міністром за домінуючої ролі глави держави.

За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України» (ст. 75). До повноважень Верховної Ради щодо формування i функціонування уряду належать: «розгляд i прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України», «надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України», «здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України» (ст. 85, ч. 11, 12, 13). Верховна Рада також «може розглянути питання про відповідальність Кабінету Miнiстрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України» (ст. 87), а «прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України» (ст. 115).