73745 (Українська література XI—XII століть)
Описание файла
Документ из архива "Українська література XI—XII століть", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "рефераты, доклады и презентации", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "73745"
Текст из документа "73745"
Реферат на тему:
„Українська література XI-XII століть”
Найдавніша писемна література на нашій землі постала на основі двох джерел: усної словесності, твореної продовж попередніх віків, а з прийняттям християнства — із засвоєння візантійсько-болгарського культурного експорту. Про залишки найдавніших епічних сказань, билинну творчість, календарно-обрядову, епічні уривки, які увійшли до "Повісті врем'яних літ", я докладно оповів у своїй книзі "Мисленне дерево", яка вийшла в Києві в 1989 р., і тут повторюватися не буду. Можна вважати цю книгу продовженням тієї: там досить, наскільки змога, повно окреслено те із язичницької української літератури, що дійшло до нашого часу. Про загадкову "Велесову книгу" я спеціально висловився у статті, надрукованій у журналі "Хроніка-2000"1. Про явище билинотворення я докладно оповідаю в книзі "Українські билини" (К., 2003; друге видання — 2004).
Система жанрів Київської Русі-України (термін "Україна" вперше зафіксовано в Іпатівському літописному зводі під 1185 і 1189 роками) не була широка: література, творена для потреб християнської церкви грецького обряду, морально-навчальні твори, проповіді, агіографічні писання (житія святих), тлумачення Святого Письма, полемічна література, апокрифічна, переклади окремих книг Біблії, підручні книги для шкільного навчання, служебка та світська література (остання часто вбирала в себе твори духовні, але творилися вони для світських потреб), літописи, героїчні піснеспіви, які часом входили у літописи як складова їхня частина, й переклади творів з арсеналу візантійської та західноєвропейської літератур (як, наприклад, "Олександрія"). Дуже часто ця література анонімна (літописи анонімні тому, що є фактично збірниками писань різних авторів), але іноді твори мають індивідуальний характер, інколи знаємо їхнього автора. Властивістю деяких творів є те, що їх важко приписати конкретному часові, бо укладалися й творилися продовж десятиліть, тобто в різних редакціях (повніших і коротших), доки не здобували свого остаточного канонічного вигляду.
Фактично ця література з'явилася в XI ст., і до нашого часу, ясна річ, дійшли її тільки окрушини, які й спробуємо тут розглянути.
Найдавнішими пам'ятками вважаються такі. "Номоканон, або Кормча книга" — це збірник постанов і норм, прийнятих візантійською церквою від апостольських часів до останнього вселенського собору, з поясненнями; входило сюди і світське візантійське законодавство. "Руська правда" — це звід законів Київської держави, отже художньої літератури ці твори не стосуються. Відтак найдавнішим оригінальним твором треба вважати "Слово про закон та благодать" Іларіона2, складене у міжчассі 1037—1050 рр., за жанром своїм це проповідь. Іларіон був київським митрополитом, поставленим без участі царгородського патріарха. Вже в той час існувало два типи проповіді: повчання й протопанегірик із прославленням якоїсь значної особи, тут маємо проповідь-похвалу. Саме на цій основі деякі дослідники вважають, що "Слово про закон і благодать" — це твір віршовий.
Про те, що проповідь у той час могла здобувати віршову структуру, свідчать проповіді Кирила Турівського; отже, вона проказувалася (можливо, речитативом) як напівспівний твір, хоч у даному випадку зробити остаточний висновок важко: поетична структура тут хоч і можлива, але ще невиразна.
Загалом, щоб установити поняття поезії в тому часі, треба спеціально на цій проблемі зупинитися, бо досі як поетичний твір Київської Русі-України розглядалося лише "Слово о полку Ігоревім", ніби унікальна пам'ятка давньої поезії і майже ніколи — у контексті розвитку поезії в той час, хоч іще О. Потебня, а за ним Іван Франко висловили резонну думку, що коло поетичних пам'яток у тому часі було ширше. Так, перечитуючи "Повість врем'яних літ", І. Франко писав: " Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, а тонічними з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музичним розміром"3.
Виходячи з цієї тези у ряді останніх видань коло поетичних пам'яток того періоду було розширене. До "Антології української поезії", том І, що вийшов у Києві в 1984 р., мною було введено "Хвалебну пісню Борису і Глібу" з "Повісті врем'яних літ", "Слово в неділю по Великодні" Кирила Турівського і вперше розбито на поетичні рядки "Слово Данила Заточника" та "Слово про погибель Руської землі", а з пізнішого часу подано цього ж типу ("поетичне Слово") пам'ятку — "Слово о Лазаревім воскресінні", на поетичну структуру якого вказав той-таки Іван Франко. У книзі першій антології "Марсове поле. Героїчна поезія на Україні X — першої половини XVII століть", що вийшла в Києві у 1988 р., я подав переклади анонімних епічних уривків із "Повісті врем'яних літ" за розбивкою на поетичні рядки Івана Франка і збережені поетичні уривки "Слова о Романі Великім" з "Галицько-Волинсько-го літопису". Василь Яременко у своєму виданні "Повісті врем'яних • літ"4 зробив спробу виділити з літопису всі поетичні структури, частково, на мою думку, правильно, а частково передавши куті меду, тобто не всі його виділення можна сприйняти беззастережно.
В. Німчук у статті "Давньокиївські написи — пам'ятки літератури XI—XII ст."5 цілком слушно вказав: "Кілька софійських написів мають: виразні ознаки так званих кондакарних, або молитвословних, віршів. Суть кондакарної системи віршування полягає в тому, що її нерозскладеною ланкою є змістова одиниця, яка творить найпростіше (або більш складне) речення. Така одиниця не розпадається на стопи (як у силабо-тонічному вірші), ні на склади та їхні групи (як у силабічному вірші) і не пов'язується з сусідніми одиницями за принципами, характерними для інших систем віршування: римами, асонансами і т. д. Для кондакарної системи віршування характерні: 1) відсутність рими, 2) різне число складів у вірші, хоча й окреслене певними межами (від 5 до 15—16), 3) різна кількість наголосів у вірші, однак у певному діапазоні — від 2 до 5 (а в окремих випадках і до 6). Прояви кондакарного віршування деякі автори знаходять у "Слові о полку Ігоревім". Отже, кондакарний вірш — це вільний несилабічний вірш".
Дослідник слушно вважає, що кондакарний вірш походить від візантійського вірша, а зрештою від біблійного. Головною ознакою кондакарного вірша є система ритмічних сигналів, "які маркірують початок рядків". Будучи загалом згодні із цим визначенням, подамо свої уточнення: кондакарний вірш уживався у церковній службі: стихарі, кондаки тощо; можна вважати, що він уживався і в тодішній проповіді (безсумнівно в К. Турівського і гіпотетичне в Іларіона) і був тільки підвидом тодішньої поезії, певною мірою поєднуючись із нею — саме тією, що виникала на місцевому ґрунті.
Отже, крім кондакарної системи, назвемо її так, архаїчна українська поезія творилася з кількох пластів: героїчно-дружинного, моралістичного, обрядового та билинного. До героїчно-дружинної та моралістичної поезії треба віднести поетичні "Слова", названі вище. Про те, що це була поезія, свідчать звістки про музичний супровід при співі, як це вимічаємо у "Слові о полку Ігоревім": "Не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщі персти на живії струни накладає, — вони вже самі князям славу рокотали"6; у "Слові Данила Заточника": "Вострубімо, як у злотоковані труби, в розум ума свойого, почнімо бити, як у органи срібні, у знання мудрості своєї, висвистуючи на Богом одуховлених сопілках"7; у "Слові о Лазаревім воскресінні": "Ударив Давид у гуслі, покладаючи персти свої на живії струни, сидячи в підземнім Аді, мовляє: "Заспіваймо весело, дружино, піснями"8. Зазначимо, що в останньому випадку (у післякнязівський період) поетичні засоби дружинного "Слова" передалися твору моралістичному).
Цілком у комплекс дружинної поезії входять епічні тексти, введені в літописи. Це була піднесена поезія, яка поширювалася в усній традиції і тільки випадково в уривках чи повністю була записана книжниками давніх часів. Ця традиція мала поширення, в такій поетиці було складено "Похвалу князю Вітовту" 1428 р. і "Слово про битву під Оршею 1515 року", де є, до речі, пряма вказівка, що перед нами таки поетична пам'ятка: "О пречистая і премудрая главо! Як тебе я назву і як похвалю! Покірливістю язика мойого і художеством ума мойого"9. Ця поетика натурально передалась у героїчні піснеспіви пізнішого часу, зокрема в думи, в яких використано той-таки несилабічний вірш із музичною строфою, який збагатився дієслівною спорадичною римою. Вперше спорадична рима проскакує в найдавніших пам'ятках: "Слові о полку Ігоревім", "Слові в неділю по Великодні" К. Турівського та "Слові про погибель Руської землі". Є вона і в проповідях Серапіона.
Отже, традиція героїчного співу в такому словесному оформленні продовжилася на нашій землі і, консервуючись, утримувалася аж по XIX ст. За падінням князівської Київської держави ця традиція, як уже говорилося, з'єднується зі "Словом" церковно-дидактичним, яке також має характер архаїчної поезії ("Слово о Лазаревім воскресінні"), потім переходить у "похвали" Литовсько-руської держави, а вже тоді в українські думи. Можемо вважати, що при з'єднанні героїчної та моралістичної поезії відбулося злиття поетики героїчної із кондакарною. Це саме помічаємо у "Посольстві до папи римського Сікста IV" Іоанна (1476), де не тільки маємо вільний несилабічний вірш, а й пряму вказівку на поетичну структуру твору: "Всенайсвятіший Божий святий мужу, наскільки можливо це є від нас, це тобі приносим малеє гранесловіє" (курсив мій. — В. Я/.)10. Такий вірш бачимо і в "Ключі царства небесного".Герасима Смотрицького (1587), де дієслівна рима проступає значно частіше, але також спорадично, зовсім так само, як і в думах:
Про що вона, як мати ваша,
у болях вас породивши,
Водою святого хрещення омивши,
Дари духа святого просвітивши,
І хлібом житейським,
Ученням євангельським воскормивши
Жениху своєму...
або:
Тепер замість надії, радості і потіхи
жалісно нарікає, Багатослізно плаче,
Одні-бо від неї відступають,
Іншії про теє не дбають,
І всі загалом на повинність свою
мало пам'ятають... і т. д.
Такий же вірш знаходимо у "Треносі" Мелетія Смотрицького (1609)11, у творах Кирила Транквіліона-Ставровецького. Зразки ж кондакарної поезії творяться ще й у XVIII ст., згадати б "Служби преподобним отцям печерським", що вийшли в Києві в 1763 р. Особливістю ж дружинно-героїчної поезії, як і моралістичної архаїчного типу, є специфічна образна структура, інакше кажучи, метафорична наповненість. Вона яскраво виступає також у "Слові о полку Ігоревім ", але не менш яскраво і в інших пам'ятках цього ґатунку: "Лід невір'я од благо-розум'я розтанув увесь" (К. Турівський), "Русь же весело на конях і пішо на них потекла" ("Слово про похід руських князів на половців літа 6611 (ПОЗ)" — введено у "Повість врем'яних літ"), "Він кинувся на поганих тих, начебто лев, сердитий був, начебто рись, і губив він іх, неначе крокодил, і їхню землю проходив, неначе орел, був хоробрий він, начебто тур" ("Слово о Романі Великім"), "Як потоки точите ви од кладезя води живоносні" ("Хвалебна пісня Борису і Глібу") і т. д. Багатство метафоричної структури поєднує цю поезію з обрядовою, яка по-особливому багата в колядках і яка творилася також архаїчним віршем, а своєю генезою входить у сиву давнину: коляди, веснянки, русалії, обжинки й інше з календарного циклу. Тобто відвічно творився на нашій землі, як я його назвав, епос землі з його символікою і образною структурою, — цей пласт поезії безсумнівно впливав на поезію елітарну. Нарешті билини, творені, на мою думку, в купецькому середовищі, мають певний зв'язок із дружинно-героїчним епосом і в найархаїчніших структурах із ним зливаються (поетична структура "Велесової книги" також творена в поетиці архаїчній), як і унікальний запис епічної пісні про Котигорошка12, де також помічаємо архаїчний вірш зі спорадичною римою:
Підходять,
Ворота одмикаються,
Одчиняються.
Уходять у двір,
Ворота зачиняються
І замикаються...
Найдавніший цикл билин про Вольгу з'єднується із героїчною традицією князівською чи дружинною, але потім билини від неї відокремлюються і творять свою поетику богатирського циклу. Особливий інтерес викликає те, що билини, які збереглися у Росії, на Півночі, мають поетичну структуру певною мірою модифіковану, тоді як билинні пам'ятки, що дійшли до нас в українській традиції, частково розклавшись у прозаїчну казку, цілком зберігають структуру архаїчної поезії, тобто творені точнісінько тим-таки несилабічним віршем, що й "Слово о полку Ігоревім" чи інші віршові структури Київської України-Русі. Так само по-різному можна ставитися і до "Велесової книги", приймати її автентичність чи не приймати, але не можна пройти увагою повз той беззаперечний факт, що пам'ятка має не лише текстові перегуки зі "Словом о полку Ігоревім", а й поетичні її структури створено в поетиці архаїчної української поезії, на рівні, звісно, більш давньому.
Які ж висновки можемо зробити із поданого вище матеріалу? Архаїчний тип поезії українського народу — явище, закорінене у віках. Із одного боку, вона творилася на основі усної творчості, виходячи від суспільних низів у сфери вищі й навпаки: від героїчного епосу до обрядової поезії чи богатирського епосу, взаємопоєднуючись між собою і творячи спільне культурологічне явище; з іншого боку, з'єднуючись і зв'язуючись із поезією кондакарною, котра йде від біблійної та візантійської. Архаїчна поезія має свої характерні риси, вироблену поетику, образотворення та метафорику, які виявилися вельми стійкі в часі, свій тип вірша: несилабічного, будованого на музичній стопі. І це від того, що, як правило, архаїчна поезія була якнайтісніше пов'язана з практикою співу з музичним супроводом чи й без нього, або ж із практикою рецитації, яка могла мати речитативний характер; обов'язковим компонентом її було усне публічне виконання. Ця поезія поступово переходила у книжну, відтак певні її структури потрапляли в писемний запис; у певних своїх жанрах вона залишилася на рівні усного творення, відтак і зберігалася в усній традиції, а певною мірою перетворювалася у формах релігійно-дидактичних у книжну. Сьогодні, звісно, не можемо відтворити об'єктивної картини її розвитку, бо до нас дійшла в окрушинах: у випадкових записах чи через усне передання, але навіть те, що збереглося, дозволяє виснувати, що то було велике, складне, багатоманітне й багатожанрове явище, яке стійко утримувалося продовж століть. Відповідно й "Слово о полку Ігоревім" не є в тому процесі виїмковою пам'яткою, хоч і була вона визначною, а своєю структурою цілком уписується у ту широко творену поезію архаїчного типу, яка дожила на нашій землі до XIX ст. Певно також і те, що домінуючого значення й характеру здобула архаїчна поезія в часи Київської держави, а центром її творення, особливо елітарних форм, був таки Київ. Відтак "Слово о полку Ігоревім" треба вивчати у системі інших поетичних пам'яток, які збереглись у писемній та усній традиції, бо ця пам'ятка є плоттю від плоті того цікавого й своєрідного явища, що його ми звемо архаїчною поезією.
Головним, можна сказати, центральним твором XI ст. стала "Повість врем'яних літ" — літописний звід, якому судилася особлива доля: його поклало в основу своїх літератур ціле східне слов'янство, хоч створений він був у Києві і є передусім пам'яткою української літератури13. Пам'ятка творилася у міжчассі 1039—1118 pp., тобто цей твір був,1 ніби снігова куля, яка накочується пластами. Вважається, що найдавніший звід було створено близько 1039 р.; у 1069—1073 pp. ігумен Печерського монастиря Никін склав свою редакцію — так звану Никонівську редакцію літопису. Близько 1095 р. на цій основі було створено той звід, що ми його звемо Початковий київський звід; у 1112 р. завершено Несторівську редакцію, власне "Повість врем'яних літ"; через чотири роки свою редакцію дав Сильвестр, ігумен Видубицького монастиря, який тоді називався Святого Михайла (від Видубицької церкви того імені). У 1113—1116 pp. учинена була Василева переробка Несторового зводу, але вже не в Києві, а в Перемишлі; саме Василь написав оповідання про осліплення князя Василька й про подальші події 1097—1099 pp. Сильвестр покористувався Василевою редакцією. Третя редакція "Повісті врем'яних літ" створена 1118 р. Таким чином, твір складався продовж майже 90 років і став основоположною українською книгою, універсальною за своїм характером, бо це не тільки систематизація української історії від найдавніших часів до початку XII століття, але й своєрідна хрестоматія поетичних епічних сказань чи уривків із них. У структуру "Повісті" введено й низку перших українських оповідань, що мають характер художньої прози; з іншого боку — це один із перших філософських творів, бо в ньому подано немало розмислів про світ та життя, витриманих у християнській ідеології. Не зайве сказати, що створення "Повісті" мало загальнодержавний характер, матеріал збирався з усіх земель, використовувалися візантійські хроніки, народні перекази, розповіді старих дружинників. Не помилимося, коли скажемо, що постав літопис на державне замовлення київських князів і відбивав їхні думки та прагнення. Поява різних редакцій не тільки розширювала літопис, а й підпорядковувала його політиці того чи іншого князя. Загалом же "Повість врем'яних літ" ніби відбиває час київського абсолютизму, через що Руська земля розглядалася як єдине ціле, хоч і складалася вона з найрізноманітніших племен, не завжди й слов'янських, зрештою й слово "держава" значить: землі, які тримає певний правитель, а не землі з етнічно однорідною людністю. Несторові належить також честь створення перших агіографічних оповідань: "Убивство братів Бориса та Гліба", "Сказання, чого монастир назвався Пєчерським", "Житіє Теодосія".
Загалом у другій половині XI ст. київські книжники уже дбають про створення власного пантеону святих. На цій основі постало, крім Несторових оповідань, "Житіє Антонія Печерського", яке до нас дійшло в пізніших переробках, а в перекладний Пролог було введено житія Ольги, Володимира Великого, Бориса та Гліба, Теодосія та інших.
Існували й окремі житія Володимира та Бориса і Гліба14. Так, "Пам'ять і похвалу князю Володимиру" приписують Якову Монаху (Мниху) — близько 1072 р. У 80-х роках постало також оповідання про перенесення мощів святого Миколи до Бара.