73233 (Образ козацької вольниці у творах українських поетів-романтиків)

8

Зміст

Вступ 2

Розділ 1. Сутність козацької вольниці 4

Розділ 2. Літературознавці про козаччину 8

Розділ 3. Козацька вольниця у творах українських поетів-романтиків 11

Висновки 18

Список використаних джерел 20

Вступ

Література кінця XVIII - початку XIX століття характеризувалася бурлескно-травестійним, бароковим та романтичним стилями. Хоч як не захоплювалися "Енеїдою" І. П. Котляревського, однак письменники цього періоду прагнули облагородити мову, піднести її до високої літератури. Творчість поетів-романтиків якраз і ставила перед собою таке завдання. Вперше про високі естетичні висоти народної мови заговорив Євген Гребінка, потім Григорій Квітка-Основ'яненко, Л.Боровиковський, А.Метлинський та інші.

Що було властиве українським поетам-романтикам? Для стилю поетів-романтиків характерний піднесений виклад сюжету, мелодійність, пестливі мовні форми.

Провісники й зачинателі українського романтизму були людьми вченими. Серед них – один академік (І.Срезневський), два члени-кореспонденти Російської Академії наук (М.Максимович, М.Костомаров), два професори (О.Бодянський, А.Метлинський), люди з університетською освітою (О.Шпигоцький, Л.Боровиковський, О.Корсун, М.Петренко). Західно-українські письменники здебільшого мали духовну освіту й були священиками.

Левко Боровиковський започаткував романтизм як творчий метод в українській літературі. Найбільше досягнення поета-романтика - дванадцять балад, написаних на сюжет українських народних переказів, здебільшого це балади про щиру любов молодих людей, як, наприклад, балада "Маруся". За минулою звитяжною славою козацтва сповнені суму й туги поезії А. Метлинського. Поет тривожиться тим, що гинуть прадавні звичаї. Вірші "Гетьман", "Козача смерть", "Степ", "Смерть бандуриста" - це крик-розпач поета, що закликає шанувати нашу історію, звичаї й обряди. Всесвітньовідомі романси Євгена Гребінки "Очи черные, очи страстные", "Ні, мамо, не можна нелюба любити" - це теж твори українського романтизму, які й нині чарують нас своєю народнопісенною довершеністю.

Отже, поети-романтики своєю творчістю сприяли популяризації української мови на народній основі, дбали про її визнання.

До когорти романтиків слід віднести і В.Забілу, М. Петренко, О.Корсуна та Я.Кухаренка. Ці поети романтики вклали багато в формування героїчних образів української козацької вольниці. Їх твори не можна порівняти з глибиною П.Куліша чи Т.Шевченка, але не слід їх і недооцінювати. Бо цей внесок хоч не дуже й помітний, але сильний і значущий.

До образу українського козацтва звертались П.Білецький-Носенко, Є.Гребінка, Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Шашкевич, М.Костомаров та інші. Саме цим пояснюється актуальність теми козацької вольниці.

Розділ 1. Сутність козацької вольниці

В історичній науці увагу дослідників більше привертало питання українського державного будівництва. Це створило певну прогалину в загальноісторичній концепції. Одним з таких питань є проблема ідентифікації власне тих елементів, які і були носіями українського державного будівництва. І дійсно, питання хто такі українці, звідки вони з’явилися на історичній арені і як розвивались залишаються сьогодні не з’ясованими і малодослідженими, що не дозволяє задовольнити особливу зацікавленість якнайрізноманітніших верств населення щодо цієї проблематики.

«Етносоціальний розвиток українців – це досить складний і довготривалий процес. Тому для більш повного розуміння цього процесу важливим є дослідження питання виникнення українського козацтва саме як етносоціального елементу і визначення ролі Середнього Подніпров’я як ядра етнотворення в козацьку добу історії України, тобто з кінця ХV ст. Проблема українського козацтва, як етносоціального явища, чи не найважливіше питання з етнополітичної історії України. Протягом кількох століть дослідники звертали в основному увагу на козацтво, як на військово-політичну силу, залишаючи поза увагою його етнотворче значення, яке важко переоцінити, внаслідок виключної ролі в етносоціальних процесах саме українського козацтва. Геополітичне становище, яке склалось на середній Наддніпрянщині на XVI ст., неминуче вело до асиміляції українського етносу і зникнення саме тих характерних рис, що складали підвалини етнічного образу українців. Внаслідок цього відбувся майже повний відрив від етнічних коренів української еліти, тобто панівних станів суспільства, які вже в XVI ст. не могли здійснити консолідацію етнотворчих сил, щоб продовжити процес формування етносу та етнонаціональної держави українців» [1,43].

Проблема виникнення козацтва посідає чи не найголовніше місце в історії України кінця XV – початку XVI ст. Суперечки та дискусії з цього приводу, які тривають протягом декількох століть, не вщухають і внаслідок цього в історіографії даної проблеми нагромадилась величезна кількість гіпотез і теорій щодо виникнення козацтва.Перші згадки про українське козацтво в офіційних державних документах, а також описах сучасників того періоду стосуються безпосередньо земель і населення Середнього Подніпров’я, а саме території навколо Черкас та Канева. Дійсно, на цих землях склались всі передумови появи козацтва, як унікального суспільно-політичного явища в історії українського народу і саме територія Середнього Подніпров’я стала колискою українського козацтва і його консолідуючим ядром внаслідок земельного питання, тісно пов’язаного з економічними факторами, які тут склалися, внаслідок відсутності кріпацтва в середній Наддніпрянщині, а також близькість до Степу, що надавало порубіжний статус цій території і, як наслідок, захист її місцевим населенням від татарських, а згодом і турецьких набігів, а також традицій місцевого населення і його етносоціальних та етнографічних особливостей. Отже, що ж являло собою це феноменальне явище, якому судилося стати в часи загального етносоціального занепаду українців, новою і могутньою етнотворчою силою, тобто яка етнотворча роль українського козацтва і чому саме територія Середнього Подніпорв’я стає тим регіоном, який зміг не тільки зберегти етносоціальний розвиток, а й витворити сили, що згодом утворять українську державу. Козацтво на історичній арені, як відомо, з’являється в кінці XV ст., але як суспільний стан, козацтво сформувалось лише на рубежі XVI–XVII ст. Тому досить важливим є питання дослідження саме етносоціальної природи козацтва, тобто джерел його формування, як етнотворчої сили [2,16].

Отже, поява українського козацтва в кінці XV ст. була зумовлена колонізацією південних регіонів України і необхідністю захисту від татарських набігів на землі Середнього Подніпров’я. На початковому етапі зародження козацтва важливим джерелом стало фортечне боярство, яке перебувало на службі у магнатських маєтках, тобто ті люди, ремеслом яких була військова справа. Але поступово уходи на перетині державних економічних інтересів.

Так фактично починається перший етап формування козацтва, як етносоціального елементу. Справа в тому, що коли уходники повертались з промислів у міста і містечка Середнього Подніпров’я з великими запасами риби, хутра, меду, різної худоби, місцева адміністрація починає збирати з уходників певну частину добутої здобичі. Таким чином, влада мала від уходництва подвійну вигоду – захист кордонів від татар і матеріальний прибуток. Поступово місцева адміністрація сама починає організовувати походи порти татар, очолюючи козацькі загони. Це були перші організатори козацтва, яких вже сучасна їм польська література називала першими гетьманами. Серед них були Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкевич, Бернард Претвич та інші. До боротьби з татарським лихом вони залучали і місцеве населення Середнього Подніпров’я, яке витісняє фортечних бояр і уходників на другий план, тому що порубіжна специфіка середньої Наддніпрянщини змушувала місцеве населення володіти зброєю і це надало йому змогу займатись козакуванням [3,54].

Отже, головним джерелом формування козацтва на першому етапі стали вихідці з укріплених міст і містечок Середнього Подніпров’я, до складу яких входили не лише міщани, а й торговці, селяни, а особливо категорія безземельних селян, тобто халупники, комірники, городники, які не були прив’язані безпосередньо до землі. Поряд з ними козакували бояри, слуги та ремісники, яких очолювали представники місцевої адміністрації, але основну масу все ж складало міщанство порубіжних міст. Щодо етнічного складу джерел першого етапу формування козацтва, то основу складав саме український елемент мешканців міст Середнього Подніпров’я, яке, як відомо, ще з часів Давньоруської держави становило ядро українського народу.

Другий етап формування козацтва, як етносоціального елементу починається з середини XVI ст. і пов’язаний він із загальноєвропейським розвитком. Як відомо, в першій половині XVI ст. в більшості країн Західної Європи відбувся могутній суспільно-політичний рух відомий як Реформація. Цей рух, в свою чергу, став наслідком не менш важливого перетворення у зовнішньополітичному житті світу, пов’язаного з періодом Великих географічних відкриттів, які кардинальним чином змінили соціально-економічні та політичні відносини в Європі і світі.

На останньому етапі основним джерелом формування козацького стану, як етносоціального елементу були українські селяни і дещо менше міщани, що досить сильно було пов’язано із великим етносоціальним процесом масового покозачення населення, який зумовлювався також наростанням визвольної боротьби українського народу з кінця XVI – і протягом першої третини XVII ст.

Отже, українське козацтво виникло у 80-90-х роках XV ст. на території Середнього Подніпров’я. Поява козацтва, як основного етносоціального елементу в період пізнього середньовіччя України, стала одним з головних стрижнів етносоціального розвитку українського народу на протязі всієї його історії. Також можна відзначити, що вкотре територія Середнього Подніпров’я стала центром, ядром консолідації всіх етнотворчих сил українського народу, зародивши і поставивши не лише на внутрішню, а й на зовнішню арену українське козацтво, що увібрало у себе найкращі риси етнотворення попередніх століть.

Козацтво, як етносоціальний елемент, формувалось на протязі декількох десятиліть з чотирьох етапів. Під час наступу на українські землі польської експансії, козацтво увібрало у себе найпрогресивніші сили українського народу, що згодом дозволило створити українську етнічну державу. Крім того, як основний етносоціальний елемент українського суспільства на Середньому Подніпров’ї, козацтво взяло на себе функцію захисту всього українського населення Речі Посполитої, його прав, традицій, культури та віросповідання.

Отож, козацтво відіграло величезну роль в етнотворенні і у формуванні української нації. Ядром же етносоціальних процесів в цей час залишається Середнє Подніпров’я, де виникає, формується і розвивається українське козацтво, етносоціальна природа якого дозволила йому захищати свою землю від нападів ворогів і сприяла етнічному розвитку українського народу, який не тільки не припинився в умовах литовської, а згодом і польської експансій, а навпаки, продовжувався все більшими темпами, саме на території середньої Наддніпрянщини, завдяки етнотворчій діяльності українського козацтва.

Розділ 2. Літературознавці про козаччину

На поч. 19 ст. посилюється письменницький інтерес до історії України. Павло Білецький-Носенко (1774-1856) був автором першого poману про історичні події 1648-57 «Зиновий Богдан Хмельницький». Твір насичений маловідомими літописними свідченнями, текстами універсалів і вистyпів Б. Хмельницького. Показані також його соратники Т. Богун, М. Кривоніс, І. Золотаренко, Д. Нечай. Могутній визвольний рух був підготовлений, на думку автора, багаторічною боротьбою запорожців, цих «неустрашимыx флибустьеров». У російський текст роману вплетено чимало українських історичних обрядових пісень і поетичних творів самого автора, тобто роман, по суті, двомовний.

Євген Гребінка (1812-1848), приділивши пильну увагу художньому дослідженню подій рідної історії, поетизації козацьких ватажків, написав низку романтичних поезій («Печаль», «Курган», «Украинский бард», «Казак на чужбине» та ін.). Найчастіше в них згадується ім'я С. Наливайка. Персоніфікований образ могили виступає як символ волі й вічного зв'язку з рідною землею. У центрі поезії «Украинский бард» - ромaнтичний образ бандуриста. На історичному матеріалі написані повість «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) і роман «Чайковский» (1843). Головний герой зазначеної повісті - історична постать, людина надзвичайної мужності; Золотаренко гине під час повернення козацького війська з походу. Провідний пафос роману «Чайковский» - утвердження демократичних основ Запорозької Січі, де виховуються справжні герої-патріоти, яким і постає з твору головний герой – Олексій Попович-Чайковський.

У творах Левка Боровиковського (1806-1889) «Козак», «Палій», «Смерть Пушкаря» «вольний козак» постає в ореолі таких символів, як «широкий степ», «буйний вітер», «вірний кінь». Сцена прошання січовика («Козак»), мотиви розлуки з батьківщиною дуже близькі до прощання Байронового Чайльд-Гарольда. І все ж козак чи гайдамака у поета ще досить абстраговані від їхньої справжньої суспільної ролі.

Для одного з найвизначніших представників українського романтизму Амвросія Метлинського (1814-1870) козацькі часи були добою національної гідності (поезії «Бандура», «Степ», «Спис», «Козак та буря», «Козача смерть»); героїчні характери історичного минулого протистоять нікчемним персонажам сучасного авторові періоду. Тема колишньої слави козацтва, гіркого смутку за тим, що назавжди відійшло, звучить у творчості Амвросія Метлинського. У баладі «Козачая смерть» поет з жалем стверджув: там, «де недавно козак гомонів, його кінь тупотів», тепер тихо, спокійно. І постав перед нами «степ-земля», що «рідну й нерідну кров допиває», поле бою, рясно вкрите трупами. А проміж трупами, вмираючи, старий козак із сином розмовляє. Трагедійність ситуації пояснюється запитаннями сина. Болять йому рани, важко помирати, не нажившись, не долюбивши, далеко від матері, від рідних.

«Батьку, батьку! Хто по нас заплаче,