73099 (Життя та творча діяльність Остапа Вишні)

_{МІНІСТЕРСТВО} ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Остап Вишня

Роботу виконав:

Микулин Юрій

ЛЬВІВ 2009

12 листопада 1889 року на хуторі Чечві, біля тихого містечка Груні на Полтавщині, в маєтку поміщиків фон Ротів народився хлопчик Павло Губенко, якому судилося стати згодом зорею першої величини в українській літературі, одним з найпопулярніших і найулюбленіших народних письменників.

Хоч народився хлопчик у поміщицькому маєтку, але не належав він ні до дворянського, ні до поміщицького роду, і перший його голос пролунав не в розкішних хоромах, а в селянській білій хаті, де жив його батько Михайло Губенко - колишній солдат царської армії, а потім - службовець у фон Ротів.

У цій хаті, крім Павла, народилося ще шістнадцятеро Губенків, і вже сама ця обставина змушувала батьків добре-таки сушити голову над одвічним і нелегким родинним питанням: як влаштувати дитину в школу, як звести кінці з кінцями, щоб дати їй освіту та вивести в люди. Для нинішнього юного покоління це питання може здатися дивним і навіть незрозумілим. Що значить: "як влаштувати в школу", "як дати освіту"? Мине сім років, і тебе обов'язково поведуть у перший клас. А як же інакше. Це закон. А після школи - технікум, професійно-технічне училище, інститут, університет. Тільки встигай, тільки сумлінно вчися. А в ті часи, коли починав свою шкільну науку майбутній письменник, і шкіл тих було, мов кіт наплакав, і дітвори лишалося поза школою набагато, набагато більше, ніж вчилося в школі. То вже вважалося великим щастям, коли дітям селян чи робітників вдавалося здобути бодай початкову освіту. Це щастя випало і на долю маленького Павлуші.

У своїй "Автобіографії", написаній у двадцяті роки, письменник згадує:

"Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу, прийшов додому, а батько й каже:

Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже.

Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903, а свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало".

Приїхав додому.

Рано ти, - каже батько, - закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий. Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на "казьонний кошт".

У 1907 році Павло Губенко успішно закінчує і цю школу й починає фельдшерувати в Києві. За одностайним свідченням його однокласників, викладачів училища, відомих медиків, молодий Губенко мав усі дані для того, щоб зробити добру кар'єру в галузі медицини. У нього були золоті руки і світлий розум. Але життя зробило свою рішучу корективу. Сталася точнісінько така сама метаморфоза, як з лікарем Антоном Павловичем Чеховим. Фельдшер Павло Михайлович Губенко прославився не в медицині, а в літературі, правда, вже під новим, прибраним ім'ям Остапа Вишні.

Це було, очевидячки, неминучим і закономірним явищем. Вишня був створений природою для сміху, для гумору - цієї дорогоцінної риси людського характеру.

Уже в ранні роки Павло Губенко відзначився дуже веселою вдачею і великою охотою до читання. Його рідна сестра, заслужена вчителька УРСР Катерина Михайлівна Доценко, пише у своїх спогадах:

"Дуже рано навчившись читати, Павлуша ніколи не розлучався з книжкою. З книжкою його можна було побачити на ґанку, на піддашках, з книжкою під пахвою я часто бачила його серед хлопчаків-товаришів, з якими він і в ліс ходив, і на річку, і в поле.

Дуже любив Павлуша природу і все живе в ній: тварин, птахів. Любив поле, ліс. Особливо любив голубів, і вони його любили. Сидить, бувало, на ґанку і читає, а на плечі в нього сидить його любимий голуб. З голубом на плечі можна було бачити його і серед хлопців на прогулянках. Досить було Павлуші свиснути - голуб летів до нього і сідав на плече. Мама наша часто говорила: "Виросте з Павла добра, хороша людина, бо його птиця любить".

Найбільше любив читати Павло Губенко Гоголя. "Так от з дитинства і до старості з Гоголем", - писав в останні роки свого життя Остап Вишня. Дійсно, з Гоголем він ніколи не розлучався, читав його і перечитував по кілька разів. Вишня безмежно любив творчість свого великого земляка і проніс цю любов у своєму серці до самої смерті.

Якби не Микола Васильович, - казав мені колись Вишня, - лікарював би я, очевидячки, все своє життя. Це Гоголь вивів мене на літературну стежку.

Остап Вишня прийшов у літературу зрілою людиною. По-справжньому він узявся за перо на початку четвертого десятка років, але те, що встиг зробити за свій не дуже довгий вік, могла зробити тільки людина, котрій на виду було написано бути літератором, котру природа щедро нагородила яскравим і веселим талантом.

Активно почав друкуватися Вишня у 1922 році. Це були перші роки після резолюції. Нашій радянській державі ішов усього п'ятий рік. У своїх гострих, дотепних і завжди злободенних фейлетонах Остап Вишня порушує важливі питання громадського і політичного життя молодої республіки Рад, спрямовує вістря сатири проти збанкрутілих організаторів і натхненників антирадянських походів і блоків, проти петлюрівських і білогвардійських недобитків, куркульства, реакційного попівства, всіх тих, що виношували плани відновлення старих капіталістичних порядків у нашій країні.

Літератор-газетяр добре бачив, яке світле й велике майбутнє відкрила Радянська влада перед країною, де люди стали господарями своєї долі, будівниками першого в світі соціалістичного суспільства.

Він добре усвідомлював, що, крім ворогів, озброєних гарматами й броненосцями, гвинтівками й бомбами, є ще одне зло, яке згубно може впливати на людей, яке може гальмувати будівництво нового життя, - це пережитки, що дісталися у спадщину від старого темного світу.

Боротьбі з цим злом Остап Вишня віддав весь свій талант, всю свою душу і серце. Він дотепно висміює міщанство, відсталість, неуцтво, виводить на чисту воду бюрократів, шкурників і кар'єристів, що попролазили в апарат деяких радянських і громадських організацій, таврує головотяпів і нероб, окозамилювачів і пристосованців.

Талант Остапа Вишні розцвів буйно і раптово, як розквітає сад після холодної і довгої провесни. Сьогодні ти бачив тільки бруньки на гіллі, а по кількох теплих днях уже бачиш дерево в такому рясному цвіті, що душа радіє, на нього дивлячись.

Але талант без важкої праці ніколи не дає рясних плодів. Талант без повсякденної праці часто в'яне і навіть гине. Працездатність Остапа Вишні була феноменальною. У цьому йому могли позаздрити найплодовитіші його колеги по перу. Трудився Вишня, за його власним висловом, як "чорний віл", працював, не знаючи ні спокою, ні спочину.

Його фейлетони, гуморески, нариси, колючки-замітки одразу припали до серця найширшим читацьким колам. Газети й журнали буквально штурмують письменника своїми терміновими замовленнями, бо ні газета, ні журнал без участі Остапа Вишні в ті роки не могли розраховувати на масовий тираж, на масового читача, передусім на селі.

Популярність Вишні зростала з дивовижною швидкістю, він став улюбленим письменником багатомільйонних читацьких мас. Його книжки купуються нарозхват, його слово прокладає собі дорогу у найглухіші і найглибші кутки України, у найдальші хутори і села. Про нього вже ходять у народі легенди й всілякі неймовірні історії та перекази, в яких вів виступає то найближчим помічником і радником голови ВУЦВКу Григорія Івановича Петровського, то колишнім паном, що з горя почав писати "чудасії", то червоним отаманом, під командою якого служив сам Котовський, то просто майстром на всі руки.

Уже наприкінці двадцятих років Остап Вишня був автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів. Загальний тираж цих книжок досяг шестизначного числа. На той час це була майже фантастична цифра. Тільки тираж Шевченкового "Кобзаря" перевищував її.

Вишню перекладають на російську та іноземні мови. Його книги прокладають собі дорогу в Канаду й Сполучені Штати Америки. Трудова українська еміграція за синім океаном сприйняла його творчість дуже захоплено і дала їй високу оцінку.

Чим пояснювалась така неймовірна популярність і живучість творчості Остапа Вишні, така всенародна любов до його гумору?

По-перше, могутнім і рідкісним талантом письменника; по-друге, глибоким і тонким знанням життя народу. Вишня знав його не по книжках і переказах, ні - він був сам живою і дуже чутливою часткою цього життя, він сам вийшов з його глибин.

По-третє, це пояснюється ще й тим, що письменник не "розбазарював", не розтринькував свого таланту на дрібнотем'я, а брався за глибокі і насущні проблеми сучасності.

Буває часом так - історія знає немало подібних випадків, що величезна популярність, надзвичайний успіх починають заколисувати, запаморочувати творця, і він поволеньки-поволеньки починає засихати, втрачати свою славу і своїх читачів.

З Остапом Вишнею цього не сталося. Вишня невтомно удосконалює свій чудовий талант, шукає нових творчих прийомів і засобів, стає ще більш вимогливим до слова, до мови своїх творів.

Письменник їздить по республіці, пильно придивляється до життя, до нових зрушень у місті й на селі, зустрічається з читачами і працює до самозабуття.

Та наприкінці 1933 року Остап Вишня став жертвою жахливого непорозуміння і десять років був відірваний від творчого життя.

Чи зумів він зберегти свій літературний талант? Чи не потрубили його душу скепсис, зневіра і відчай?

Такі сумніви начисто були розвіяні 20 лютого 1944 року. Цього дня газета "Радянська Україна" надрукувала блискучу гумореску Вишні "Зенітка".

Це було друге народження письменника. Це було велике свято для його читачів.

Постріл знаменитої "Зенітки" сповістив усій Україні, що в житті Остапа Вишні почався другий творчий період, такий же яскравий, такий же наступальний і напружений, як і перший.

Письменник з якоюсь дивовижною жадобою кинувся на улюблену роботу.

Він весь у роботі, весь у творчих пошуках, весь у служінні народу, партії.

У своїй творчій діяльності Остап Вишня продовжує і розвивав славні традиції російської і української сатиричної класики, традиції Салтикова-Щедріна і Котляревського, Гоголя і Шевченка, Чехова й Франка, традиції народного гумору. Любов до людини-будівника, людини-творця усіх матеріальних і духовних скарбів на землі, нищівний гнів і ненависть до паразитів, дармоїдів, котрі по-хижацькому привласнюють всі багатства, створені працею і потом людства, котрі сіють по світу зло й лихо, - ось свята святих цих безсмертних і благородних традицій.

Щоб сатира була справді сатирою і досягала своєї мети, тобто вірою і правдою служила добру й істині, - заповідав геніальний Салтиков-Щедрін, - треба, по-перше, щоб вона давала відчути читачеві той ідеал, яким керується у своїй творчості сатирик, і, по-друге, щоб вона - сатира - цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якого спрямовано її жало.

Ідеалом, який надихав творчість Остапа Вишні, є інтереси народу, інтереси нашого соціалістичного ладу. Предметом, проти якого він спрямовує жало сатири, вбивчу силу сміху, є пережитки старого з свідомості людей, є вороги - зарубіжні і доморослі. В глибокому розумінні ідеалу, в художній майстерності, в умінні донести до читача свій ідеал, в пристрасному, дійовому бажанні боротися за торжество цього ідеалу і полягає велика стверджуюча сила кращих творів радянської сатири, в тому числі фейлетонів, гуморесок і оповідань Остапа Вишні.

Перо Вишні завжди гостре, завжди в дії. Письменник сміливо критикує недоліки в діяльності наших установ і організацій, дотепно, влучно висміює ледарів, дармоїдів, халтурників, нещадно картає бюрократів, рвачів, хапуг, людей без совісті й честі.

Він, як раніше, в пору своєї літературної молодості, не знає спокою і кабінетної тиші, він систематично виступає в журналах і газетах, він сатирик оперативної дії в найкращому розумінні слова.

Цей аркуш машинопису і досі висить біля письмового стола в робочому кабінеті Остапа Вишні. Приколотий до стіни звичайною канцелярською кнопкою, пожовклий від часу, він став уже музейним експонатом. А був він живим маніфестом, програмою безсмертної творчості найбільшого гумориста України.

Вперше я побачив цей аркуш влітку 1955 року. Забіг уранці на квартиру до Остапа Вишні, щоб уточнити час від'їзду на недільну риболовлю - збиралися ми тоді на Жуків хутір коропів вудити, - а Павло Михайлович уже сидів у своїй легкій світлій піжамі за письмовим столом і працював. Судячи по височенькій піраміді ще, здавалося, теплих недокурків "Казбека" у масивній попільничці, робочий день у нього почався дуже рано і дуже інтенсивно.

Закурили вже вдвох, уточнили годину виїзду на озеро, я вже зібрався було йти в редакцію, але раптом мені впав у око цей аркуш машинопису на стіні біля письмового стола. Раніше я ніколи його не бачив. Підходжу ближче, читаю:

МОЇ "ДРУЗІ", БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ