72929 (Головні теми жіночої західноукраїнської літератури 30-х років ХХ сторіччя), страница 2
Описание файла
Документ из архива "Головні теми жіночої західноукраїнської літератури 30-х років ХХ сторіччя", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "рефераты, доклады и презентации", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "72929"
Текст 2 страницы из документа "72929"
'Гендерна утопія" О.Кобилянської, проблематика її творчості та культурософські пошуки періоду fin de siecle в добі 1930-х виразно відлунюють і у творчості Ірини Вільде. Молода новелістка почала писати під знаком захоплення творчістю своєї літературної вчительки [8, 5]. Проза Кобилянської розкрила їй ідейно-естетичні спромоги вивірення дещо однобокого в нашому письменстві чоловічого погляду на світ - жіночим, ставила високі вимоги до людини й наближувала її до ідеалу. Д.Павличко слушно зауважив, що Ірина Вільде почала писати там, де поставила крапку О.Кобилянська: адже саме молода письменниця підхопила центральну тему, розгорнуту Кобилянською, і продовжила її творче осмислення. Авторка "Химерного серця" героїнею своєї ранньої прози обирає також жінку із середніх соціальних верств, хоча в її творчій інтерпретації долі цієї жінки соціальні аспекти набагато згладженіші, а часто і взагалі відсутні. Героїні Ірини Вільде, як і Ольги Кобилянської, наділені багатим внутрішнім життям і розвиненим почуттям особистої гідності. Це переважно чутливі й горді натури, у внутрішньому світі котрих виразно впізнавані риси характеру і світогляду самих авторок. Однак якщо для Дарії Віконської характерне наближення до творчої манери Кобилянської саме крізь призму стилю віденської сецесії, меланхолійності та еротизму, естетизму, культу краси, пошуків "ідеальної комунікації" як заміщення кохання, то проза Ірини Вільде пов'язана органічніше з ідеями Кобилянської про самодостатність жінки як особистості. Тут "гендерна утопія" авторки "Царівни" була сприйнята не крізь призму сецесійного кітчу, вона знайшла продовження в акцентуванні Іриною Вільде на сфері національного (хоча задля справедливості слід завважити поєднання індивідуалістичного пафосу з таким характерним для "меланхолійної жінки" Кобилянської елементом еротизму в новелах збірки "Химерне серце" та повістевому циклі). У цьому аспекті промовистим постає той факт, що після удостоєння в 1935 р. Ірини Вільде другою премією ТОПІЖу за збірку новел "Химерне серце" та повість "Метелики на шпильках" (саме за відсутність тут виразної націоналістичної - і релігійної - ангажованості), обурений М.Гнатишак назвав її твори "мистецьки оформленою еротичною порожнечею". Для літературного оглядача "Дзвонів", що сповідував концепцію "ідейно-етичного естетизму на основі християнських ідеалів" (М.Ільницький), неангажованість і легкий флер еротизму творів письменниці, їх "модерний стиль" сприймалися як "доза отруї, вроді нікотини" [3, 14]. Присуд журі викликав обурення й у "Вісника", а сама Ірина Вільде в інтерв'ю газеті "Назустріч" (1936. - №3) зніяковіло пояснювала, що весь "еротизм" її героїнь - то "неспокій і ожидания чогось нового", незвичайного від життя" [8, 85], що ж до закидів стосовно відсутності державницьких проблем, зауважила: "Вважаю, що ці справи заважні й засвяті, щоб писати про них як-будь. Боюся, що перо моє ще замало вироблене й загартоване на них". Однак проблеми, так чи інакше пов'язані з національною ідентичністю, у цій прозі таки є. У своїх ранніх творах Ірина Вільде створила неповторний образний світ, який відбив не так конфлікти епохи, як довічні проблеми екзистенції людини (щастя, толерантність у міжлюдських стосунках, гармонія подружнього життя, туга за прекрасним). У переважній більшості Ті ранніх творів порушується проблема жіночого щастя, становлення жінки як особистості. До цієї проблеми молода письменниця зверталася й у публіцистиці ("За природне право жінки", "Ми й наші хлопці", "Чи "ова" - це титул?", "Шлях до щастя в домі" та ін.). А в рефераті "Особиста й родинна мораль жінки як підстава громадянської моралі", прочитаному на Українському Жіночому Конгресі 23-27 червня 1937 р. у Станіславі, Ірина Вільде обстоює тезу, що цілком пояснює її власне розуміння цієї проблеми: "Через родину до могутності нації" [8, 44]. Проблемі щастя жінки, становленню її як повноцінної суспільної одиниці, взаєминам батьків і дітей присвячені передусім такі новели й оповідання: "Марічка", "Дух часу", "Щастя", "Маленька господиня великого дому", "Пуста жінка", "Одного весняного вечора", "Лист", "Наші батьки розійшлись". Ці короткі, без "штудерності" в сюжетах новели підтверджують власне авторське бачення покликання жінки: жінка мусить насамперед виплекати в собі "людину", дорости до справжнього щастя, а не вдовольнятись його міщанськими декораціями, підготувати себе до великої місії - плекати особистості у своїх дітях.
Проблему збереження національної гідності розкрито в новелах "Не можу", "Годі", "Врятований", "Чорна рада", "Рішальна розмова" (два останні твори -фрагменти з опублікованої пізніше повісті "Метелики на шпильках"), повістях "Метелики на шпильках", "Б'є восьма", "Повнолітні діти". "Врятований" від шлюбу з чужинкою - пихатою румункою Рамоною - персонаж однойменної новели Микола, палко закоханий у красуню, прозріває після її егоїстичного вчинку (Рамона заборонила власній матері навіть думати про перспективу її переїзду до доньки): "Миколі... раптом видалось якимсь смішним непорозумінням, що він стоїть оце напроти чужої жінки й торгується за куток у серці жінки без серця для її мами" [2, 102]. А коли вже був далеко від Ясс, у домівці своєї мами, із ніжністю дивився на спрацьовані мамині руки, і "здалося йому, що тільки чудом уникнув смерті в катастрофі".
Героїня повістевого циклу - гімназистка Дарка Попович - бунтує проти рабської покори перед румунами, проти насильницької політики румунізації єдиної в Чернівцях української гімназії. Образ Дарки багато в чому автобіографічний, суголосний ідеалам самої Ірини Вільде періоду її юності. В уста своєї героїні авторка вкладає запальну промову, нехай і не позбавлену ще дитячого максималізму: "Бо ми загалом не повинні зживатися з румунами... чи це буде на спортовій площадці, чи навіть на забавах. Наші дівчата не повинні ходити з румунами, а хлопці з румунками, бо привикаємо до їх мови" (Рішальна розмова // Світ молоді. - 1937. - №2. - С.7). Нехай запальна Дарка, будучи дитиною, не зробила узагальнення, та воно прочитується так актуально і сьогодні: а потім, зрештою, починаємо розмовляти їхньою мовою, починаємо затрачувати гостре відчуття своєї самості, люб'язно поступатись усім і всюди...
Напередодні приїзду до Чернівців румунського міністра Дарка агітує гімназистів відмовитись від привітальних урочистостей на його честь. Вона не обмежується лише словесним протестом: ламає деревце, посаджене з нагоди цих відвідин. Слова, сказані Даркою Попович про румунських шовіністів, рівноцінно стосувалися й шовіністів польських та російських.
Як бачимо, рання проза Ірини Вільде ставить проблеми національної самості. Однак згадана нами дискусія засвідчила, що в західноукраїнськім літературнім розвої наступив благодатний період для експериментів і пошуків, торування нових шляхів, про які говорив С.Гординський; "Можна бути націоналістом, але знати теж категорії всесвітнього мистецтва й прагнути підняти на той рівень своє рідне", - адже письменник не може "виправдовуватися шляхетністю своїх ідей, коли його творам бракуватиме краси" [4, 155]. Проза Ірини Вільде 1930-х років саме й поєднала шляхетність ідей із пошуками краси. Письменниця, що виховалась на прозі О. Кобилянської, вважала її своїм кумиром, намагалася в новій суспільно-політичній ситуації та за нових вимог, що їх ставило життя до мистецтва слова, продовжити осмислення порушеної її літературною вчителькою проблеми зв'язку модерної нації з культуротворчою функцією жінки.
Як бачимо, у літературному дискурсі міжвоєнного двадцятиліття культ меланхолійної краси та творчість її жриці - Ольги Кобилянської- поступаються новому ідеалові краси. Твори письменниці ще публікуються, вона посідає власне авторитетне місце в літературному процесі, має своїх шанувальниць серед жіночої автури, котрі намагаються продовжити творений в українськім культурнім просторі О.Кобилянською "міф аполлонівської жінки", як у випадку творчості Дарії Віконської, або ж осмислювати поставлені нею проблеми крізь призму "літературного імперіалізму", як це намагалася робити Ірина Вільде.
Однак "витання над водами Гангесу" (О.Луцький) у пошуках краси в добі, "жорстокій, як вовчиця", не відповідало вимогам часу. Обличчя літератури набувало виразно маскулінного характеру - адже жіноче, фемінне, пов'язувалося із колоніальною улеглістю. Тому меланхолійна мрійливість дискурсу літератури батьків мала бути поборена естетикою чину: "Ver sacrum" звільняла дорогу "імператорам залізних строф".
Порушена тут проблема, звичайно, не вичерпується в запропонованій статті, вона має перспективу в дослідженні цілісної картини розвитку західноукраїнської прози міжвоєнного двадцятиліття.
Література
1. Віконська Дарія. Райська яблінка. - Львів, 1931. - 89 с
2. Вільде Ірина. Незбагненне серце/ Упоряд., вступ, стаття і прим. М.Вальо. - Львів, 1990. - 255 с
3. Гундорова Т. Femina melancolica: Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської". - К., 2002. - 271 с
4. Гундорова Т. Модернізм: сецесійний кітч/ Кітч і Література. Травестії. - К., 2008. - С.150-165.
5. Мафтин Н. Мала проза Ірини Вільде: неповторність індивідуального голосу. - Івано-Франківськ, 1998. - 116 с
6. Мафтин Н. Новатори конструкції й новатори нарації: "Дванадцятка" та інші / Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років XX століття: Парадигма реконкісти. - Івано-Франківськ, 2008.
7. Поліщук Я. Сецесія в поезії "Молодої Музи"// Література як геокультурний проект. - К, 2008. - С. 189-204.
8. Сокровенне: Антологія західноукраїнської малої прози 20-30-х років XX століття/ Упоряд. і вступ, стаття Л.Табачин. - Івано-Франківськ, 2002. - 245 с