72922 (Гі де Мопассан)

„Я увійшов до літератури, як метеор”, — жартівливо говорив Гі де Мопассан. Життєві обставини складалися незвичайно приємно для того, щоб він міг стати письменником. Він прагнув до мистецтва. Мати Мопассана гаряче любила літературу й уміла тонко цінувати її. Сестра поета-романтика Альфреда Ле Пуатвена (1816—1848) була знайома з Флобером і прихилялася перед його талантом. Прагнучи поглибити знання, що прокидаються, до літератури (Мопассан почав писати вірші з тринадцяти років), вона керувала читанням хлопчика і дбайливо зберігала зошити з його першими віршами. А надалі, коли її син став письменником, вона залишилася його літературним порадником, критиком і помічником, дала йому багато сюжети для розповідей.

Коли Мопассан навчався в Руанському ліцеї, одним з його викладачів був поет-парнасець Луї Буйле (1822—1869). Почувши в поетичних дослідах Мопассана іскру дарування, Буйле став його першим літературним вчителем і настирливо прагнув вселити хлопцеві, що робота в галузі мистецтва вимагає великої праці, терпіння, посидючості, оволодіння законами літературної техніки. Друживши з Флобером, проживаючим в околицях Руана, Буйле часом приводив до нього свого учня, і обидва письменники слухали його вірші, уважно розбирали їх, давали йому поради.

У 70-х роках літературним вчителем Мопассана став Флобер. ”Не знаю, чи є у вас талант, — сказав він, познайомившись з першими творами Мопассана, що тоді ще продовжував писати вірші. — У тому, що ви принесли мені, виявляються деякі здібності, але ніколи не забувайте, молода людина, що талант, по виразу Бюффона, — тільки тривале терпіння. Працюйте”.

Слідуючи цій пораді, Мопассан працював не покладаючи рук. Він писав вірші, поеми, комедії, перші повісті і розповіді, написав навіть романтичну драму. Суворий вчитель бракував майже все і забороняв йому друкуватися. Прагненням Флобера, що все більш прив'язувався до свого учня, було виховати в ньому глибоку пошану до літератури, розуміння її задач, високу вимогливість до своєї творчості.

Представник критичного реалізму, Флобер прагнув передати Мопассану свій художній метод зображення дійсності. При цьому Флобер вимагав від свого учня розвиненої і гострої спостережливості, уміння побачити явища життя по-своєму, по-новому і показати їх з тієї особливої, характерної сторони, яка до нього ніким в мистецтві ще не була помічена.

„Коли ви проходите, - говорив Флобер, - повз бакалійника, що сидить біля своїх дверей, повз консьєржа, який палить трубку, змалюйте мені цього бакалійника і цього консьєржа, їх позу, весь їх фізичний вигляд, а в ньому передайте всю їх духовну природу, щоб я не змішав їх ні з яким іншим бакалійником, ні з яким іншим консьєржем...”

Крім спостережливості і уважного проникнення в істоту зображень, Флобер вимагав від Мопассана уміння ретельно і вірно описувати побачене, відшукуючи для цього слова точні, а не приблизні. „Яка б не була річ, про яку ви заговорили, - передає Мопассан його повчання,— є тільки один іменник, щоб її назвати, тільки одне дієслово, щоб позначити її дію, і лише один прикметник, щоб її визначити. І потрібно шукати до тих пір, поки не будуть знайдені цей іменник, це дієслово і цей прикметник, і ніколи не варто задовольнятися приблизним, ніколи не варто вдаватися до підробок, навіть вдалих, до мовних фокусів, щоб уникнути труднощі”.

Творчості Флобера, його літературним поглядам і повчанням, всьому привабливому вигляду цього вічного трудівника Мопассан присвятив не одну статтю; надзвичайно цінне в цьому відношенні і його листування з своїм вчителем. Суворої школи флоберівської вимогливості вже однієї було б досить, щоб його слухняний і здібний учень став відомим письменником-реалістом. Але Мопассану випало рідкісне щастя зустріти й іншого великого вчителя — І. С. Тургенєва.

Довго проживаючи у Франції, Тургенєв особливо зближувався з Флобером. Тургенєв виділяв Флобера зі всієї французької літератури 50—70-х років, захоплювався його майстерністю, його невпинною творчою працею і навіть перекладав російською мовою деякі його новели. Флобер, з свого боку, надзвичайно високо цінував твори російського письменника, широту його знань і переконань, його художні шукання.

Подібно Флоберу, Тургенєв віднісся з великою симпатією до Мопассана, допомагав йому порадами, проглядав його рукописи. Періодом їх найбільшого зближення був час після смерті Флобера, захід життя Тургенєва, 1881 — 1683 роки. У цю пору Мопассан вже багато друкувався, але матеріально був ще дуже обмежений. Тургенєв пов'язав його з руським журналом „Вісник Європи”, сприяв появі у цьому журналі його перших перекладів, гаряче вітав його роман „Життя”.

Мопассан присвятив Тургенєву статтю „Винахідник слова нігілізм”, „Некролог”. За допомогою Тургенєва Мопассан довідався і полюбив Пушкіна, Лермонтова, Горького, Льва Толстого, Гаршина і сприйняв низку благородної російської класичної літератури. Смілива правдивість російської літератури зміцнила волю Мопассана.

Демократичний гуманізм сприяв розвитку поваги та любові до російського народу. Мопассан високо цінував „Записки мисливця” Тургенєва і зачаровувся „Батьками та дітьми” особливо відзначаючи в цьому романі властивий дар реалістичного передбачення.

Але вище всього оцінював Мопассан тургенівське новелістичне мистецтво, закони якого прагнув зрозуміти і освоїти: „Психолог, фізіолог і першокласний художник, він уміє на декількох сторінках дати досконалий твір, чудово згрупувати обставини і створити живі, могутні, захоплюючі постаті, обкресливши їх всього декількома штрихами, такими легкими і майстерними, що складно зрозуміти, як можна добитися подібної реальності такими простими, по видимості, засобами. І від кожної з цих коротких історій виходить, подібно хмарці меланхолії, глибока і прихована в істоті речей печаль. Повітря, яким дихаєш в його творах, завжди можна взнати: він наповнює розум суворими, гіркими думами, і здається, навіть наповнює легені дивними і своєрідними пахощами...”

Називаючи Тургенєва „одним з найбільших геніїв російської літератури”, Мопассан, завжди ненавидячи мілітаризм, додавав: „Люди, подібні йому, роблять для своєї вітчизни більше, ніж люди, на зразок князя Бісмарка: вони здобувають любов всього благородного розуму миру”.

Свою першу книгу, збірку „Вірші” (1880), Мопассан присвятив Флоберу, а перша збірка розповідей, „Заклад Телье” (1881),—І. С. Тургенєву. Цими присвятами він начебто засвідчив рівну частку подяки своїм улюбленим вчителям.

Впродовж творчого шляху Мопассана песимістичні настрої письменника набували все більш поглиблену і загострену форму. Песимізм Мопассана зумовлювався глибокою огидою письменника-гуманіста до буржуазної дійсності і разом з тим свідомістю свого безсилля в боротьбі з існуючим порядком речей. Мопассан був переконаним, непримиренним, фанатичним заперечувачем буржуазної цивілізації з її убогістю, низовиною і не людяністю. „Ми живемо в буржуазному суспільстві, - писав він.— Воно страхітливо посереднє і боязке. Ніколи ще, можливо, погляди не були так обмежені і менш гуманні”. Мопассан постійно показував, як нескінченно нещасна величезна більшість людей при буржуазному ладі, яких пригноблюють, тримають в полоні і спотворюють „мерзотні забобони, помилкові поняття про честь, більш відштовхуючу, ніж сам злочин, ціла гора лицемірних відчуттів, показної благопристойності, обурливої чесності”.

Події історії Франції 70-х років тільки сприяли наростанню песимістичних переконань Мопассана. Поразка Франції в пору війни 1870—1871 років поховала його юнацькі ілюзії про непереможність французької зброї. Час безпросвітної буржуазної реакції після загибелі Паризької комуни переконувало Мопассана лише у тому, що правлячі класи абсолютно не здатні стояти на чолі нації.

У 70-х роках існування республіканського ладу у Франції було чисто номінальним і висіло на волоску; палач комунарів Тьер заявив: „Республіка буде консервативною або її не буде зовсім”. Республіка була настільки консервативною, що Франція в цю пору заслужила прізвисько „республіки без республіканців”. Існуючі монархічні партії при активній підтримці з боку кругів клерикалізму двічі намагалися — в 1873 і 1877 роках — відновити у Франції королівський трон; спроби втіхи викликали у Мопассана крайнє обурення. В листі до Флобера від 10 грудня 1877 року він висловив своє обурення „злочинною дурістю” президента Третьої республіки Мак-Магона, який „розорив бідних (єдиних, кого розоряють), зупинив всяку розумову роботу країни, зробив жорстоким мирних людей і підбив співвітчизників на громадянську війну”. Але не настільки правитель Франції обурював Мопассана, як ті перелякані і озлоблені Паризькою комуною суспільні верхи, які сподівалися знайти спокій під час реставрації монархії”.

Трагічне нещастя Мопассана було, однак, у тому, що в своїй різкій, пристрасній критиці буржуазного суспільства сам він залишався на позиціях цього суспільства і, скільки ні намагався знайти вихід з положення, знайти його не міг. Все життя тужив він тугою, гострою тугою художника-гуманіста, по людях цільних, по характерах сильних, по тому великому і прекрасному, що піднімає людину над непривабливістю буржуазної дійсності. Він знаходив часом це велике в силі людських відчуттів, в уявленні людини про честь, в силі його любові до рідної землі і ненависті до її ворогів. У ряді його розповідей зустрічаються цільні, мужні характери, говорячі про красу людського відчуття і захоплюючі письменника своєю закінченістю („Заповіт, „Клозет”, „В дорозі”, „Щастя”, „Дядечко Мілон”, „Дочка Мартену” та ін.). Такі характери Мопассан найчастіше знаходив в середовищі народному, і це було не випадкове: тільки народне середовище, як бачив він, опиралося спотворюючим впливам буржуазного ладу, зберігало свою людяність, моральне здоров'я. Зображаючи навколишню дійсність, Мопассан нерідко виказував чисто народну точку зору, наближався до народної мудрості, і це було його інстинктивною спробою відшукати собі опору в своїй критиці сучасного суспільства. Проте глибокий соціальний скептицизм Мопассана, засвоєний їм ще в школі Флобера, і його розхолоджуюче уявлення про вірність всіх людських зусиль заважали йому до кінця повірити в народ як в можливий перетворювач існуючих суспільних відносин. Мопассан стояв далеко від революційної боротьби, був байдужий, до його мети, а тому, з огидою і ненавистю викриваючи мерзотний буржуазний спосіб життя, залишався тільки самотнім протестантом, блудним сином того ж буржуазного суспільства.

Суперечність поглядів Мопассана виявилася і в його відношенні до популярної у той час позитивістської філософії, яка особливо зміцнилася у Франції після загибелі Паризької комуни. В даний час, поки що не опубліковані повністю нариси, статті, листи, записники Мопассана, немає можливості з повною точністю судити, про його відношення до найбільшої революційної події його часу - Паризької комуни. У деяких нарисах Мопассана зустрічаються заперечні зауваження про революцію 18 березня, а в ранніх оповіданнях 1880—1881 років є два - три шаржованих портрети колишніх учасників Комуни. У подальшому Мопассан робив спробу зрозуміти істоту Комуни, хоча і розглядав її лише як республіку з обов'язковою для всіх працею.

Його головна задача — зображення „законів” людської фізіології, як нібито єдино вічних, незмінних і характерних ознак людини. Позитивізм невпинно твердив про біологічну й інтелектуальну неповноцінність людину, діяльність якої нібито визначається лише властивими йому інстинктами, не контрольованими його розумом; звідси робився висновок про згубність і даремність революцій, в яких нібито знаходять собі прояв темні і руйнівні інстинкти людини, бо він, жалюгідний і нікчемний, нічого не здатний поліпшити в житті суспільства.

З багатьма положеннями позитивізму Мопассан не погоджувався і боровся з ними. Так, наприклад, він зовсім не вважав, що фізіологічний початок в людині завжди володарює над його інтелектуальним початком. У його уявленні існували епохи — античність, Відродження, - коли людина була фізично і духовно гармонійною, коли в людях жило відчуття краси. Мопассан вважав, що тільки рідкісним генієм є в сучасності такі люди, як і Тургенєв.

Така людина-одинак найбільше впевнена, що він приходить в світ тільки для особистого щастя, радості, насолоди; всією своєю істотою рветься він до цього щастя. Але Мопассан показував, що щастя трагічно недосяжне для цієї людини, і не тільки через сторонні перешкоди, на зразок тих або інших буржуазних забобонів і лицемірної міщанської моралі, але і тому, що людина сам по собі слабка, нікчемна, не уміє зрозуміти, де і в чому щастя, проходить мимо нього, не здатний бути його дбайливим хранителем, і його долею залишаються тільки пізні жалі, гірка свідомість життя, що безплідно йде, наступаюча старість.

Ця суперечність переконань Мопассана пронизує всю його творчість і своєрідно відображається в художньому методі письменника. З одного боку, Мопассан мріяв бути „сатириком лютим і глузливим комедіографом, Арістофаном або Рабле”. І ми бачимо, що в багатьох своїх творах він наближався до цієї мрії, даючи різко-оцінне зображення навколишньої дійсності, відкрито виражаючи свою авторську точку зору — то співчуття що відбувається, то іронічне або гнівне до нього відношення. Ця манера виявилася в його книгах „Під сонцем”, „Бродяче життя”, „На воді”, і в деяких інших романах, у ряді новел, особливо ліричних.

З другого боку, дуже багато розповідей Мопассана і його роман „Життя” написане в іншій, об'єктивній, зовні не оцінювальній манері: художник як би тільки бажає зі всією точністю змалювати життєву подію, зі всією ретельністю відтворити вчинки і поведінку своїх персонажів, та варто немов осторонь, утримуючись від особистих оцінок і надаючи читачам самим зробити потрібний висновок.

У 1880 році Мопассан надрукував повість „Пампушка”, яка принесла йому широку популярність. Письменник описує тут сміливу правду про минулу франко-прусську війну 1870—1871 років і про відношення до неї французького суспільства. Він показав, що в час великого національного випробування суспільство не знайшло згуртованості. Невблаганно, крок за кроком викриває Мопассан підлу поведінку цих „порядних людей”. Якщо спочатку вони хоч на мить розділяють патріотичне обурення Пампушки, що відмовляє зухвалим домаганням прусського офіцера, то потім лицемірно і настирливо прагнуть зламати її опір. І ці ж люди, після того, як Пампушка поступилася проти волі їх доводам, знову перетворюють її, свого рятувальника, в об'єкт гидливого презирства... Але Мопассан повністю переконує читача, що справжнього презирства заслуговують саме ці „чесні мерзотники”, як він їх називає.

Вустами старої селянки, вустами народу Мопассан висловив в „Пампушці” своє різко-негативне відношення до загарбницьких воєн, згубних для творчої праці, для досягнень людської культури. Та ж думка ще енергійніше виражена в пізнішій книзі письменника — в його ліричному щоденнику „На воді”, де Мопассан заявив, що суспільству слід було б піднімати повстання проти урядів, що нав'язують йому війну. Але участь у війні оборонній була для Мопассана священним боргом людини. Не тільки у „Пампушці”, але і в цілому ряду подальших розповідей про війну 1870—1871 року він любовно малював образи простих людей Франції, благородних патріотів, мужньо і самовіддано боролися проти прусських загарбників. Такі розповіді „Дядечко Мілон”, „Стара Соваж”, „Полонені” належність до всенародної справи оборони батьківщини облагородила його персонажі, збагатила їх образи рисами героїзму і патетики, навіть якщо це були Пампушка і Рашель Мадемуазель Фіфі.

Флобер назвав „Пампушку” шедевром і стверджував, що оповідання „залишиться”, тобто його ніколи вже не забудуть. Літературний дебют Мопассана, одночасно видавши свої „Вірші” був останньою радістю автора.