72649 (Философия абсурда Альбэра Камю), страница 2

^9.Див.: Семенова С. Метафизика искусства А.Камю /Теории, концепции, школы. - M.,1975 .-С.92.

абсурду починається там, де закінчується людина, яка плекає надію. Ще одним “лицарем абсурду” Камю називає актора, визначаючи абсурдним не стільки самого актора, скільки його долю: “ акторові відведено три години, щоб побути Яго або Альцестом, Федрою або Глостером. У цьому куцому проміжку часу, на п’ятдесяти квадратових метрах кону він вдихає в них життя й змушує вмерти. Ніколи ще абсурд не демонструвався так вдало...” ( ІІІ, 124).

І Дон Жуан, і актор можуть змиритися зі своєю долею, адже “ навіть звичайні люди вряди-годи кінчають тим, що погоджуються на ілюзію”.

Але, зауважує далі Камю: “ Завойовник або актор, творець або Дон Жуан можуть забути, що їхній спосіб життя неможливий без усвідомлення властивої йому безглуздості” ( ІІІ, 139).

У своїй роботі Камю звертається до творчості Ф. Достоєвського, бо усі герої Достоєвського запитують себе про смисл людського буття. Герой “Бісів” Достоєвського Іван Кирилов ставить питання про самогубство, “вище самогубство” заради ідеї. Кирилов теж є людиною абсурду, він не вірить у майбутнє, але вірить у вічне теперішнє.

Камю доходить до висновку, що тема самогубства у Достоєвського є темою абсурду, його герої у щоденних вчинках втілюють абсурдні істини. На думку Камю, твори Достоєвського не є абсурдними творами, а лише творами які піднімають проблеми абсурду.

Яку ж творчість вважає абсурдною Камю? Творчість, яка твориться не для майбутнього ,яка може бути будь-якої миті зруйнована, знищена, забута і водночас вільна, яка не належить часові, є абсурдною.

Людина абсурду аж до “ Міфа про Сізіфа” швидше камінь у групі камнів.

Він споріднений з іншими хіба що своїм випадковим існуванням ¹⁰. У “Міфі про Сізіфа” з”являється, як ми уже простежили, цілком нове тлумачення ^{______________________________________________________________________________________}

^10.Див.: Великовський С.И. “Грани несчастного” сознания.-М.1973.-С.88.

“абсурдної людини”.

Абсурдною людиною постає у філософії Камю і античний Сізіф,

покараний богами на довічну даремну працю - “ викочувати велетенський валун на вершину гори, звідки він під власною вагою щоразу котився донизу” ( ІІІ, 149).

Сізіф є героєм абсурду як у своїх пристрастях, так і в своїх муках.

Сізіф цікавить Камю саме в період між підйомами на вершину гори, коли камінь черговий раз скочується вниз і Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову викотити камінь. Саме тоді, переконаний Камю, Сізіф вивищується над своєю долею. Але така участь не лише Сізіфа, звичайний робітник впродовж свого життя працює так само як і Сізіф - щодня монотонна і марна праця, якій не видно кінця. Його доля, на думку Камю, не менш абсурдна. Але висновок, який робить філософ - оптимістичний: “ Немає такої долі, яка б не перевершила себе завдяки зневазі” ( ІІІ, 151).

До того часу, поки людина не усвідомлює своєї долі, вона не усвідомлює абсурду. Трагедія починається з моменту пізнання. Але з моменту усвідомлення абсурду починається і щастя. Камю наводить приклад царя Едіпа у драмі Софокла, який попри усі випробування визнає, що “ все гаразд”.

Камю доводить, що коли людина залишається сам-на-сам зі своєю трагедією, вона відкидає будь-які вищі сили, примушує замовкнути усіх богів та ідолів і визнає лише одну долю, фатальну долю, яка варта зневаги, а не поклоніння.

Сізіф, у розумінні Камю, теж стверджує, що все добре, він заперечує богів і надає нового сенсу своєму життю і своїй приреченості.

“Самої боротьби за вершину, - підсумовує філософ, - досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим” ( ІІІ, 152).

Сізіф зумів повернути свою кару у звинувачення богів, у засвідчення сили непокірного духу. У безглуздя він вніс зміст своїм викликом: “єдина правда –

це непокірність.”¹¹

Сізіфові Камю уподібнює мислячу людину, яка приречена на вічне протистояння абсурду. Усвідомлення абсурду у даному випадку приводить не до самогубства, про яке Камю говорив на початку есе, а, навпаки, до перемоги, до щастя.

Отже, як вдало зауважив Д. Наливайко, - ясність розуму відкриває людині трагізм її існування, ала й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, в заключному нарисі “Міфа про Сізіфа” екзистенціалізм обертається на трагічний стоїцизм”.¹²

У своєму дослідженні про Камю А. Моруа писав: “Міф про Сізіфа” - символ людського життя. Щож ми робимо на землі, якщо не виконуємо безнадійну роботу? Коли нам вдається з неймовірною працею підняти камінь на вершину, хвороба чи війна знову скидає його до підніжжя, і, щоб там не було, життя все рівно закінчується смертю, падінням. Усвідомити безглуздність цієї суєти - означає побачити абсурдність людського життя. В цьому світі, де немає надії, немає ілюзій, людина почуває себе “сторонньою”¹³.

Камю не приймає відчаю, і тому, як визначив Моруа, “велич людини в знанні, що вона смертна”. І відповідно: “велич Сізіфа в знанні, що камінь неодмінно скотиться вниз”.

У своєму есе Камю стверджує, що абсурд може заполонити будь-яку людину, навіть рядову, звичайну, яка особливо переймається сенсом буття. Абсурд - це доля не лише таких як Сізіф, Дон Жуан та інших. Але абсурд має сенс лише настільки, наскільки з ним не згоджуються. На відміну від філософів, ^{_____________________________________________________________________________________}

^11. Великовський С.И. Грани “несчастного сознания”.-М.1973.-С.88.

^12. Див.: Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3^х т. Т.3. - Харків, 1996. - С.602.

^13.Див.: Моруа А. От Монтеня до Арагона.-М.,1990.-С.355.

які у принципі не визнають пізнаваності світу, Камю вважає його пізнаваним,

але це пізнання завжди буде гіпотетичною теорією людської свідомості, іншого результату досягти неможливо. Пізнання світу межує з пізнанням абсурду.

В 1939 - 1940рр., працюючи одночасно над “Калігулою”, “Стороннім” і “Міфом про Сізіфа”, Камю закінчує перший етап своєї творчості, (“ першу частину” за його словами), який він називає “циклом абсурду”. А у лютому 1941 року Камю з полегшенням відзначить у своєму щоденнику: “Закінчив Сізіфа. Три абсурди закінчено. Початок свободи”.¹⁴

Окремим додатком до праці А. Камю є його дослідження: “Надія і абсурд у творчості Франца Кафки”.

У своїх дослідженнях як літературознавстві так і науковці-філософи неодноразово звертали увагу на спільність світоглядних позицій і творчого методу у А.Камю та Ф.Кафки. Кафківські герої такі ж відчужені від суспільства, як і камюсівські, їх переслідує таке ж трагічне відчуття абсурду. У праці Камю темі абсурду у Кафки присвячене окреме дослідження.

У першу чергу Камю звертає увагу на символи у Кафки, оскільки саме за допомогою символізації письменник і передає своє розуміння абсурду життя. Метод Кафки відмінний від методу Камю, для нього не важливе реалістичне

зображення, правдоподібність подій і т.д. Для Кафки має значення інше - правдивість, натуральність оповіді.

Ситуації абсурду, які створює Кафка нічим не відрізняються від щоденних, побутових. Кафка вважає щоденне життя людини таким же абсурдом, який приймається як норма. Саме в цьому і полягає абсурд. Персонажі Кафки навіть не намагаються знайти пояснення, і тим більше - якось

діяти. Вони не здатні навіть усвідомити проблеми, яка перед ними стоїть. Його герої, потрапляючи в абсурдну ситуацію, поводяться ще абсурдніше.

^{______________________________________________________________________________________}

^14.Див.: Кушкин Е.П. Альбер Камю. Ранние годы.-Л.,1982.-С.153.

Сам же автор створює ситуації, які неможливо пояснити, вони здатні

розчавити будь-якого персонажа, особливо якщо він не усвідомлює того абсурду, який на нього звалився. Як правило, герої Кафки ще й не знають причини того, що відбувається, у них відсутня логіка пояснення тих чи інших явищ (це і Йозеф К. у “Процесі” і Грегор Замза у “Перевтіленні”).

Камю звертає увагу, що “чим незвичайніші пригоди героя, тим краще видно природність, натуральність ( ІІІ,154).

Окрім цього, Камю стверджує, що у послідовності творів Кафки є своя логіка, що відповідає К’єркегоровому: “ Треба завдати смертельного удару земній надії, бо лише тоді порятуєтеся в надії істинній” ( “Чистота серця”). З цього випливає, що: “ необхідно було написати “Процес”, щоб узятися за “Замок” ( ІІІ,159).

У свій час Камю писав “Не існує любові до життя без відчаю від життя”. Так поряд з абсурдом з’являється надія. Надія як завершення абсурду наявна і в К’єркегора, і у Шестова.

Камю теж шукав виходу з абсурду. Як уже було сказано вище, філософ не приймав ані самогубства фізичного, ані самогубства філософського. У Камю філософія абсурду знайшла логічне завершення у бунті. Бунт народжується усвідомленням побаченого абсурду, усвідомленням несправедливої і незрозумілої долі людини. Камю приходить до усвідомлення, що “ для того, щоб жити, людина повинна бунтувати”.

З усвідомленням і прийняттям бунту творчість Камю набуває нового характеру. Це вже новий “виток” спіралі, цілком віддмінний від етапу абсурду, але саме в абсурді і є корені бунту. Етап бунту є логічним продовженням абсурду, його новим переосмисленням.

У своєму дослідженні творчості Камю С. Великовський зазначив: “Всі книги Камю претендують на те, щоб бути трагедіями метафізичного прозріння: в них розум намагається пробитися крізь товщу минущого, крізь житейсько – історичний пласт до якоїсь життєвої правди існування і призначення особистості на землі. До правди споконвічної і кінцевої, на рівні міфа – правди заповіді, завіту”¹⁴.

^{______________________________________________________________________________________}

¹⁴ Великовський С.И. “Проклятые вопросы” Камю/ Камю А. Избранное.-М.,1988.-С.11.

Розділ ІІ

Абсурд у драматургії та прозі Камю.

“Міф про Сізіфа” та роман “Сторонній” були надруковані у 1942-1944рр. Вони були написані у часи, коли Франція була у відчаї. Тоді ці твори були сприйняті як екзистенціалістські. Для французів у роки катастрофи і відчаю виклик, який кидає абсурдові мисляча людина у Камю, був явищем на яке чекали і сподівалися. Вище ми уже розглянули основні положення есе “Міф про Сізіфа”. Сартр назвав “Міф про Сізіфа” теорією роману “Сторонній”. І хоча у “Сторонньому” немає жодних прямих роздумів про абсурд, але у ньому передається безпосереднє переживання абсурду окремою особистістю.¹⁵

Камю досліджує абсурд у двох романах - “Щаслива смерть” і “Сторонній”, але перший свій роман він не дозволив друкувати. “Щаслива смерть” досліджує “щоденний абсурд”, адже саме щоденне життя людини, приреченої померти, позбавлене сенсу, воно абсурдне.

Мерсо ( зі “Щасливої смерті”) відчуває монотонність і непотрібність своєї праці, а це і є причиною, грунтом для абсурду.

Перший твір не реалізував задум Камю, але продовження образу головного героя є Мерсо у романі “Сторонній”. Саме цей роман ми розглянемо детальніше.

Герой роману є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдному світі. Головною характеристикою цього образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.

Таке відчуження переживають герої Ф.Кафки, Ж.П. Сартра та ін. У Камю- це відчуження від суспільства. Герой “наділений” відчуттям абсурду, він байдужий до усього і замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат –

^{_______________________________________________________________________________}

¹⁵ Долгов К.М. От Киркегора до Камю.- М., 1990.-С.348.

людину абсурду.

Відчуженість Мерсо має свої підстави. Він відчужений від суспільства, бо не може прийняти його законів і правил, він відмовляється говорити неправду, відмовляється поводитися згідно норм і моралі суспільства, бо усвідомив їх абсурдність. Мерсо ніби відкрилась вища істина (як і Калігулі), що людина смертна, а життя абсурдне, тому усвідомлення абсурду змінило Мерсо. З філософії абсурду випливає, що усі вибори, які б не зробила людина, по суті однакові. Мерсо відходить від суспільства, відчужується, його спілкування з людьми стає сухим, байдужим, він поводиться абсурдно в очах суспільства.