Ми читаємо книги, дивимося фільми, слухаємо музику, захоплюємося величними архітектурними спорудами і тим самим розширюємо наші знання щодо світу та людини, її почуттях та світогляді. Російський літературний критик В. Г. Белінський відмітив, що істина відкрилася людству вперше у мистецтві, а німецький філософ Ф. Шеллінг вважав мистецтво найвищою формою пізнання.

Мистецтво може розглядатися як спосіб комунікації: у ньому закріплюється зв’язок між людством та суспільством; завдяки мистецтву людина може переміщуватися в інші епохи та країни, спілкуватися з іншими поколіннями, людьми (нехай навіть вигаданими у чиїх образах художник відобразив не лише свої власні бачення, але й сучасні йому погляди, настрій, почуття.

Сприймаючи художні твори, ми живемо разом із улюбленими героями, якостей яких не маємо, з дитячих років вибираючи для себе улюблені образи: це можуть бути казкові персонажі (Іван-царевич), носії доброго начала (Зорро, супермен). Пізніше усе нереалізовані можливості та приховані бажання компенсуються при спілкуванні з мистецтвом (я – слідчий, я – президент, я – суперполіцейський, я – балерина і т. ін.). Крім того, при наявності у світі художніх образів, відбувається своєрідна компенсація нашої буденності життя. В одних видах мистецтва (література, театр, кіно) цей взаємозв’язок більш очевидний, в інших (архітектура, живопис, музика) – механізм художньо-психологічної компенсації біль складний.

У мистецтві існує деяка сфера "естетичного" (від грецького aistetikos – чуттєвий, що відноситься до чуттєвого сприйняття). Саме тут розкривається суть прекрасного та потворного, піднесеного та приземленого, трагічного та комічного. Ця сфера – проекція естетичних явищ у природі: відкриваючи для себе мистецтво, людина бачить бездонне небо над головою та красу сходу і заходу сонця, і силу буйної стихії. Російський філософ В. Соловйов підмітив, що "краса, яка є розлитою у природі у її формах і барвах, на картині здається сконцентрованою, густою, підкресленою", а естетичний зв’язок мистецтва та природи "заклечається не у повторенні, а у продовженні тієї художньої справи, що була розпочата природою". Для позначення естетичного впливу мистецтва на людину в античній філософії виникає термі "катарсис" (гр. katharsis – очищення). В межах піфагорецської школи існувала теорія та практика вилучення тілесних хвороб, очищення душі від шкідливих пристрастей (гніву, страху, ревнощів) за допомогою певної музики. Аристотель розумів під катарсисом очищення шляхом стразу та страждань: у психіці людини під впливом співу, музики, античної трагедії виникає потужні афекти, результатом яких стає певне полегшення, очищення, пов’язане із задоволенням. Далі існувало багато інтерпретацій стосовно цього терміна: під катарсисом розуміли очищення пристрастей (від перебільшень), очищення від пристрастей (їх вилучення), збудження пристрастей, відновлення гармонії духовного світу людини. Л. С. Вигодський вважав, що катарсис може розглядатися як завершальна фаза складного психофізіологічного процесу сприйняття витвору мистецтва: у психіці людини відбувається розряд емоцій, нервової енергії, "самосгорання" протилежно напрямлених афектів. Ми звертаємося до мистецтва, щоб отримати задоволення. В залежності від ступеня оволодіння "мовами мистецтва", люди отримують задоволення від фільмів А. Тарковського або трилерів, від "бульварної" детективної літератури чи поезії Гете та романів Достоєвського, від "приємних для ока" картин Іллі Глазунова чи "закодованих" творів Сальвадора Далі, від музики Шопена в концертному залі чи концерту улюбленої рок-групи. Насолода від мистецьких творів – закономірне породження сприйняття естетичної організації звуків, форм, барв, рухів. Але чуттєве задоволення можна вважати лише однією із граней більш складного естетичного сприйняття.

Крім того, у мистецтві відбувається накопичення мистецький цінностей. Проте поділ цінностей на матеріальні та духовні і відношення творів мистецтва до духовних цінностей може розглядатися тільки як умовне, необхідне для аналізу. В реальному житті цього розподілу не існує, адже антична статуя, і Собор Паризької Богоматері, і "Соняхи" В. Ван Гога, без сумніву, тяжіє до духовної сфери культури, у той же самий час вони є цінностями матеріальними.

Можна від слідкувати певний зв’язок художника, творця мистецтва, з суспільством. Художник свідомо чи несвідомо виражає інтереси певних соціальних верств, груп, класів, партій; погляди, настрої, думки та почуття певної культурно-історичної епохи . Згадаємо періоди, коли мистецтво було звернено до Бога, кликало на барикади, виконувало ідеологічні задачі тоталітарної влади. Справжнє мистецтво, вважав німецький філософ І. Кант, є незацікавленим, а російський мислитель М. Булгаков стверджував, що справжнє мистецтво є вільним у своїх шляхах та пошуках, воно "саме до себе тяжіє, саме себе шукає, саме собі закон". В цьому випадку формула "мистецтво для мистецтва" вірно відображає його права, самостійність, свободу від підпорядкування ззовні. Разом із тим ми знаємо величезну кількість геніальних творів, написаних за "замовленням" (майже увесь живопис епохи Відродження, музика Баха, Моцарта і т. ін.). Для справжнього художника "замовлення" - широке поле для творчості, вираження свого "Я" (пам’ятаєте у А. С. Пушкіна: "Не продається натхнення, але рукопис можна й продати"). Чому ми називаємо шедеврами ікони Андрія Рубльова? Саме тому, що він здійнявся над іконами, що регламентують релігійне іконописне мистецтво.

І нарешті, мі вчимося у мистецтва вічним цінностям – істині, добру та красі. Мистецтво виховує нас, "зліплює" нашу моральність. Таким чином, соціокультурний сенс мистецтва має на увазі його буття (онтологію) в культурі як спосіб чуттєво-образного осягнення світу, акумуляції художньо-естетичних цінностей, специфічного засобу комунікації і компенсації несвідомих імпульсів, фактора духовно-морального розвитку особистості.

РОЗДІЛ 4. КРИТЕРІЇ ХУДОЖНОСТІ

У чому ж полягає таємниця мистецтва, що є критерієм художності його витворів? Духовний світ, що виражає суть людини, - найголовніший та найцікавіший предмет мистецтва. Магічна привабливість мистецтва бере початок від його форми, що виступає джерелом милування, насолоди, гри духовних здібностей людини. Цей стан мистецького сприйняття не один раз надавав підстави стверджувати цілісність у мистецькому образі раціонального та нераціонального, емоційного, несвідомого, інтуїтивно-психологічного, говорить про взаємоперехід та взаємодоповнення цих сторін. Німецький філософ І. Кант вважав, що естетичне переживання – це задоволення, яке "вільне від усякого інтересу". Містку характеристику специфіки художнього образа надав вітчизняний філософ А. В. Лосєв: "Усякий справжній художній образ ніколи не розуміється нами як раціональна сума якихось дискретних ознак, а розуміється як дещо живе, із чиєї глибини б’є нестримне джерело і чого ми не можемо відразу охопити своїми раціональними методами. Художнім є те, на що ніколи не можна надивитись, скільки б ми на це не дивились. А це означає, що як глибоко ми б не сприймали художній образ, у ньому завжди лишається дещо незрозуміле та невичерпне, хвилююче нас кожного разу, як тільки ми сприймаємо цей образ". Ось де ключ до розгадки таємниці мистецтва. Якщо псевдомистецтво наслідує йому лише ззовні, розраховане на зовнішній ефект, то справжні художні твори передбачають вдумливе прочитання, "адже мистецтво можливе тільки тоді, коли існує потреба самостійної побудови образа – через опанування словника, форм та змістовних елементів, й тільки тоді воно забезпечує спілкування.

РОЗДІЛ 5. КРАСА В РІЗНИХ КУЛЬТУРАХ ТА КУЛЬТУРНИХ ЕПОХАХ

Прийнято думати, що суттю, серцевиною мистецтва є краса. У різні культурні епохи у розумінні краси велику роль відігравали особливості. Наші уявлення про красу мають європоцентриський характер та спираються на естетичні ідеали античності. Для характеристики прекрасного вживались такі поняття як гармонія, симетрія, пропорційність, доцільність. В античні часи Платон стверджував, що прекрасне – це вічна божественна ідея, а Сократ ототожнював красу та користь. В епоху Середньовіччя Ульрих Страсбурський бачив "єдине істинне світло" в Бога, котрий, "не тільки є довершеним та прекрасним у собі самому як межа краси, але крім того , він є діюча, причина-зразок та кінцева причина всієї створеної краси". Італійський вчений, архітектор, теоретик мистецтва епохи Відродження Л. Б. Альберта писав, що "краса є суворою співрозмірною гармонією усіх частин, об’єднаних тим, чому вони належать, - така, що не додати, не відняти, не змінити нічого не можна, не зробивши гірше". Також у подальшому суспільні цінності ототожнювалися з красою: для Гете краса – це любов, для Гегеля – "чуттєва видимість ідей", Чернишевський стверджував, що "прекрасне є саме життя", у М. Горького прекрасне – реалізована здатність до творчості. В німецьких романтиків (Шлегель, Шеллінг, Новаліс) краса та життя об’єднувалися у мистецтві; уся дійсність розглядалася як естетичний феномен, мистецтво проголошувалось першоосновою світу, відображуючи його потаємну сутність і одночасно будучи його довершеним та прекрасним втіленням. Російський філософ В. Соловйов стверджував у праці "Загальний сенс мистецтва": "Довершене втілення ... духовної повноти у нашій дійсності, втілення в ній абсолютної краси або створення всесвітнього духовного організму є найвища мета мистецтва". Г.-Г. Гадамер називав одну із своїх останніх робіт "Актуальність прекрасного".

Але ці погляди та висловлювання належать європейцям. Специфічні уявлення про красу, призначення мистецтва, його естетичні ідеали в культурі народів Азії, Африки, інших регіонів нашої планети. Нетиповість, незвичайність того чи іншого мистецтва не можуть вважатися аргументом на користь того, щоб вважати нібито "мистецтво, яким мі володіємо,є все мистецтво, справжнє, єдине мистецтво, а поміж тим не тільки дві третини людського роду, усі народи Азії, Африки живуть та помирають, не знаючи того єдиного найвищого мистецтва, але незважаючи на те, у нашому християнському суспільстві десь мало сотої долі усіх людей користуються тим мистецтвом, яке ми називаємо усім мистецтвом". Починаючи з античності, саме європейське мистецтво проголошувалось "єдиним", "справжнім" мистецтвом. Одне з досягнень епохи Просвітництва дослідження Лессинга "Лаокоон. Про межі живопису та поезії" ствердило в якості мети живопису та скульптури зображення прекрасних тіл". Тому досить незвичними, на європейський погляд, є художні образи інших культур, наприклад, мусульманської, де зображення заборонено, а декоративність є провідним принципом мистецтва. Кожна етнічна культура має свої традиції та для кожної з них характерні власні уявлення про красу.

РОЗДІЛ 6. СПЕЦИФІКА ДВОХ РІЗНИХ СПОСОБІВ ВІДОБРАЖЕННЯ ДІЙСНОСТІ У МИСТЕЦТВІ

У мистецтві існують два способи образного відображення світу: реалістичний та умовний. Вже у самих ранніх художніх творах палеоліту, що дійшли до нас, присутні обидва. Первісні художники були чудовими майстрами реалістичного зображення, непогано розбиралися в анатомії тварин, могли передати рухи із винятковою виразністю. В умовних образах фіксується спроба узагальнення, бажання вийти за рамки простого наслідування, відповідності природі. У мистецтві обидва способи відображення дійсності присутні завжди, або паралельні, або один з них є провідним. Необхідно відмітити, що реалістичне мистецтво не просто так зліпок з дійсності; його художні образи представляють життя нібито у концентрованому вигляді, фокусують найбільш значущі для даної культурної епохи персонажі, події, почуття, ідеї, проблеми. Умовне мистецтво дає більше можливостей для розширення та інтерпретації змісту художніх образів, може бути символічним. Американський соціолог П. Сорокін пов’язував символічне мистецтво з ідеаціональним типом культури, орієнтованим на надчуттєве, надраціональне світовідчуття, тобто на Бога. Іншими словами, релігійне мистецтво завжди символічне. Так, у європейській культурі мистецтво Середньовіччя було у більшій мірі умовним, символічним: живописні та скульптурні образи, далекі від правдоподібності, слугували релігійним ідеям, торжеству духа над тілом. Саме тому скульптури готичних соборів такі умовні, фігури приховані за складками одягу. У сучасній художній культурі реалістичне та умовне мистецтво існують паралельно: у театральному мистецтві – напрямок, що йде від К. С. Станіславського, що прагнув до правдоподібного втілення на сцені "життя людського духу", та напрямок, представлений прихильниками "умовного театру", "монтажу атракціонів", створений В. Е. Мейерхольдом; у кіно – фільми реалістичні (як ми кажемо "життєві") та умовні, з підтекстом, із використанням спеціально підібраної режисером символіки (А. Тарковський, Ф. Фелліні). У літературі та живописі на зламі ХІХ – ХХ ст. з’являється новий мистецький напрям – символізм (П. Верлен, М. Метерлінк, А. Рембо, А. Блок, А. Бєлий, М. Врубель, М. Чюрленис та ін.). Проте у широкому розумінні увесь живопис модернізму (сюрреалізм, кубізм, експресіонізм, абстракціонізм, фонізм та ін.) може розглядатися як символічне відтворення відносин людина – світ у наш суперечливий час з сенсаційними науковими відкриттями, досягненнями техніки, екологічними катастрофами та кризою духовності.

РОЗДІЛ 7. МАСОВА КУЛЬТУРА

Ця проблема зачіпає сьогодні не лише взаємозв’язок мистецтва з економікою, а й саму проблему художності. У ХХ ст. в мистецтві використовуються неіснуючі раніше джерела звуку, світла, кольору. У кожному домі, завдяки телебаченню, відео, радіо, можуть послухати виконання музичної класики Святославом Ріхтером, побачити шедеври найкращих музеїв світу, подивитися кінофільми та театральні постановки видатних режисерів сучасності. Однак масове виробництво та репродукування творів мистецтва обертається проявом стандарту не лише у матеріальній, а й в духовній сфері, а це, в свою чергу, призводить до вироблення усередненого смаку. Чи можете ви відрізнити у тому потоці музики, який обвалюється щоденно на вас, художнє від нехудожнього мистецтво, мистецтво від псевдомистецтва, ерзац-культури? Стандартизація смаків сприяє усередненню рівня художніх витворів. Доволі часто не талант створює імідж тієї чи іншої зірки, а наявність гарного продюсера, реклами. Мистецтва починає підкорюватися законам ринку, де створення художніх творів залежить від попиту та пропозиції. Йде госта конкурентна боротьба за глядача, і не випадково ми кажемо про цілу систему шоу-бізнесу. Одиниці ходять до музеїв, на концерти класичної музики, а на шоу-вистави рок-музикантів – десятки тисяч. У масовій культурі домінують чуттєва експресія, отримання задоволення.

Цю особливість духовної культури помітив культуролог ХХ ст. Х. Ортега-і-Гассет, що запропонував концепцію елітарної та масової культур. Ще у середні віки, коли суспільство було розділено на дві соціальні верстви – знатних та плебеїв, - існувало благородне мистецтво, яке було умовним, ідеалістичним, тобто художнім, і народне – реалістичне та сатиричне. "Нове мистецтво, - вважає Ортега-і-Гассет, - розділяє публіку на два класи – тих, хто розуміє, і тих, хто не розуміє його, тобто на художників і тих, які художниками не є". Інший сучасний мислитель Г.-Г. Гадамер роздумує про походження кіча, "відсутності смаку у мистецтві", що відноситься до найнижчих пластів масової культури: "Людина спроможна чути тільки те, що вона колись вже чула. Вона не хоче слухати нічого іншого та переживає зустріч з мистецтвом не як потрясіння, а як безколірне повторення. Це рівнозначно прагненню людини, що засвоїла мову мистецтва, відчути саме бажаність його впливу. Будь-який кіч містить у собі цей намір, часто благий, та все ж саме він і руйнує мистецтво". Етимологія слова "кіч" походить від англійського "for the kitchen" - для кухні, німецькому музичному жаргону початку ХХ ст. "Kitch" - халтура. Закони "кічевого" мистецтва одні, нехай буде література, музика чи кіно: повторюваність, гонитва за зовнішніми ефектами та примітив з точки зору змісту.

Голландський культуролог Й. Хейзинга, піддаючи критиці сучасну культуру, вважав, що механізація, гонитва за ефектами та прояв ринку в сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала і кризовим явищам у мистецтві.