Безумовно, масова культура має свої позитивні моменти. Розважаючи, доставляючи чуттєве задоволення, вона дає людині можливість забути про свої проблеми, відпочити. Проте витвори масової культури або кіча сьогохвилинні і лише імітують прийоми справжнього мистецтва, розраховані на зовнішній ефект.

РОЗДІЛ 8. ВЗАЄМОДІЯ МИСТЕЦТВА З ІНШИМИ СФЕРАМИ КУЛЬТУРИ

Культура – цілісна система, елементи якої не існують відокремлено одне від одного. Так, проблема взаємодії мистецтва та політики може розглядатися у декількох аспектах. По-перше, це політика держави по відношенню до мистецтва та його творців: можливе обмеження свободи творчості, уведення цензури, фінансування засобів із держбюджету на розвиток художніх інститутів. По-друге, це проведення ідеологічних установок через мистецтво з певними цілями. Прикладом може слугувати метод соціалістичного реалізму, затверджений у якості догми (критерії: простота, доступність, масовість, народність, партійність, вираження інтересів пролетаріату), театралізація політичного та суспільного життя, розповсюдження під час виборних кампаній, з’їздів, конференцій, поява політизованих видів мистецтва. Та по-третє, - відношення творців мистецтва до політичних подій країни.

Взаємодія мистецтва та філософії має свої закономірності. Не раптово мистецтво, як і філософію, можна назвати самосвідомістю культури: це нібито художній погляд "зсередини" в рамках якої-небудь епохи або типу культури. Відомий філософ М. Мамардашвілі вважав, що завдяки мистецтву відбувається накопичення та передача людської чуттєвості. Але не можна не враховувати і раціональні моменти в художній творчості. Будь-який художник, продумуючи та створюючи свої твори, в тій чи іншій формі доносить до нас не тільки свої почуття, але й свої уявлення про світ, які можуть або відображати світоглядні погляди епохи, або протистояти їм в періоди криз. Саме з цієї позиції слід розглядати співвідношення філософії та мистецтва.

Мистецьким дзеркалом ХХ ст. вважається модернізм. Про кризу мистецтва заговорили багато мислителів: Німецький філософ О. Шпенглер (а ще раніше – Г. Гегель), охарактеризувавши розлад, крах цілісності людського буття, конфліктність відносин людини до природи та до інших людей, механізацію та втрату творчого начала в мистецтві як "захід" європейської культури; Голландський культуролог Й. Хейзинга, що побачив у втраті ігрового начала сучасним мистецтвом прояв кризових явищ; іспанський культуролог Х. Ортега-і-Гассет, що побачив у сучасній культурі тенденцію "дегуманізму мистецтва"; американський соціолог П. Сорокін, що відстоював на прикладі модернізму концепцію народжуваного нового, ідеаціонального або ідеалістичного, тупу культури...

Песимізм та важкі передчуття пронизують твори А. Камю та Ж. Сартра, С. Далі та Е. Іонеско, А. Шенберга та К. Пен-дерецького, в кубізмі зображення розкладається на складові, в абсурдиському мистецтві заперечується будь-який сенс людського життя, абстракціоністи відмовляються від відтвореня предметності буття, сюрреалісти у своїх творах виводять із області підсвідомого жахливих химер. Чи існує зв’язок цих художніх явищ із широким розмаїттям ідей Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, З. Фрейда і М. Хайдеггера? Безумовно. В будь-якому довіднику можна прочитати, що світоглядною основою модернізму є ірраціоналізм, психоаналіз та екзистенціалізм. Проте взаємозв’язок філософії та мистецтва значно глибше: культура сучасної епохи така, що поміститися в рамки реалістичного мистецтва вона не може. Це і є те опосередковане філософське пізнання дійсності, яке дає нам мистецтво.

Іноді елементи культури, взаємодіючи між собою, породжують самостійні феномени, яким, наприклад, є релігійне мистецтво. Існують цілі періоди в історії культури, коли можна говорити про повне підкорення мистецтва релігійним світоглядом: це західноєвропейське мистецтво епохи Середньовіччя, буддистськета мусульманське мистецтво, грецьке мистецтво докласичного періоду VIII – VI ст. до н. е. та ін. В цьому випадку характерною особливістю мистецтва буде те, що воно наближає віруючого до Бога, та правильніше говорить не про дихотомію мистецтво-релігія, а про релігійне мистецтво. В релігійного мистецтва є свої закономірності; воно завжди символічне, твориться у відповідності до певних канонів, тобто регламентується релігійними інститутами, та частіше за усе знеособлено. Ми не знаємо імен митців, що розписали стіни буддійських печерних храмів Аджанти, авторів ікон, які розрізняємо лише за специфічною манерою новгородською, псковською чи московською шкіл, невідомі й майстри, що створили чудові арабески мусульманських орнаментів. Вітчизняний філософ А. В. Лосєв відмітив, що символ – це, з одного боку, знак, замінник предмета, а з іншого – образ, що несе у собі певний зміст, сенс. Релігійне мистецтво відрізняється особливою символічністю. У буддійській культурі символом Будди можуть бути квітка лотоса (легенда оповідає: як тільки принц Гаутама зробив свої перші кроки, у кожному із слідів розквітла прекрасна квітка лотоса); кінь, віл, лев та слон – втілення Будди в інших життях. Згідно канонам, у зображенні Будди присутні 32 обов’язкові та 80 вторинні признаки-символи: пучок волосся на голові – ушніша- символ його мудрості, положення руки на рівні грудей – символ безстрашності і т. ін.

В мусульманській архітектурі купол мечеті – символ божественної краси, вежа мінарету – символ божественної величі, написи на стінах мечеті – символ божого імені Аллаха.

У православній культурі церква, збудована у вигляді видовженого корабля – Ноєв Кочег, котрий "веде нас морем життя до тихої пристані у Царстві Небесному"; у вигляді многокутника, нібито зірки, означає, що церква, схожа на дороговказну зірку, сяє в цьому світі".

Князь Є. Трубецькой, називаючи руську ікону "розумобаченям у фарбах", стверджував, що за "незрівнянної мовою" релігійних символів стоїть питання про сенс життя. Раніше навіть неосвічені люди могли "прочитати" ікону, побачити потаємний сенс у рухах, жестах, персонажах. Так, східні мудреці – волхви, що прийшли вклонитися немовляті Христу, зображувались у вигляді юнака, зрілого чоловіка та літнього чоловіка: це не тільки відбивало етапи людського життя – все людство, незалежно від віку, має прийти до нової християнської віри. У складній композиції ікони "Різдва Христова" зображення Йосипа, що сидить у самотності, із напівзакритими очима, символізувало тишу, нічний спокій різдвяної ночі. Глибоко символічною є мова жестів на іконі: рука, що протягнута вперед долонею догори, означає покірність; рука, притулена до щоки зображеного персонажа, - символ смутку.

Релігія та мистецтво звертаються до найтонших ниточок людської душі. Не раптово під час розквіту художньої культури в епоху Відродження саме через релігійні сюжети стверджувались гуманістичні ідеали. Проблема співвідношення окремих елементів у системі культури зачіпає й особливості творчого мислення. Це проявляється, наприклад, у характеристиці взаємодії науки та мистецтва.

У ХХ ст. людина, оснащена новітніми комп’ютерними технологіями та сучасною технікою, стає все більш раціональною. В період античності, коли ще не існувало диференційованого розбиття сфер культури, грецький термін "techne" означав і "науку", і "ремесло", і "мистецтво". Аристотель, протиставляючи науку, мистецтво, з одного боку, і ремесло, з іншого, стверджував, що ремесло засноване на звичках, на наслідуванні одним майстром іншого, а наука та мистецтво мають свої певні методи та принципи побудови. Але наука спирається на логічну систему доказів, тоді як мистецтво, що включає в себе елементи задоволення, суворості мислення не потребує. Мету науки можна окреслити як прямування до пізнання світу раціональними методами, а для мистецтва пізнання, відображення дійсності – це тільки одна із його граней поряд з іншими – естетичними, оціночними, ігровими, гедоністичними та ін. Для науки характерні: несуперечність, суворе мислення, наднаціональний характер; для мистецтва: мислення не суворе, метаморфічне, що спирається на чуттєві образи, що включають в себе індивідуальність художника та національні особливості його культури. Об’єктом природничих наук можна назвати всю природу та людину, як частину цієї природи, об’єктом мистецтва – людину, її духовність та ставлення до світу. Проводячи аналогії між наукою та мистецтвом, вітчизняний філософ П. П. Гай-денко писала: "Як живопис XV – XVI рр. звертається до перспективи, так наука цього періоду – до геометрії... Подібно тому, як перспектива стає методом для зображення природи, геометрія стає методом пізнання природи". В епоху Ренесансу художники, спираючись на відкриття прямої перспективи, стверджували гуманістичні ідеали на полотні, а вчені, у відповідності до духу часу, прагнули дати впорядковану картину світу (Галілей). Протиставлення цих двох способів пізнання – наукового та художнього, абсолютизація раціональності призводять до крайнощів. Це нібито два полюси в культурі та дві частини одного цілого: людство повинно осмислити існуюче протиріччя гуманізуючи саму науку.

ХХ ст. називають добою техніки та інтеграції. У цьому зв’язку актуалізується проблема співвідношення мистецтва та техніки. Саме у сучасній епосі з’являються художня фотографія, кіно, телебачення, естрада, світломузика. Завдяки техніці розширюються "мовні", виразні можливості мистецтва. Театр – це вже не тільки гра актора і майстерність режисера, але й світлове, музичне оформлення вистави. Іноді у театральних виставах використовуються лазери, слайди, кіно, топографія (Празький театр "Латерна Магіка"). В музиці з’являється новий спосіб звуковилучення – електронний. "Інтонаційний словник епохи" (вислів російського композитора і музичного критика Б. Асаф’єва) поповнюється за рахунок утвердження в музиці шумового елемента та появи сфери урбаністичного звучання.

Стрімкий розвиток обчислювальної техніки та технології, а також використання комп’ютерів дав можливість отримати незвичне звучання за допомогою електронних синтезаторів.

Виникнення "електронної музики" було підготовлено не лише технічним прогресом, але й змінами у самому художньому мисленні, яке стає більш синтетичним, відображаючи інтегративні процеси техногенної цивілізації. В останніх комп’ютерних синтезаторах – відео синтезаторах – в основі роботи лежить принцип перекладу електронного звучання у візуальні форми. Так, вже на початку 80-х років американський композитор Д. Берман у своїх творах використовує відео синтезатор для перекладу електронних звуків у кольорові плями.

Ще один "синтетичний" вид творчості – мульти-медіа-продукція, яка передбачає демонстрацію діапозитивів , фільмів при виконанні музики. Перша спроба подібної творчості була зроблена на Міжнародній виставці в Брюсселі в 1958р. у павільйоні фірми "Філіппе". Дана композиція отримала назву "Електронна поема": три мистецтва – архітектура (спеціально побудований павільйон за проекцією грецького архітектора Ксенакіса), кольорові проекції (розроблені французьким архітектором Ле Корбюзьє, йому належить й загальний задум) та електронна музика (написана американським композитором, експериментатором в області електронної музики Варезом) – залишаючись самостійними і діючи паралельно, об’єдналися у єдине ціле.

Мульти-медіа мистецтво може зливатися з оточуючим середовищем, природою, музика наповнюється шумами буденного життя, у "виконанні" використовуються різні засоби – звуки, картини, запахи, фарби. Таким чином, взаємодія мистецтва і техніки, що призводить до появи нових синтетичних жанрів і видів, сприяє розширенню рамок традиційної мистецької культури.

РОЗДІЛ 9. ДИНАМІКА ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ

Кризові явища у сучасному мистецтві, відмічені багатьома дослідниками, актуалізували питання про те, як відбуваються зміни у художній культурі. Чи існують які-небудь закономірності в зміні стилів та напрямів, чи можна говорити про прогрес мистецтва? Чи буде справедливим вважати, мистецтво бароко кращим від готики, мистецтво феодального суспільства більш довершеним ніж рабовласницьке, а мистецтво ХХ ст. – найвищим мистецьким досягненням світової культури?

Питання про зміни в мистецькій культурі не може бути розв’язане однозначно. В історії культури відомі періоди, коли великі соціально-економічні перетворення сприяли бурхливому розквіту усіх мистецтв.

Так було в "золотий вік" руського Просвітництва за часів імператриці Катерини ІІ (друга половина XVIII ст.), коли формувалася національна школа в російській літературі, театральному, образотворчому мистецтві, музиці (М. В. Ломоносов, Н. М. Карамзін, А. П. Сумароков, художник Ф. С. Рокотов, актор Ф. Волков, архітектор В. І. Баженов творили в цей період). Але ця залежність може бути і зворотною: в періоди найглибших соціально-культурних та економічних криз ми спостерігаємо посилення експериментального та пошукового начала у мистецтві, появу нових стилів, жанрів та напрямів (злам ХІХ – ХХ ст. в Росії – це і художники "Світу мистецтв", і символізм А. Блока, А. Бєлого, і музика А. Н. Скрябіна, і народження нової "мови живопису" у В. Кандинського й К. Малевича, і театральні пошуки К. С. Станіславського й В. Е. Мейерхольда).

В різні культурно-історичні епохи на перший план висувалися ті види мистецтва, що найбільш повно виражали дану епоху. Ми кажемо: антична скульптура, середньовічна архітектура, живопис Відродження, тим самим підкреслюючи, що дані види мистецтва були домінуючими, а інші існували під їх впливом.

Сучасні уявлення про світ все більш ускладнюються, що дозволяє, слідом за М. Бахтіним, говорити про "поліфонічність" сучасної художньої культури. Поліфонічність художньої культури – це її "романізація" (вираз М. Бахтіна), і "музикалізація", і "відеолізація", і видовищність. Окремі види художньої творчості не існують сьогодні ізольовано одне від одного, що виражається не лише у проявах нових синтетичних жанрів мистецтва (симфонії-балети, мюзикли), а й в інтегративності художнього мислення, в розширенні художньої сфери (світломузика, кольорово-музикальні фільми, естетичний феномен моди, художнє конструювання, комп’ютерна графіка). У мистецтві природно та вільно відбувається відмова від минулих завоювань та знахідок, коли вони не виражають нового світовідчуття людини в культурі. Вдосконалюються прийоми, технології, способи вилучення звуку, кольору, розширюються межі художньої сфери, проте саме мистецтво не змінює своєї сутності, не стає більш чи менш прогресивним. І це найважливіша особливість мистецтва як феномена культури.

Таким чином, розвиток мистецтва відбувається в рамках динамічних змін всієї культури. З’ясування закономірностей динаміки художньої культури – одна із найактуальніших задач сучасної культурології.

Але скільки б не намагалися вчені осягнути мистецтво, в ньому завжди буде залишатися певна загадка, яку неможливо осягнути лише раціональними методами. Як невгамовний "Кастальський ключ", вона несе художникам "хвилі натхнення", радуючи нас своєю непередбачуваністю.

ВИСНОВКИ

Отже мистецтво – це важливий аспект культури. Це особливий вид творчої діяльності, що створює образні та символічні структури. Мистецтво виконує художні, пізнавальні та комунікаційні функції. Будучи важливою частиною духовної культури, мистецтво з перших сторінок історії людства було засобом усвідомлення світу та духовного розвитку особистості. Кожна історична епоха характеризується своїм розумінням мистецтва та його місця в культурі. Сучасні культурологічні дослідження намагаються витлумачувати мистецтво в системі інших феноменів культури. Так виникають характерні опозиції національної та глобальної культур, високої та низької, масової та елітарної.