64423 (Містами України. Історія. Природа. Мистецтво), страница 2

З-поміж архітектурних пам'яток Вінниччини початку XX ст. заслуговують на згадку насамперед вокзал у Жмеринці, який на момент зведення був найбільшим на території України, а нині має статус пам'ятки архітектури національного значення, та вельми привабливий палац, споруджений у Хмільнику. На нашу думку, вони певною мірою поповнили скарбницю регіону та всього Подільського краю – заповітної «краси України».

Волинська область

Цей регіон розташований на північному заході України, у межах історико-географічної області, що мала назву, від якої пішло найменування адміністративної області України, – Волинь. Волинська земля охоплювала територію сучасних Волинської та Рівненської, частини Житомирської Львівської й Тернопільської областей, а також прилеглі терени, що нині належать Польщі та Білорусі. У Х ст, найбільш відомими центрами Волині стали Буськ, Луцьк (Лучеськ), Червень, Белз, а згодом – Берестя, Дорогичин, Пересопниця, Холм, Кременець та ін. Назву ж край отримав від свого першого політичного центру – міста Волинь (Велинь), городище якого знаходиться поблизу сучасного міста Володимир-Волинський. Саме останнє, що було засноване близько 988 р. великим князем київським Володимиром Святославичем і одержало (за іменем славетного фундатора) назву Володимир, уже на початку XI ст. змінило Волинь як політичний центр Волинської землі, а у XII ст. набуло статусу столиці Володимиро-Волинського князівства.

Поверхня сучасної Волинської області являє собою рівнину та поділяється на три частини: північна частина зайнята Поліською низовиною, середня – Волинським пасмом, південна – Волинською височиною, що сильно почленована балками й річковими долинами. У регіоні є 130 річок довжиною більше ніж 10 кілометрів і 224 (!) озера. Територією області проходить частина Головного Європейського вододілу, який розмежовує басейни річок Чорного й Балтійського морів, зокрема Дніпра (саме тут – поблизу села Голядина Любомльського району – бере початок Прип'ять, яка є найбільшою за площею басейну, довжиною та водністю правою притокою Дніпра) й Західного Бугу (до речі, останній тече вздовж західного кордону області). Більша частина території регіону – так зване Волинське Полісся – перебуває в межах природної зони змішаних лісів.

Уславлені Шацькі озера (загалом їх близько тридцяти), що знаходяться на північному заході області, за чистоту вод дістали поетичну назву «блакитні очі Волині». Найвідомішим із них є легендарне озеро Світязь, найглибше в Україні: його максимальна глибина становить 58,4 метра, середня – 7 метрів. На території Шацького поозер'я 1983 р. було створено національний природний парк. Окрім 22 озер, по його теренах розкидані соснові бори, діброви, вільшаники, березняки, луки, багато боліт, найбільше з яких – «Князь Багон» – відіграє велику екологічну роль.

Є в регіоні й інші дуже цікаві природні об'єкти. Наприклад, на сході розташоване величезне Черемське болото площею 1091 гектар, яке простягається й на територію сусідньої Рівненської області. Серед цього болота знаходяться озера Черемське та Редичі. 2001 р. було створено Черемський заповідник. У ньому мешкає чимало рідкісних птахів, занесених до Червоної книги України (чорні лелеки, сірі журавлі, руді шуліки, тетеруки, глухарі), і звірів, представлених типовими поліськими видами (вовки, борсуки, норки, горностаї, бобри, рисі звичайні; останні зараз на Волині водяться лише тут). Вельми багатою є й флора заповідника, яка налічує десятки назв рослин, занесених до Червоної книги (жировник Лезеля, шейхцерія болотна, росичка середня, смілка литовська тощо).

Перші людські поселення на території сучасної Волинської області з'явилися в період пізнього палеоліту, близько 15 тис. років тому. Варте окремої згадки поселення бронзового віку Пустинка (у Любомльському районі), ретельно досліджене фахівцями. Це неукріплене поселення площею близько 3 гектарів складалося з 15–20 жител, розташованих уздовж річки в один ряд, і поділялося яром на дві частини, центрами яких були круглі в плані культові будівлі. Центральна частина підвищення залишалася незабудованою.

Володимир-Волинський. Житла, що в плані наближалися до прямокутника, Успенський собор (1156–1160) були напівзаглиблені в землю, іноді мали два приміщення; їхні стіни обмазувалися глиною. Поруч із майже кожним із жител розміщувалася господарська споруда, яку будували здебільшого на палях.

Наприкінці VII – на початку Х ст. на території сучасної області жили слов'янські племена дулібів, бужан і волинян. У Х–XIII ст. вона входила до складу Київської Русі, у другій половині XII ст. – Володимиро-Волинського князівства, у XIII–XIV ст. – Галицько-волинського князівства. На неї постійно зазіхали войовничі сусіди. Так, Володимир Великий тричі (981, 990, 992) успішно давав відсіч польським князям. Пізніше, 1018 р., у розпал громадянської війни в Київській державі, Польща таки захопила Червенські міста і Белзьку волость. Ці землі 1030–1031 рр. знову відвоював Ярослав Мудрий.

У Володимирі-Волинському на згадку про виконання із самого початку існування оборонних функцій залишилися грандіозні земляні вали, а на згадку про здобуття статусу столиці князівства – величний Успенський собор, який було зведено у 1156–1160 рр. Фахівці зазначають, що архітектура цього собору надзвичайно близька до подібних чернігівських і київських пам'яток, різниця спостерігається лише у другорядних деталях. До храму ведуть три портали, його підлога вкрита керамічними плитками, а стіни розмальовані фресками.

Як відомо, саме волинський князь Роман Мстиславич із роду Мономаховичів 1199 р. силою об'єднав Галичину з Волинню. Незабаром, 1202 р., він здобув Київ, де посадив на престол залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, південно-руські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра. Таким чином було покладено початок Галицько-волинській державі. Згодом, коли 1214 р. західні агресори – польський князь та угорський король – уклали договір про розподіл галицько-волинської спадщини, саме місто Володимир з волостю вони залишили за синами Романа Мстиславича Данилом і Васильком. І «збирати докупи» землі, які становили спадщину їхнього батька, Романовичі почали з того, що утвердилися на Волині, де мали прихильність і знаті, і простого люду. Коли брати 1238 р. остаточно здобули Галич, Данило, залишивши за собою Галичину, віддав Волинь молодшому братові; незважаючи на цей поділ, обидва князівства й далі існували як єдина Галицько-волинська держава.

Навесні 1238 р. саме на Західній Волині, під Дорогичином, Данило Галицький розбив ущент тевтонських рицарів Добжинського ордену, чим припинив їхню експансію. 1254 р. він уклав військовий союз проти Золотої Орди з литовським князем Міндовгом і цього та наступного року здобув низку перемог над татарами. Коли ж останні перейшли в контрнаступ, то були розгромлені також на Західній Волині, під Володимиром і Луцьком. Лише через зраду литовців не справдилися тоді наміри Данила Романовича рушити на Подніпров'я та визволити Київ. А татари тим часом оговтались і, зібравши величезне військо, повернули та навіть зміцнили втрачені позиції. 1259 р. Романовичі під тиском ординців вимушені були зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Луцька, Кременця, Львова. Не скорився та зберіг свої фортифікаційні споруди лише Холм, який Данило Романович раніше зробив столицею своєї держави та де він 1264 р. був похований.

Наступник Василька Романовича на волинському престолі – його син Володимир (1270–1289) – залишив по собі пам'ять як покровитель просвіти, культури й мистецтва, котрий значні кошти виділяв на спорудження храмів і замків, розбудову міст. Галицько-волинський літопис убачає в ньому «книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо вбогих. Коли наприкінці XIII ст. завдяки зусиллям князя Лева Даниловича було відновлено єдність Галицько-волинської держави, син останнього Юрій І переніс її столицю до Володимира-Волинського, іменуючи себе «королем Русі та князем Володимири'». Його сини Андрій і Лев правили спільно і, підкреслюючи спадкоємність традицій Київської держави, титулувалися «князями всієї Русі»; вони вели запеклу боротьбу проти ординців. Наступний правитель, Юрій II Болеслав, видав свою дочку за Любарта – сина великого литовського князя Гедиміна – та, не маючи власних синів, оголосив, що після його смерті Любарт стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі»; Юрій II пав жертвою боярської змови, померши 1340 р. унаслідок отруєння на бенкеті у Володимирі-Волинському. Влада останнього галицько-волинського князя Любарта-Дмитра вже фактично поширювалася лише на територію Волині.

Луцьк. Верхній замок Любарта (кінець ХІІІ – ХVІІІ ст.): Владича башта

Про високий культурний рівень та видатні мистецькі досягнення Галицько-Волинської держави нагадує побудована у Володимирі-Волинському наприкінці XIII – на початку XIV ст. Василівська церква, що не має аналогів у світовій архітектурі. Ця вельми приваблива споруда являє собою багатопелюсткову ротонду. До речі, такий тип храму на руських землях після монголо-татарського нашестя майже зникає, Василівська церква є геніальним винятком.

Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись з Ордою, здійснила похід проти Галицько-волинської держави, у результаті якого більшість її міст і теренів була захоплена, а сама держава припинила існування. Шляхом збройної боротьби князь Любарт до 1352 р. спромігся повернути під свою владу Волинську землю, яка за умовами укладеного перемир'я відходила до Великого князівства Литовського. 1366 р. Польща захопила додатково частину території Західної Волині з містами Холм і Белз. У складі Литви Волинь зберігала статус удільного князівства до 1392 р., коли до влади в державі прийшов князь Вітовт, який рішуче проводив курс на її централізацію. 1445 р. статус Волинського князівства, що поширювалося й на Східне Поділля, було поновлено, проте після смерті поборника особливої ролі руських земель Свидригайла 1452 р. Волинь остаточно перетворилася на звичайну провінцію.

У спадок від княжої та литовської доби ми отримали вражаючі замки Луцька. За описами 1545 та 1552 рр» його міські укріплення – Окольний, або Нижній, замок – спочатку були дерев'яними. До середини XVI ст. більше як половину споруд цього замку замінили мурованими. Під час їх зведення ефективно використовувалися природні захисні рубежі – річка Стир, її рукави та заболочена заплава. Міські укріплення проходили майже паралельно відрізкам берегової лінії, органічно поєднуючись із князівським Верхнім замком, або замком Любарта. Останній, збудований наприкінці XIII – протягом XIV ст., належить до наймогутніших замків Волині. Він розташований на пагорбі між річкою Стир та її рукавом Глушець. Цей замок складався з трьох масивних башт – В'їзної, Стирової (Свидригайлової) та Владичої – й оборонних мурів, усі його

Володимир-Волинський. Палати єпископів (ХVІ ст.) укріплення були вимурувані з цегли. Нині він є домінантою ансамблю архітектурних пам'яток міста, які 1985 р. були об'єднані в історико-культурний заповідник «Старий Луцьк».

У Волинській області, у селі Зимне, розташований, так би мовити, «зразковий» Святогірський монастир-фортеця кінця XV ст. Спеціалісти підкреслюють, що саме в цей період у розплануванні вітчизняних монастирівфортець з'явились елементи регулярності: відрізки оборонних мурів між баштами стали прямолінійними, а пристосовані до флангового обстрілу башти відносно рівномірно розміщувалися вздовж мурів. Указані принципи втілено у Святогірському монастирі, форма плану якого – близька до прямокутника трапеція, узгоджена з рельєфом місцевості. Незвичним є розташування Успенської церкви. На противагу традиції, цей оборонний храм поставлено не в центрі монастирського двору, а на його межі, у створі оборонного муру. Таке розміщення церкви характерне для замкових комплексів, а для монастирів-фортець воно є унікальним.

Після Люблінської унії 1569 р. всю територію Волині захопила Польща. Тут було створено Волинське воєводство, яке складалося з Луцького, Володимирського і Кременецького повітів. Луцьк став його адміністративним центром.

На терені Волинської області найпомітнішими спорудами та комплексами XVI ст. є ренесансні палати єпископів у Володимирі-Волинському, замок (1564) у селі Олика Ківерцівського району, Михайлівська церква (1567) у селі Гішин Ковельського району, Загорівський монастир у селі Новий Загорів Локачинського району; XVII ст. – єзуїтські костел (1610) і колегіум та Хрестовоздвиженська церква в Луцьку, Троїцький храм (1635–1640) у селі Олика, Успенська церква із саркофагом і мармуровим бюстом визначного політичного й церковного діяча А. Киселя в селі Низкиничі Іваничівського району; XVIII ст. – церква Різдва Богородиці в Камені-Каширському, монастир тринітаріїв у Луцьку, кілька храмів у Володимирі – Волинському та Покровська церква в селі Метельне Ківерцівського району, яка являє собою найдосконаліший витвір волинської школи народного дерев'яного зодчества.

Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) Волинь, за винятком Кременецького повіту, була приєднана до Російської імперії. Її терени в період до 1795 р. входили до складу Ізяславського, потім, до 1797 р., – Волинського намісництва, з 1797 р. – Волинської губернії, центром якої спочатку був Новоград-Волинський, а з 1804 р. – Житомир (обидва міста належать до сучасної Житомирської області).