64423 (Містами України. Історія. Природа. Мистецтво), страница 3

В архітектурі російський період не приніс регіону особливих досягнень. На нашу думку, можна згадати хіба що модерний вокзал у Ковелі (1907 р., архітектор – О. Вербицький). Однак Україна має бути вдячна чарівній Волинській землі хоча 6 за те, що вона з народженої 1871 р. дівчинки Лариси Косач виплекала геніальну поетесу Лесю Українку. Людина, чия душа не затремтить від урочистого хвилювання в мить, коли обабіч шосе Ковель – Луцьк з'являться обриси музею-садиби, що дістав у народі зворушливу назву «Білий будиночок», є чужою для української культури. А втім, автор упевнений, що серед читачів його книжки таких осіб немає. І, покидаючи територію Волинської області, більшість із нас подумки чи вголос промовлятиме пам'ятний із дитинства рядок Лесиного вірша: «Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!»

Дніпропетровська область

Цей регіон розташований на південному сході України, у басейні середньої й нижньої течії Дніпра. Його поверхня являє собою хвилясту рівнину з розвиненою долинно-балочною мережею. Північно-західна частина області зайнята Придніпровською височиною, яка на півдні поступово переходить у Причорноморську низовину; на сході розташована Придніпровська низовина. У річковій системі регіону панує Дніпро; у межах області знаходяться частини Дніпродзержинського, Каховського та Дніпровського водосховищ. Принагідне згадаємо, що останнє, утворене 1932 р. греблею Дніпровської ГЕС, дозволило створити умови для наскрізного судноплавства по Дніпру від гирла до Києва і вище. Загалом на території області – 145 річок протяжністю більше як 10 кілометрів, що належать до басейну Дніпра. Майже вся територія області розорана, природна ж різнотравно-типчакова і типчаково-ковилова рослинність зустрічається на схилах балок і річкових долин. Регіон належить до степової фізико-географічної зони. Відносно великі лісові масиви – Самарський бір (дубово-сосновий) та Дібровський ліс (дуб, берест, ясен, клен, липа).

1990 р. на території Дніпропетровського та Петриківського районів, на лівому березі Дніпровського водосховища біля гирла річки Оріль було створено Дніпровсько-Орільський природний заповідник (до нього увійшла також і акваторія Дніпра 50 метрів завширшки). Його піщана поверхня вкрита заплавними лісами. Переважають дубово-кленові ліси, певна частка площ зайнята лісами з верби білої, тополі білої, осокора та зільхи. До Червоної книги України занесено 25 видів рідкісних тутешніх рослин. У заповіднику живуть лосі, олені, козулі, дикі кабани, вовки, лисиці, зайці, єнотоподібні собаки, ондатри, куниці, видри, горностаї, 149 видів птахів, характерні представники іхтіофауни (тобто місцеві риби). До території заповідника безпосередньо прилягає Миколаївський степ – дітянка, що являє собою, як зазначають фахівці, цінний зразок різнотравнотипчаково-ковилових степів.

У місті Кривий Ріг є яскрава пам'ятка природи загальнодержавного значення – величні Скелі Мопра (також їхню назву подають як «Скелі МОПРа»). Загадковий другий елемент цього найменування – не що інше, як абревіатура російської назви нині призабутої «Международной организации помощи борцам революции», яка існувала в СРСР у 1922–1947 рр. Зв'язок шедеврів природи й утворень радянського періоду вітчизняної історії посилює те, що скелі розташовані в парку ім. газети «Правда» та в селищі колишнього рудника МОПРа. Сюди є сенс завітати всім, хто поціновує незвичні, неповторні краєвиди: запевняємо, що ви довго перебуватимете під сильним враженням від побаченого. Додамо, що в межах цього міста є ще 14 пам'яток природи, ландшафтний заказник «Північна Червона Балка», ботанічний сад і два парки – пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Територію сучасної Дніпропетровської області люди почали замешкувати ще в епоху раннього палеоліту. А поселення епохи мезоліту Ігрень-8 є одним із постійних поселень, де в цю добу з'являються землянки та напівземлянки – категорія споруд (як житлових, так і господарчих), що пройде через усю давню історію вітчизняної архітектури. Це поселення розташовувалося вздовж річки по краю тераси; його протяжність становила близько 600 метрів. Тут відкрито десять напівземлянкових жител площею до 50 квадратних метрів кожне, які групувались у три осередки.

Терени нинішнього регіону входили до складу Великої Скіфії, розквіт котрої, як відомо, припав на V–IV ст. до н. е. Фахівці підкреслюють, що з погляду розвитку архітектури кочові племена цього періоду залишили нам у спадок практично тільки поховальні пам'ятки. На території Дніпропетровщинb розташована, зокрема, славнозвісна трійка так званих скіфських «царських» курганів: Чортомлик, Товста Могила, Олександропільський курган. Підземна частина всіх цих грандіозних комплексів складалася з глибоких прямокутних у плані вертикальних шахт і поховальних камер. Чортомлик, розташований за 22 кілометри на північний захід від Нікополя, є одним із найбільших скіфських курганів. Першим його дослідником (1862–1863) був видатний російський історик і археолог Іван Забєлін. Розміри кургану справді вражають: на час розкопок він був заввишки – 21 метр, діаметром – 350 метрів; насип, що споруджувався у кілька прийомів із пластин дерну, був укріплений кам'яною, овальною у плані (80 на 90 метрів) крепідою, висота якої досягала місцями 2,8 метра. Існує версія, що центральну могилу можна датувати другою половиною IV ст. до н. е. і що в ній похований цар Атей, який загинув 339 р. у битві з Філіппом II Македонським. За правління Атея територія Великої Скіфії простягалася від Дону до Дунаю; він карбував власну монету, що в ті часи було ознакою політико-економічної могутності.

Центральна могила кургану Чортомлик складалася з п'яти камер, які були пограбовані ще в давнину. Проте й загальна кількість знахідок археологів сягає 7000 одиниць. У першій з камер (№5) було виявлено не тільки залишки похованого чоловіка, а й численні речі: зброю (вістря до стріл, залізний меч, бойові пояси, ножі), високохудожні твори грецького прикладного мистецтва військового призначення (футляр для лука із зображенням епізодів життя молодого Ахілла та піхви для меча, на яких зображено битву греків з амазонками), різні золоті прикраси, бронзовий посуд, інші побутові предмети. У камері №4 знаходилися дерев'яний саркофаг із похованням жінки, прикрашеної золотими гривною (гривна – це металевий обруч, шийна прикраса, відома з бронзового віку), сережками, браслетами, перснями, та поховання служниці зі срібною амфорою, на якій зображено скіфів, що приборкують диких коней, срібним тазом і чотирнадцятьма амфорами. У камері №3 розміщувалися поховання двох знатних воїнів у повному, дуже пишному озброєнні. У камері №2 поруч із кістяком чоловіка лежали зброя, казан, прикраси, п'ять амфор. У камері №1 було виявлено кістяк собаки та велику кількість різноманітних предметів. Нарешті, окремі комплекси утворюють три поховання, у яких було знайдено одинадцять коней у повному вбранні, а поряд було поховано двох «конюхів».

Інший скіфський курган IV ст. до н. е. – Товста Могила – розташовується неподалік міста Орджонікідзе. Він був досліджений значно пізніше від кургану Чортомлик, лише 1971 р., київським археологом Б. Мозолевським, який, до речі, досліджував і Чортомлик – 1979 р. та (разом із Р. Ролле) 1981 р. Товста Могила була усипальницею знатної сім'ї, що належала до одного з племен царських скіфів (див. «Вступ»). Цей курган суттєво поступається Чортомлику за розмірами: його висота – 8,6 метра, діаметр – 57 метрів. Товста Могила, подібно до Чортомлику, також була пограбована в давнину, однак і під час її вивчення на археологів чекало багато знахідок. Курган був обведений по колу ровом, у якому виявлено залишки тризни – кістки тварин і уламки посуду. Відкрито центральну й бічну гробниці. У першій поховано знатного скіфа сорока-п'ятдесяти років, який лежав на дерев'яному помості. Його одяг був прикрашений золотими бляшками. У цій гробниці були виявлені срібний ріг-ритон, бронзова булава, зброя тощо. Поруч у коридорі зберігалися численні речі, зокрема близько 600 золотих предметів, серед яких заслуговує на окрему згадку славетна золота пектораль (нагрудна прикраса). У бічній гробниці поховано жінку двадцяти-тридцяти років у золотому головному уборі із золотими браслетами і перснями на руках та золотими підвісками біля скронь; поряд із жінкою в саркофазі лежала малолітня дитина. Неподалік було знайдено срібний і скляний посуд, бронзове дзеркало, а в одній із двох ніш-катакомб для зберігання їжі – бронзові жаровню й казан.

Третій із найвідоміших скіфських курганів Дніпропетровщини – Олександропільський – подібно до Чортомлику, знаходиться поблизу міста Нікополь і був досліджений у XIX ст. (спочатку – А. Терещенком у 1852–1854 рр» трохи згодом – А. Люценком у 1855–1856 рр.). Він належить до пізнішого періоду – датується III ст. до н. е. Тут у двох камерах-катакомбах розміщені поховання знатних осіб.

Правобережна частина сучасної Дніпропетровської області у Х–XIII ст. входила до складу Київської Русі. Проте найбільший внесок у розбудову української державності Дніпропетровщина зробила пізніше, коли на її території розміщувалася легендарна Запорозька Січ. Принагідне зауважимо, що це поняття вживалося у двох значеннях: у широкому сенсі ним позначалися всі землі, які перебували в управлінні й володінні запорозьких козаків, у вузькому – центральне поселення, де працювали органи адміністративного управління «вільної козацької республіки». Останнє за період існування Запорозької Січі, який охоплює трохи більше, ніж два століття (1552–1775), принаймні 190 (!) років перебувало на теренах Дніпропетровщини: на острові Томаківка поблизу сучасного міста Марганця, що був затоплений водами Каховського водосховища (1560–1593); на острові біля гирла ріки Базавлук, що також тепер укритий водами Каховського водосховища (1593–1638); на правому березі Дніпра, на мисі Микитин Ріг, що нині розташований у межах Нікополя (1638–1652); на острові в гирлі ріки Чортомлик, притоки Дніпра, поблизу теперішнього села Капулівки Нікопольського району (1652–1709); на березі ріки Підпільної, притоки Дніпра, за 5 кілометрів від Старої, або Чортомлицької, Січі (1734–1775). До речі, відтворенням історії козацької Атлантиди ми завдячуємо насамперед випускникові Харківського університету, видатному вченому й письменникові, авторові тритомної «Истории запорожских козаков» (1892–1897), першому директорові (1902–1933) Катеринославського історико-краєзнавчого музею, колекцію котрого він зберіг у шалені роки громадянської війни, академікові Дмитру Яворницькому, чий будинок-музей у Дніпропетровську (так само, як історичний музей, що разом із Дніпропетровським національним університетом нині носить його ім'я), безсумнівно, вартий відвідання.

У березні – липні 1635 р. з метою ізолювати Запоріжжя від України та перешкодити втечі селян на Січ польський уряд на правому березі Дніпра, навпроти Кодацького порогу, збудував земляну фортецю Кодак. Її було споруджено за проектами та під керівництвом відомого французького інженера й картографа Г.Л. де Боплана згідно з новітньою на той час бастіонною системою. Однак дуже скоро, у ніч з 11 на 12 серпня того-таки 1635 р., січовики на чолі з гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Судимою здобули Кодацьку фортецю, зруйнували її мури й винищили гарнізон. 1639 р. Кодак був відбудований. Восени 1648 р. цю стратегічно вельми важливу фортецю за наказом Богдана Хмельницького було захоплено козацьким загоном під командуванням одного з його найближчих сподвижників – корсунського полковника Максима Нестеренка, видатного військового діяча та дипломата 1630–1650-х рр., і перетворено на опорний пункт української армії. На жаль, цей витвір фортифікаційного та свідок козацького військового мистецтва не зберігся до наших днів: 1711 р. за умовами Прутського мирного договору між Росією й Туреччиною Кодак зруйнували разом з іншими фортецями півдня України. Значно стійкішим, зведеним на віки вічні пам'ятником героїчним українським козакам стали слова, сказані про них мудрим і спостережливим творцем Кодацької фортеці Г.Л. де Бопланом: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів… Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі… Вони високі на зріст, вправні, енергійні… Мало хто із козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

Саме з теренів нинішньої Дніпропетровщини, з Микитинської Січі, Богдан Хмельницький, якого на початку 1648 р. було обрано гетьманом Війська Запорізького, розсилав свої універсали, закликаючи населення України до всенародною повстання. І Жовтоводська битва, у якій українське військо здобуло першу велику перемогу у визвольній війні, відбулася у квітні – травні 1648 р. також на території сучасної Дніпропетровської області.

1654 р. переважна частина земель регіону згідно з «Березневими статтями» була приєднана до Росії, Московської держави. Однак його терени ще сто двадцять років, аж до ліквідації останньої Січі, залишалися передусім козацьким краєм. На згадку про цей період дійшли до нас святкові церковні споруди у стилі бароко села (тоді – укріпленого містечка) Китайгород Царичанського району. Також від XVIII ст. залишилася на Дніпропетровщині унікальна пам'ятка дерев'яної народної архітектури. Майстер Яким Погребняк із Нової Водолаги, що на Харківщині, спорудив у Самарі (нині – Новомосковськ) у 1773–1778 рр. єдиний збережений до сьогодні дев'ятиверхий Троїцький собор. За переказами, перед початком будівництва він виконав з очерету модель майбутньої церкви.

Після ліквідації Запорозької Січі її землі увійшли до складу Азовської та Новоросійської губерній, об'єднаних 1783 р. у Катеринославське намісництво (заснований 1776 р. козаком Лазарем Глобою як село Половиця, майбутній Дніпропетровськ дістав 1778 р. назву Катеринослав на честь Катерини II, а 1783 р. – міські права; у 1796–1802 рр. він іменувався Новоросійськом). 1797 р. ця територія увійшла до складу Новоросійської губернії (з 1802 р. – Катеринославська губернія).

Краса катеринославських споруд кінця XVIII – початку XX ст. промовляє сама за себе. Дорогоцінною архітектурною перлиною є Преображенський собор – шедевр геніального А. Захарова. У цій споруді увінчана шпилем дзвіниця, нава та сам храм органічно об'єднані і, на думку фахівців, вражають гармонійністю пропорцій. Знову-таки за оцінкою спеціалістів, яскравим зразком новаторської архітектури раціоналістичного модерну є витвір О. Гінзбурга – театр-клуб Громадського зібрання з великою залою засідань і чудовим вирішенням балконів. З-поміж подібних споруд він був найекстремальнішим за незвичністю образу і став своєрідним прологом, архітектурним символом адміністративно-господарського злету Дніпропетровська за радянських часів.