141349 (Дослідження теоретичної концепції системи освіти с позиції соціології), страница 4

Аналіз історичної, педагогічної, культурологічної літератури, результатів низки досліджень свідчить, що питання ролі й місця приватної та громадської ініціативи в системі освіти України залишилися досі мало вивченими. Незавершеність процесу та їхня участь у ньому зумовили висвітлення цими авторами лише окремих аспектів явища і деяку тенденційність їхніх праць. Більшість із них це питання висвітлювали лише побічно, у розрізі більш загальних досліджень. О.Острогорський, наприклад, досліджував цю проблему в ракурсі комерційної о світи. Лише В.Чарнолуський та певною мірою В.Луцкевич писали саме про приватні навчальні заклади [12, 61].

Про процеси, що відбувалися в освіті України до початку 1996 р., тобто протягом перших п'яти років становлення приватної вищої школи у незалежній Україні, йдеться й у книзі американського науковця, професора Дж.Стетара «Оновлення та реформа вищої школи: приватна вища освіта в Україні у 1991-1996 рр.» [30]. Дж.Стетар першим звернув увагу на низку важливих аспуктів формування приватної вищої школи в Україні, зокрема таких, як проблема фінансування, роль державних органів, спроби стримування об'єктивних процесів і своєрідні методи регулювання їх перебігу. Дж. Стетар констатує "неадекватність" реакції владних структур на появу приватних вищих закладів освіти і відверте нехтування принципом рівноправності державного і недержавного секторів вищої освіти [30, 27].

Демократизація та ринкові перетворення, які розгорнулися в Україні з кінця 80 - початку 90-х років, своїм неминучим наслідком мали комерціалізацію сфери освіти, а відтак - вели до появи вищих навчальних закладів, заснованих на недержавних джерелах фінансування. На думку В.Огаренка, історичне призначення приватної вищої школи й полягає не тільки у задоволенні освітніх потреб населення, а й у подоланні разом із державною системою вищих навчальних закладів кризи освітньої сфери суспільства і, у кінцевому рахунку, забезпеченні загально-цивілізаційного поступу України.

Автори монографії "Актуальні проблеми приватної вищої освіти в Україні" [1] зазначають, що реальна ситуація в Україні не дозволяє найближчим часом профінансувати освіту в повному об'ємі. Тому з метою запобігання різкому скороченню мережі освіти необхідно розвивати приватну освіту. Це є підтримка освіти частиною фінансово спроможного населення, яке бере часткове її фінансування на себе. Розвиток приватної освіти повинен здійснюватися під контролем держави, яка за нинішніх умов має підтримувати розширення приватних закладів. Їх мережа може бути різноманітною і залежно від вартості навчання, від того, на які верстви населення вона буде орієнтована, від рівня навчання буде значною мірою визначатися її майбутнє [1, 34].

Автори прогнозують подальший розвиток приватної освіти в Україні за двома напрямками. Перший - виникнення автономних приватних закладів, який є найбільш характерним і, очевидно, буде таким залишатися для дошкільної, незакінченої загальної середньої освіти. Вони значно відрізнятимуться від аналогічних державних навчальних закладів не тільки своєю належною господарсько-фінансовою системою, а будуть мати також значно ширше поле діяльності в організації навчального процесу. Другий напрям розвитку приватної освіти стосується професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти. Він може ділитися, в свою чергу, також на дві групи [1, 42-43].

До першої групи належать такі платні заклади, які існують безпосередньо в аналогічних державних закладах як у вигляді окремих факультетів, спеціальностей, так і у вигляді окремих груп, що широко практикується. Переваги полягають у тому, що формування платних підрозділів здійснюється швидко, коли є в наявності матеріально-технічне й кадрове забезпечення. Гарантується державний стандарт у ВНЗ без додаткового контролю, після закінчення студентом навчального закладу видається диплом державного зразка. Недоліком цього напрямку приватної освіти є розмивання відмінностей між обома освітніми формами й ускладнення адміністративної, господарсько-фінансової діяльності [1, 47].

Друга група - це автономні приватні заклади, які мають здійснювати підготовку фахівців за затвердженими державними стандартами й функціонувати в правовому полі освітнього законодавства України. Разом з тим державний освітній компонент може бути суттєво доповнений іншими компонентами, які пов'язані з переходом до ринкових відносин та іншими причинами. У цьому є одна з суттєвих переваг приватних ВНЗ перед державними [1, 52].

На сучасному етапі реформування освіти, зокрема приватної, потребує визначення нової освітньої парадигми, розробки філософських засад. Інституційні та структурно-функціональні зміни в системі освіти України сприятимуть формуванню нової культури, моралі, смисложиттєвої орієнтації та розвитку нових культуростворюючих здібностей особистості.

Приватна освіта суттєво відрізняється за своїм змістом та наповненням від державної, саме тому потребує особливого підходу, який повинен здійснюватися на ґрунтовно розроблених та інтегрованих у межах єдиної парадигми світоглядних, концептуальних та методологічних засадах.

Процес становлення приватної вищої освіти відбувався не безболісно, однак, зважаючи на те, що було вибрано правильний вектор діяльності, ці заклади освіти не тільки змогли пережити нелегкі часи становлення, а й самоутвердитися й самовизначитися [26, 61].

Недержавні вищі навчальні заклади стали однією з провідних ланок в реалізації методологічно-концептуального рівня нової парадигми освіти, що ґрунтується на визнанні пріоритетності й самодостатності суб’єкта навчання. Лише такий підхід дасть можливість витримати жорстку конкуренцію з боку державних вищих навчальних закладів, які за своїми плечима мають багаторічний досвід і практику, однак не в змозі продемонструвати мобільність у підготовці фахівців з нових спеціальностей, що зумовлено сучасним ринком праці та переходом до нової освітньої парадигми, оскільки їхнє становлення й розвиток відбувалися не в демократичному та інформаційному суспільстві, а в тоталітарному, де панувала індивідоненависницька ідеологія. З огляду на те, що немає відповідного державного фінансування, державні вищі навчальні заклади неспроможні надати освітні послуги молодому поколінню, яке бажає та має потенціал до навчання.

Інноваційні підходи до організації приватних вищих навчальних закладів дадуть змогу відповідати сучасним запитам ринку праці, впроваджувати нові спеціальності, забезпечуючи якісний навчально-виховний процес у контексті нової освітньої парадигми. Сьогодні, як ніколи, надзвичайно важливо розвивати культуротворчу освіту, в центрі якої – гуманістичний тип особистості, яка, за словами І. Зязюн, „не лише споживає культурні цінності, але й примножує їх, особистості як самоцінності і цілі, а не засобу суспільного розвитку” [9, 54]. Важливе значення має виховання творчої та саморозвиненої особистості в освіті. В альтернативних державним закладах освіти створюються всі умови для розвитку і самореалізації кожної особистості, формування покоління, здатного навчатися впродовж усього життя, створювати і розвивати цінності громадянського суспільства.

Досягнення цієї мети можна віднести до найголовнішої гуманістичної функції освіти, оскільки саме це дасть змогу сформувати потребу в навчанні впродовж усього життя, розвивати інтерес до навчання, забезпечити вільний, рівний доступ до освіти всіх рівнів для всіх верств населення. В основі гуманістично орієнтованої освіти лежать особливого типу відносини поваги, щирості, співтворчості, співпраці між викладачем і студентом, відбувається перехід від суб’єкт-об’єктних до суб’єкт-суб’єктних відносин, в яких наявна багатоваріантна взаємодія між суб’єктом навчання і навчальною системою.

Однак досягнення приватними вищими навчальними закладами вищезазначеної мети у навчально-виховному процесі можливе лише за наявності добре розробленої концептуально-методологічної основи, вивченої та створеної через призму сучасної філософії освіти, яка виявляє широкий спектр переваг головних напрямів діяльності вищих навчальних закладів та забезпечує спрямованість мислення на виявлення основ різних принципів діяльності, на порушення та вирішення освітніх проблем.

Отже, сьогодні для вищих навчальних закладів недержавної форми власності надзвичайно актуальним є вдосконалення та розвиток самого змісту в контексті нової філософсько-освітньої парадигми, що дасть змогу бути конкурентоспроможними з державними вищими навчальними закладами освіти та досягнути певного самовизначення. Досвід приватних закладів освіти є ще не такий великий, як державних, тому вони повинні докладати максимум зусиль для того, щоб забезпечити підготовку студентів високої освіченості та культури, кваліфікованих, творчих спеціалістів, які б змогли реалізувати свої знання на практиці та творчо розвивати їх, знайшовши своє місце на ринку праці. Щоб досягнути таких результатів, у навчально-виховний процес слід впроваджувати інформаційні технології навчання, сучасні методи проведення занять. Адже сьогодні приватний сектор вищої освіти посідає чільне місце в освітньому просторі України.

Таким чином, приватна освіта має паралельно співіснувати з державною освітою, нівелювати кількісні перекоси в освіті, доповнювати державну освіту й творчо конкурувати з нею.

Формування й розвиток приватних навчальних закладів в Україні відбувалися в умовах зниження життєвого рівня основної частини населення і його платоспроможності, монополізму державних навчальних закладів, - інертних у сенсі перебудови відповідно до вимог ринків праці. Дослідження зарубіжного і вітчизняного досвіду з питань розвитку приватних навчальних закладів, показує, що в Україні є об'єктивні умови для розвитку нових форм організації навчальних закладів, заснованих на недержавних формах власності, однак їх реальне втілення в життя потребує вирішення цілої низки методологічних проблем у напрямку вдосконалення юридичної основи, організаційно-економічних механізмів забезпечення фінансування, зайнятості випускників, оплати праці професорсько-викладацького складу тощо.

Приватні ВНЗ вже зробили відчутний внесок у подолання системної кризи в Україні: створили тисячі нових робочих місць, забезпечили можливість отримання освіти десяткам тисяч молодих людей, частина яких за раніше існуючої освітньої системи навряд чи змогла б знайти гідне місце в суспільстві; сміливо пішли на експеримент зі створення навчально-наукових комплексів і систем безперервної освіти, стимулювали підготовку кадрів з так званих гостродефіцитних спеціальностей, передусім гуманітарного профілю, розробили основи принципово іншої концепції розвитку освіти.

Спільною рисою більшості досліджень про приватну вищу школу є їх зосередженість на проблемах сьогодення. Такий підхід має свої переваги, бо він дозволяє виявити безпосередні механізми й фактори, які впливають на становище приватної освіти й визначають найближче її майбутнє.

Таким чином, чинники та умови, які конфігурують надання освітніх послуг приватними ВНЗ, тісно пов'язані з глибинною суттю державної політики й вимагають громадської підтримки не лише у формі заяв, дій та коштів, але й відповідних змін у законодавстві (зокрема щодо акредитації, оподаткування), концептуальних засадах державної освітньої політики.

2. Реформа вищої школи України за оцінками студентів і викладачів

Сучасна система освіти в Україні не чутлива до змін у суспільстві, не здатна швидко перетворюватися адекватно до цих змін. Остання реформа – це спроба застосувати нові форми роботи (12-бальна шкала оцінок, 4-х річна початкова школа, 12-річна середня школа) в межах старої системи. Школа була і залишається інформативною та авторитарною

Одним з принципів реалізації Державної національної програми «освіта» (Україна – ХХ1 століття) є гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої цінності, у найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх проблем. Згідно цього принципу, на сучасному етапі розвитку освіти повинно поступово відбуватися перехід до особистісно-зорієнтованого навчання та профільної освіти, мета яких – створення максимально сприятливих умов для розвитку і саморозвитку особистості учня, виявлення та активного використання його індивідуальних особливостей у навчальній діяльності.

Разом з тим, треба відмітити, що перехід до нового етапу освіти передбачає, насамперед, відробки концепції усвідомлення інноваційних підходів, методологічних принципів постнеокласичної науки, методики активізації освіти, створення ряду організаційних заходів. Ціллю цього стану стає не навчання, а освіта, формування особистості, «людини культурної», яка володіє необхідною для інформаційної цивілізації духовним потенціалом. Навчання застосовується на освіті, а не навпаки.

Одним із найважливіших напрямів розвитку освіти в Україні є приєднання стандартів у більшості українських вузів до Болонського процесу. Як наслідок, передбачається різке скорочення аудиторних занять і перехід студентів до активної самостійної роботи. Виникає багато проблем, пов'язаних з непристосованістю традиційних технологій навчання до такого типу навчальних курсів.

З метою дослідження відношення студентів 1-го курсу до системи освіти в Україні в цілому, та готовності до її реформування ми провели соціологічне дослідження під навзою «Відношення молоді (студенства) до освіти» (Див. Додаток 1).

Здійснивши соціологічне дослідження стосовно ставлення молоді (студентства) до системи освіти на сучасному етапі, ми прийшли до наступних висновків:

• Сучасні студенти надають освіті великого значення у своєму житті, вони вважають, що освічена людина – це майбутнє нашої країни.

• Багатьом студентам не подобаються зміни пов`язані з реформуванням системи освіти (перехід на 12 – річний цикл навчання у середній школі, запровадження Болонського процесу в Україні). Більшість респондентів вважає, що перед тим, як здійснювати реформи, нововведення, потрібно підготувати відповідний ґрунт, тобто ознайомити на пристосувати до цих змін людей.

• Значна частина респондентів, що становили вибірку нашого дослідження висловилися за 5-річне навчання для здобуття вищої освіти, більшість з них також воліє аби лекцій та семінарських занять у навчальному процесі було порівну. Природно, що левова частка студентів, що приймали участь в опитуванні, воліє мати безкоштовну освіту.

• Стосовно сучасної ситуації в системі освіти України, то більшість респондентів має думку, що міністр освіти та науки України наполовину справляється зі своїми обов`язками, до того ж, або покращити рівень та ситуацію в освітянській галузі потрібно знищити хабарництво, підвищити рівень технічного оснащення ВНЗ, запровадити більше практичних занять для студентів і т.д. Примітно, що абсолютна більшість опитаних студентів вважає, що Україна на вірному шляху поступу, і ще свідчить про те, що в майбутньому ситуація у системі освіти нашої держави зміниться на краще.

Отже, з огляду на висновки проведеного дослідження ми підтвердили гіпотезу, яка висувалась на початку опитування – уявлення студентів про якість освіти, яку вони здобувають, дійсно досить позитивне. Виявилось, що студенти вважають та переконані в тому, що якість навчання не зростає, а навпаки погіршується, чому сприяє реформування системи освіти. Це зумовлене насамперед тим, що студенти, які навчаються в даний час на 1-му курсі, не адаптовані в повному сенсі до навчання ВНЗ з запровадженими змінами, зумовленими приєднанням України до Болонського процесу. Тому вони не сприймають у позитивному сенсі, у силу відсутності відповідного досвіду, та відповідного багажу знань ті зміни, які відбуваються або повинні відбутися для змінення системи освіти в більш ефективне русло.

Висновки

Освіта є складним соціальним феноменом, осмисленням якого займається багато наук. Соціологія зосереджує свою увагу на вивченні освіти як соціального інституту, механізмах її взаємодії з суспільством. Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну і адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий фактор соціалізації людей.