43180 (Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов)

Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов

Передвісники порівняльно-історичного мовознавства. Новий етап в історії, науки про мову починається з першої чверті XIX ст., коли мовознавство остаточно відмежовується від філології і цілком перетворюється на окрему, самостійну галузь людських знань зі своїми об'єктом та завданнями, теорією та методами досліджування. Вирішальну роль у виформуванні мовознавства в окрему галузь людських знань відіграли два чинники: а) пробудження національного життя і національних рухів у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин, б) відкриття порівняльно-історичного методу досліджування мов, що дозволяв розглядати мовні явища у процесі виникнення їх, становлення і розвитку, а кожну мову — в її історично-генетичних взаємозв'язках з усіма спорідненими між собою мовами.

Проблемами спорідненості мов, якщо не зважати на самобутню, із своєрідною історичною долею розвідку XI ст. Махмуда аль Кашгар і цікавилися вже в XIV ст., починаючи з епохи Відродження. Данте А. у незакінченій праці «De vulgari eloquentia» («Про народне красномовство»), написаній незадовго до 1305 p., французьку, провансальську та італійську мови вже об'єднав в групу романських мов. У 1538 р. виходить робота Г. Постеллуса (1510—1581) під назвою «De affinitate linguarum» («Про спорідненість мов»), у якій висловлювались загальні міркування про класифікацію мов за їх походженням. Чеський граматист Ян Благослав у праці 1571 р. писав, що «слов'янську мову вважають за загальне відповідно до цього, ділять її на чехів, поляків, хорватів і Русь» Адам Богоричу праці 1584 р. висловив впевненість, що з його латино-ловінської граматичної науки виявляється спорідненість між мовами московитів, русинів, поляків, богемів, лузаїтів (лужичан) та далматів і кроатів.

Серйозна спроба класифікувати європейські мови припадає вже на кінець XVI ст.: Й. ІО. С к а л і г е р «Розвідка про мови європейців» (1559), Е. Г і ш а р «Етимологічна гармонія мов» (1606), Російська граматика Г. Лудольфа (1696).

Литовський учений Міколас Літуанус у книжці «De moribus litvanorum, tartarorum etc. » звернув увагу на спорідненість литовської та латинської мов і на доказ навів до ста схожих слів литовської та латинської мов. Чимало мов зіставляє французький філолог Клод Дюре Бурбонне у своїй праці «Tresor de 1'histoire des langues de cest univers» («Скарби історії мов світу», 1619).

У «Граматиці слов'янській» 1643 p. І. Ужевич дає вже чимало спостережень, якими автор окреслює граматико-стилістичні особливості мови своєї граматики у порівнянні не тільки з латинською, але й церковнослов'янською (sacra lingua slavonica), принагідно з мовою поляків, русинів, іноді з мовою богемів, моравів, далматів тощо.

Ширшу класифікацію, хоч у багатьох моментах і неточну, а то й фантастичну, але з виразним поняттям споріднених мов, подає 1646 р. Г.В. Лейбніц. Усі відомі йому мови він поділяє на дві групи: а) арамейську (семітські мови) і б) яфетичну, до якої належать, на його думку, дві підгрупи: скіфська (фінські, тюркські, монгольські та слов'янські) і кельтська (кельтські та інші європейські).

Велику роботу над вивченням найдавніших пам'яток англійської і близько споріднених їй мов — фризької, нідерландської, німецької, скандинавських і готської здійснив видавець «Срібного кодексу» Ф р а н ц и с к Юніус (1589—1677). Продовжив цю працю Д ж о р д Хікс (1642—1715), опублікувавши готську і англосаксонську граматику і «Thesaurus» — звід різноманітних відомостей про давніші етапи розвитку англійської та інших споріднених їй мов.

У XVIII ст. голландець Л а м б е р т Т е п - К а т е (1674—1731) у праці «Вступ до вивчення благородної частини нижньонімецької мови» (1723) встановив спорідненість готської, німецької, голландської, англійської та ісландської мов.

Полоненого під Полтавою шведа Філіппа-ІоганнаСтра-аенберга (1676—1750) було відряджено до Сибіру для вивчення-народів і їхніх мов. Повернувшися на батьківщину, він видав у складі свого твору про Росію порівняльні таблиці мов Північної Європи, Сибіру і Північного Кавказу (1731), поділивши ці мови на 6 класів: 1) мови фінно-угорські; 2) мови північних тюркських народів; 3) мови самоїдські; 4) монгольські, маньчжурські, тібетська мови; 5) тунгуські та палеоазіатські мови; 6) гірські мови Кавказу.

Ф. Р у х і ч у своєму «Litausch-deutsches und deutsch-litauisches Lexikon («Литовсько-німецький і німецько-литовський словник», 1747) вказав на спорідненість литовської, латиської і пруської мов.

Багато уваги проблемі спорідненості мов приділяв М. Л о м о -н о с о в. На його думку, слов'янські мови — це російська, польська, болгарська, сербська, чеська, словацька, венедська (лужицька) та ще моравська (старослов'янська), причому російська мова ближча до болгарської, південнослов'янських, аніж до польської; слов'янські мови споріднені з балтійськими, як про це свідчить не тільки словник, а й граматичні ознаки; на аналізі числівників першого десятка М. Ло-моносов окреслює поняття споріднених мов (російська, грецька, латинська, німецька) і мов неспоріднених (фінська, мексіканська, готен-тотська, китайська); спорідненість мов М. Ломоносов розумів як походження близьких за словниковим складом і граматичною будовою мов від єдиного спільного джерела, як наприклад, утворення балтійських і слов'янських мов або мов угро-фінських.

За словами Петра Кузнецова, Ломоносов «визначив наперед те, що стало надбанням зарубіжної науки лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст., а саме він визначив спорідненість основних мов індоєвропейської сім'ї, на матеріалі якої і витворений був у першу чергу порівняльно-історичний метод (тільки без індійської частини), встановив сім'ю за кілька десятиріч до того, як споріднені відношення всередині цієї сім'ї були вказані Джонзом, і більш, ніж за півстоліття до того, як ці зв'язки обгрунтував Бопп. Слід до того ж зауважити, що ні Джонз, ні Бопп у першому виданні своєї порівняльної граматики не включали слов'янські мови до індоєвропейської сім'ї» . А тим часом уже в 1791 —1792 pp. перші основи систематичного порівняльного досліджування слов'янських мов закладає чеський мовознавець Й о -сиф Добровський, поділяючи слов'янські мови на дві групи — західнослов'янські та східно- і південнослов'янські мови.

Величезний фактичний матеріал для обізнаності з численністю, різноманітністю мов і можливостей встановлення схожості і відмінностей у межах одних і тих же слів давали й спроби каталогізації мов, порівняльні словники всіх мов і наріч П. Палласа, Ерваса-і-Пандуро, І. Аделунгата І. Фатера. Ервас один із перших також наголошував на потребі вивчення саме граматичної будови для доведення спорідненості мов, а угорський мовознавець Самуїл Дьярматі видає навіть книгу «Affinitas linguae hundricae cum linguis fennicae originis grammatice demonstrata» («Спорідненість мови угорської з мовами фінського походження, граматично доведена», Геттінген, 1799).

Так поступово, крок за кроком, ученими різних країн створювався грунт для виформування історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу досліджування мов. Особливу роль у цьому процесі відіграло ознайомлення європейських учених із літературною мовою стародавньої Індії — санскритом.

І в період середньовіччя, і в епоху Відродження Індія вважалася країною казковою, повною чудес, привабливої романтики. Про Індію як країну чудес розповідала повість «Александрія». Оповідання венеціанського купця Марка Поло (XIII ст.) і опис тверського купця Афанасія Нікітіна (XV ст.) не розвіяли легенд про «країну золота і білих слонів».

Стародавньою мовою Індії вперше зацікавився в XVI ст. італійський мандрівник Філіппо Сассеті. Пробувши в Індії п'ять років (1583—1588), він в одному з своїх листів з Індії повідомив про разючу генетичну подібність числівників латинської, санскритської та італійської мови (лат. duo, tres, quattuor, quinque, sex, septem, octo, novem, decern, санскр. dvau, tranas, catur, panca, sas, sapta, asta, nava, daca). Та наукових висновків із цього повідомлення не було зроблено.

Із XVII ст. в Індію починають проникати європейські колонізатори, у XVIII ст. Англія і Франція ведуть в Індії завойовницькі війни. Відтоді й починається докладне вивчення санскритської мови європейцями. З кінця XVIII ст. з'являються перші видання граматик санскриту, перевидаються санскритські словники, публікуються давньоіндійські тексти, відроджуються думки про спорідненість санскриту з європейськими мовами.

Французький священник Керду (Goeurdoux) 1767 p. подає до Французької Академії доповідь про спорідненість індоєвропейських мов, у якій вказує на схожість латинської і санскритської мов і вис-словлює здогад, що виникли вони від однієї мови, яка вже не існує. Доповідь залишена була без уваги і опублікована лише 1808 р.

Іще далі пішов англійський сходознавець і юрист У л ь я м Д ж о н з (1746—1794), який багато років працював в Індії, переклав англійською мовою кілька видатних творів давньоіндійської літератури, заснував у Калькутті інститут східних культур, видання журналу «Asiatic Researches)) («Азійські дослідження»). У першому томі цього журналу була опублікована промова У. Джопза «Азійські дослідження», де він деклараїивио проголосив, що санскритська, грецька, лапінська, германські, кельтські та іранські мови становлять собою єдину сім'ю мов, що походять усі ці мови з єдиного джерела, можливо, вже траченого, що схожість у коренях дієслів і в граматичних формах них мов не може бути наслідком випадковості.

Під впливом ідей У Джонза австрійський монах П а у л і н о а Сан то Бартоломео (Іоганн Філіпп Вездін), що прожив в Індії з 1776 по 1789 р. і уклав дві санскритські граматики і словник, написав книжку «Dissertatio de antiquitate et affinitate linguarum sendicae, sanscritanitae et germanicae» («Трактат про давність і спорідненість персидської, санскритської та германської мов», Падуя, 1798).

Слід назвати також першу ґрунтовну граматику санскритської мови Г. Т. Кольбрука (1808) і словник — перелік санскритських коренів Ч. У ї л ь к і н с а (1815).

Першу спробу зіставлення фактів санскритської мови з фактами слов'янських, латинської, грецької та германських мов опубліковано в Петербурзі 1811 р. під назвою «О сходстве санскритского язьїка с русскидо» (без прізвища автора).

Поширенню ідей спорідненості індоєвропейських мов і пробудженню спеціального інтересу до іивчення- санскритської мови сприяла видана 1808 р. книжка Фрідріха Шлегеля (1772—1829) «ОЬег die Sprache und die Weisheit der Indier» («Про мову і мудрість індійців). У цьому творі автор, наголошуючи на вагомості для дослідження проблем генеалогії мов словника і особливо граматичної будови мов, вперше вводить у вжиток термін «порівняльна граматика» і обстоює думку, нібито латинська, грецька, германські та іранські мови не тільки споріднені з санскритською мовою, а й беруть з неї початок.

На підставі порівняння мов, проголошеного У. Джонзом, Ф. Шле-гель зіставляє санскрит не тільки з грецькою та латинською, а й з мовами тюркськими і доходить кількох висновків: по-перше, всі мови можна поділити на два типи—флективні та афіксуючі; по-друге, будь-яка мова народжується і лишається в стані одного й того ж типу; по-третє, флективним мовам, мовам «органічним» властиві «багатство, міцність і довговічність», а мовам афіксуючим, «неорганічним» — «із самого початку не вистачає живого розвитку», їм властиві «бідність, убогість, штучність».

Фактичний мовний матеріал на такі висновки романтика Ф. Шлегеля не уповноважував. Проти цих висновків заперечували вже його сучасники, а трохи пізніше брат Ф. Шлегеля — Август-Виїь-гельм Шлегел ь (1767—1845) у «Нотатках про провансальську мову і літературу» (1818) називає вже три типи мов — флективний, афіксуючий і аморфний, причому в межах мов флективних він визначає ще мови синтетичної та аналітичної будови. Проте й ці уточі-ання викличуть згодом істотні заперечення.

Ознайомлення європейських учених із санскритом теж прокладало, як бачимо, шлях до створення історичного мовознавства та порівняльно-історичного методу дослідження мов. По-перше, тим, що до наявного величезного мовного матеріалу долучало мову з тривалою книжною традицією і з прозорою для індоєвропейських мов будовою, і, по-друге, тим, що виникала реальна можливість конкретно обізнатися з великими надбаннями високорозвиненої науки, про мову стародавньої Індії.

На початку XIX ст. своєрідним підсумком загальнолінгвістичних досліджень у галузі філософії мови і її граматичного вчення є праці А. Ф. Бер нарді (1769—1820): «Вчення про мову» (1801 — 1803) і «Початкові основи монознавства» (1805), в яких підсумовано наукові лінгвістичні дослідження мови минулого цілого періоду, після якого починається вже нова епоха в розвитку мовознавства

Бернарді встановлює склад науки про мову, який багато в чому стає традиційним для лінгвістики XIX ст. Він виділяє такі лінгвістичні дисципліни: фонетику, етимологію, слововивід, морфологію, словосполучення (вчення про сполучення і керування слів) та синтаксис* Цей лінгвіст установлює два основні аспекти у вивченні мови: історичний і філософський. У відповідності з історичним принципом мова, виникнення якої зумовлене потребами розуму, розвивається за обов'язковими законами, але цілком несвідомо. На його погляд, мова, досягнувши свого розвитку, вступає на шлях регресу. Він вважав, що філософський аспект у вивчанні мови має справу з мовою як завершеним продуктом. Це й є головний аспект у вивчанні мови... «Мовознавство, або філософська граматика,— пише Бернарді,— є наука про абсолютні форми мови». Весь виклад мовознавчих думок веде. Бернарді від найпростіших елементів до все більш складних одиниць мови. Його вивчання мови починається з букв, ототожнюваних ним із звуками: «Кожний чітко звучний елемент у мові називається буквою...» У мові розмежовуються слова-основи і слова-корені. Сло-ва-основи мають чисті (без позначення відношень) значення. Слова-корені — ті ж слова-основи, але складаються із абсолютно простого складу (тобто простого приголосного і простого голосного). Обидві ці категорії слів спочатку розділялися на такі, що позначали матерію і позначали відношення. Злиття їх і дало нинішні типи слів. При визначанні частин мови Бернарді базується на логічній основі, спів-ставляючи їх із категоріями суб'єкта, предиката і зв'язки. Комбінуючи цю логічну класифікацію з граматичною, він виділяє ще частки, які підпорядковує основним частинам мови (так категорії суб'єкта підпорядковані частки — артикль і прийменники). Як свідчать самі Ф. Бопп і В. Гумбольдт, роботи Бернарді мали на них великий вплив.

Отже, у кінці XVIII—на початку XIX ст. було вже накопичена величезний фактичний мовний матеріал, що наочно засвідчував спорідненість окремих мов і навіть груп мов між собою, і вже висловлено було чимало здогадів для пояснення споріднення індоєвропейських, семітських, тюркських, угро-фінських мов. Потрібно було якось згрупувати, систематизувати вже відомі факти, явища спорідненості мов, призбирувати новий фактичний матеріал для доведення здебільшого декларативно проголошуваних тверджень про спорідненість окремих мов, груп мов між собою, створити нові засоби, способи, прийоми досліджування споріднених мов з метою відтворення історії їх не тільки в найближчий, зафіксований пам'ятками період, а і в незадокумептовапий період існування й розвитку їх. Такі завдання й поставили перед собою основоположники порівняльно-історичнога мовознавства, як почало воно називатися за своїм провідним методом,— німецький учений Франц Бопп, датський учений Расмус Раск, німецький учений Якоб Грімм і російський учений Олександр Востоков.