41717 (Лінгво-філософські трактування темпоральності у сучасній англістиці)

Курсова робота

На тему:

«Лінгво-філософські трактування темпоральності у сучасній англістиці»

1. Час – багатоаспектна властивість буття

Світ як об'єктивна реальність існує в часі. Філософське поняття часу ґрунтується на життєвому досвіді людини, і з ним пов'язане пізнання людиною навколишньої дійсності. Розуміння часу розвивалось і продовжує розвиватись людством по лінії абсолютної істини, наближаючись до неї. Багато дослідників простежують еволюцію уявлень про час у процесі розвитку людського мислення і пізнання природи, аналізують на матеріалі філософії та інших наук історію становлення та розвитку поняття часу. Деякі з них, зокрема Ю.Б. Молчанов, виокремлюють чотири концепції часу: субстанційну, реляційну, статичну та динамічну, і доходять висновку, що час – це дуже складна і багатостороння характеристика буття. Виходячи з цього, слід говорити не про час як такий, а про проблему часу, про те, як ми приходимо до часу, а також з’ясувати його логічну і концептуальну структуру. Проблема часу не просто питання, на яке можна дати однозначну відповідь, а складний комплекс питань, які ставляться і вирішуються по-різному на різних рівнях розвитку та організації суспільства. Якщо буде вирішена проблема часу, тоді буде знайдена і відповідь на запитання «що таке час?». Ця відповідь стане складним сукупним результатом досліджень у різноманітних сферах знань.

Історично процес формування категорії часу проходив у тісному зв'язку з формуванням категорії простору. Час і простір є необхідними умовами існування матерії. Абсолютно всі події співвідносяться з певним місцем і часом. Простір виражає порядок розташування одночасно наявних об'єктів; час – протікання змін існуючих явищ. На відміну від тривимірного простору час є одновимірним, незворотним. Як правило, час пов’язують з рухом або пояснюють через рух, як, наприклад, це зробив великий грецький мислитель Аристотель. Він вважав, що час не існує без руху, і хоча час не є рухом сам по собі, насправді він є ним, оскільки рух заключає у собі число.

Уявлення про час змінювались і будуть змінюватись у зв'язку із глибинним пізнанням закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Поки що вчені так і не змогли дати точних визначень часу і простору. Наприклад, мислитель християнської епохи Блаженний Августин досить раціонально зазначав, що він розуміє, що таке час, тільки до тих пір, поки його не запитують, що це таке. І на сьогоднішній день не встановлено, що таке час поза нами і час у нас. Якщо розглядати сучасні, давні та, навіть, прадавні погляди щодо цієї проблеми, стає очевидним, що час і простір є обов’язковими компонентами всього змісту нашого сприйняття, який тепер називають полем сприйняття. Час і простір, як особливі способи розрізнення речей, так схожі між собою, що коли простір називати шириною, то час можна назвати довжиною одного поля. Простір вказує на співіснування сприйнять у певний момент часу в об’ємі чи на площині, і ми начебто вимірюємо ширину нашого поля сприйняття. Час вказує на поступовий рух сприйняття в певному пункті простору, і ми нібито вимірюємо його довжину. Поєднання цих двох категорій, тобто зміна в розташуванні разом із зміною у часі, є рухом – основним способом, яким уявляються нам явища у сприйнятті.

Без часу як категорії сприйняття було б можливим вивчення лише тих явищ, які пов’язуються порядком чи взаємовідношеннями існуючих речей, – з числом, розташуванням та виміром. Словом, із наук були б можливі лише ті, що відносяться до сфери математики, і не змогли б існувати фізичні, біологічні та історичні науки, основним предметом яких є зміни або чергування у сприйнятті. Без категорії часу просто не можна уявити матеріалу для цих наук, оскільки час є враженням, яке залишає у пам’яті людини послідовність явищ. Будь-яке поняття базується на досвіді, а слово досвід саме по собі вже передбачає наявність часу як категорії сприйняття речей.

Таким чином, простір – це ніби зовнішня категорія сприйняття, сприйняття співіснуючих чуттєвих вражень. Час – сприйняття нагромаджених чуттєвих вражень, які чергуються; взаємовідношення між минулими сприйняттями та сприйняттями безпосередніми.

Отже, час і простір дають первинну орієнтацію, на основі якої будується відповідна картина світу. У цьому плані їх можна вважати гранично абстрактними характеристиками буття, оскільки вони задають початковий порядок, контури і ритми, які зумовлюють більш конкретні уявлення людини про певні явища, процеси та їх духовне, теоретичне і практичне опанування.

Великий енциклопедист епохи Відродження Леонардо да Вінчі провів аналіз уявлень про властивості часу і дійшов висновку, що час співпадає з первинними началами геометрії, тобто з точкою та лінією: точка у часі прирівнюється до миттєвості, а лінія – до тривалості відомої кількості часу.

Відомо, що поняття часу є складним і багатогранним явищем, тому природно, що у різних типах мислення час моделюється по-різному, але так чи інакше моделюється завжди. Основна ідея, на якій наголошують філософи та дослідники інших галузей науки, це ідея про комплексний характер часу, який виражається у складній концептуальній структурі. Різні науки прагнуть зі своїх позицій розглянути категорію часу, надати їй адекватну інтерпретацію. Так, В.П. Руднєв зазначає, що час – це універсальна характеристика як фізичної реальності, так і будь-якої знакової системи. Проте, існує думка, що семіотичний час, тобто час культури, виражений знаками мови, живопису, музики тощо, відрізняється від часу фізичної реальності. На наш погляд, не слід абсолютизувати цю відмінність, оскільки саме розрізнення речей, на що звернув увагу ще Аристотель, виникає там, де наявна їх спільність. Можна вважати, що і міфологія часу, і філософія і його наука та філологія є по суті одне і теж, але різним чином виражене. Йдеться про образ-ідею-вид: предметно-образний, логічно-ідеальний, концептуально-видовий, або про ту чи іншу систему термінологічно-предметної форми образів. Таким чином, філологічне осмислення часу ґрунтується на єдності його внутрішньо-психологічного сприйняття та філософського і наукового осмислення.

Важливо водночас відзначити, що образ часу, поняття часу, концепція часу, термінологія часу не можуть існувати поза певними загально логічними засобами визначення самого часу та його моментів, чи навіть деякої сукупності визначень. Хоч у такому разі йдеться передовсім про визначення у його формально-логічному змісті, проте дійсна змістовність суб’єктно-предикативних відношень визначення не обмежується рухом думки лише в одному напрямку. Тим більше, коли це стосується визначення категорій.

На даному етапі розвитку науки вчені висловлюють різні погляди на особливості сприйняття часу, пропонують свої концепції часу. Це передусім праці О.А. Івіна, Ю.Б. Молчанова, В.І. Свідерського, С.В. Мейена, О.М. Жарова, Б.А. Успенського, Д.Ж. Дитроу, Дж. Уітроу, E. MacTaggart, J. Dunne, A. Alexander, R. Gale та ін.

Так, якщо Дж. Мак-Таггарт, Дж. Данн, А. Александер вважають, що час нереальний, що ілюзія часу виникає у статичному світі через безперервні зміни уваги спостерігача, то А. Грюнбаум, А. Прайор, Р. Гейл та інші не сумніваються в об’єктивності часу. Однак і серед вчених, які визнають реальність часу, немає одностайності щодо співвідношення категорій часу та буття. У цьому аспекті виділяються дві основні концепції – статична і динамічна. Прихильники статичної концепції вважають, що події минулого, теперішнього і майбутнього існують реально, і навіть у деякому розумінні одночасно, а поява і зникнення матеріальних об’єктів є ілюзорними. «Минуле, теперішнє і майбутнє витікають із часових відношень суб’єкта і об’єкта, тоді як відношення раніше чи пізніше витікають із відношень об’єкта і об’єкта .» Відповідно до динамічної концепції, прихильниками якої є, зокрема, А. Прайор, Р. Гейл, реально існує лише теперішній момент, події минулого уже реально не існують, а події майбутнього ще реально не настали.

На різних структурних рівнях матерії, у різних сферах пізнання, а також у різних областях людської діяльності часові притаманні свої специфічні властивості змісту та вияву. Очевидно, слід брати до уваги концептуальні форми бачення часу у фізичному, філософському, логічному, біологічному, соціальному, психологічному та лінгвістичному аспектах, кожен з яких диференціює поняття часу, посилається на власні концепції, що пропонуються у певній окремо взятій науці, і кожен з яких є складовою частиною загальнонаукової картини світу. Зрозуміти і визначити поняття часу в цілому можна лише тоді, коли враховувати характер сприйняття часових відношень людиною, вираження їх засобами мови.

Дослідження розвитку мов на різних етапах еволюції людського суспільства дає підстави вважати, що диференціація уявлень про просторові відношення відбувалась раніше, ніж диференціація уявлень про час. Л. Брюль, наприклад, зазначає, що майже всі первісні мови настільки бідні засобами вираження часових відношень, наскільки багаті щодо вираження просторових. Із первинного усвідомлення людиною ритму і періодичності поступово виникла абстрактна ідея всесвітнього однорідного часу.

Особливість репрезентації об’єктивної дійсності у мові детермінована двома типами факторів: об’єктивними – закономірностями реальності, і суб’єктивними, тобто особливостями людської природи – психологічними, біологічними і соціальними. Адекватність/неадекватність відображення об’єктивної реальності у мові простежується у її структурних ознаках.

Проблеми співвіднесеності філософської інтерпретації часу з лінгвістичним часом вивчали Я.Ф. Аскін, В.К. Ярмоленко, Ю.С. Степанов, Є.В. Падучева, Б.Л. Уорф, Г. Рейхенбах та інші.

Б.Л. Уорф, зокрема, заперечує характер загально філософського поняття часу і намагається довести, що категорія часу залежить від певної мови та її структури. Г. Рейхенбах наголошує на єдності трактування часу у філософії та лінгвістиці: «Будь-яка думка має точку відліку. Цей факт виражається у граматиці тим, що кожне речення повинне містити дієслово, тобто вказівно-рефлексивний знак, що вказує на час події.». Я.Ф. Аскін, виходячи з філософського трактування часу: «різниця між теперішнім минулим і майбутнім є відмінностями між тим, що здійснюється, уже здійснилося і поки ще не здійсненим,» наголошує: «характерно, що у мові категорії часу та часової співвіднесеності мають місце саме у зв’язку лише з дієсловом – частиною мови, що виражає дію.».

Простір і час як форми існування матерії належать до числа тих категорій, які кваліфікуються І.І. Мєщаніновим як поняттєві і такі, що не замальовуються за допомогою мови, а виявляються в ній самій, у її лексичній і граматичній структурах. Саме таке розуміння простору і часу відповідає нашим поглядам. Із суджень І.І. Мєщанінова випливає думка, яка підтверджується М.К. Курбановим, І. Пригожиним, І. Стенгерсом та нашими власними спостереженнями про те, що лінгвістичний аспект часу підпорядкований не лише філософському та фізичному аспектам, а також логічному, біологічному, соціологічному, психологічному. Ми в цілому розділяємо погляди вчених, але зазначимо, що Б.Я. Уорф, на нашу думку, не врахував того, що часові відношення позамовної реальності сприймаються людьми однаково, не залежно від того, якою мовою вони володіють, у силу їх біологічної єдності, належності до єдиної загальнонаціональної культури, і виражаються ці часові відношення різними мовами доволі адекватно. Відрізняється лише інструментарій, сукупність мовних засобів, якими це вираження досягається. Тому важко погодитись з Т.І. Дешерієвою у тому, що лінгвістичний аспект поняття часу слід розглядати лише у філософській та фізичній площинах.

Взаємозв'язок лінгвістичного поняття часу з категоріями логіки та фізики простежує М.К. Курбанов. Дослідник стверджує, що при визначенні граматичної категорії часу і відповідно часових форм дієслова більшість мовознавців виходить із логіко-філософських і фізичних позицій. Спроби лінійно розставити усі форми дієслова, пов'язані із значенням часу, витікають саме з його фізичного розуміння. Але на відміну від фізичного часу, якому властива односпрямованість, реалізація мовного часу відбувається у двох напрямках – з теперішнього у минуле і з теперішнього у майбутнє, тобто він є двонаправленим. Отже, тут при запереченні однієї властивості фізичного часу, визнається інша – лінійність. При цьому, як вважають дослідники, на скільки сегментів не ділилася б схема горизонтальної лінії часу, вона не здатна розмістити усі ті дієслівні форми, які так чи інакше пов'язані з часом.

Точка зору, згідно якої категорія часу англійського дієслова – тривимірна система: теперішнє, минуле і майбутнє є традиційною і загальноприйнятою. Вона базується на логічній основі, оскільки співвідноситься з понятійним часом. Ми поділяємо цю думку, виходячи із антропоцентричної теорії мови, яка передбачає її розгляд не самої по собі, а у співвідношенні «мислення – мова», що входить у гноселогічну тріаду «об’єктивна дійсність – мислення – мова». На сьогодні це найбільш природна теорія, яка відповідає істинному стану речей. На наш погляд, лінгвістичну категорію часу і усі її особливості не слід розглядати ізольовано, оскільки необхідно опиратися на час об’єктивної дійсності. Звичайно, тут не йдеться про перенесення фізичного бачення часу на лінгвістичне.

Відображаючи у мові реальний світ, людське мислення певним чином узагальнює і спрощує об’єктивний зв’язок явищ природи, вносить елемент суб’єктивності, що зумовлений активним творчим характером пізнавальної діяльності людини. Суб’єктивний елемент зберігається на рівні мовної інтерпретації думки і впливає на процес відображення зовнішнього світу в мовній структурі.