61147 (Державно-правове становище українських земель у 1918-1940 роках), страница 2

Відповідним був і політичний режим. Для Північної Буковини створювалася видимість автономії. Для цього вводилися два міністри у складі уряду — один міністр — .делегат уряду о місцеперебуванням у Чернівцях (Я Фльондор), Інший - у Бухаресті (І. Ністор). На чолі з делегованим міністром при крайовому правлінні у Чернівцях створювалася служба управління у складі дев'яти секто рів: внутрішнього, судового, фінансів та ін. Іноземними справами, безпекою, армією, залізницями, поштою телеграфом, фінансами, митом і позикою відала центральна влада Бухареста. У 1924-1928 pp., скориставшись частковою економічною стабілізацією і зміцненням своєї влади, правлячі кола Румунії перейшли в наступ У 1914 р. був виданий так званий закон Мирзеску який надавав владі право заарештовувати всіх, хто критикував існуючий лад, пропагував демократичні ідеї. Створення профспілок і надання їм статусу юридичних осіб зумовлювалося встановленням над ними контролю адміністративної та поліцейської влад, їхня діяльність не могла протирічити «державному порядкові». Згідно із законом 1926 p., партія, що одержала на виборах не менше 40% голосів, мала право на абсолютну більшість мандатів. Після 1926 р. жодні вибори у Румунії не обходилися без введення стану облоги, під час якого всі демократичні права і свободи, записані у Конституції, припиняли дію, а військово-поліційний апарат ставав всевладним. Наприклад, коли 1927 р. проходили вибори до парламенту, навколо деяких сіл у Північній Буковині зосереджувалися війська, виставлялися для залякування гар мати і кулемети. Не маючи змоги обирати своїх депутатів, українське населення попри терор і насилля поліції та вояччини, часто бойкотувало вибори. Так, 1937 р. 86% буковинців не взяли у них участі, будучи з різних причин позбавленими права голосу.

Дуже мало зробила румунська влада для відбудови господарства краю. Буковина була для Румунії тільки джерелом дешевої сировини і робочої сили. Навіть традиційні галузі промисловості краю — харчова, лісова і текстильна — почали занепадати. Підприємства залишалися дрібними, напівкустарними, із застарілою технікою, без перспектив на розширення чи реконструкцію. Якщо у перші роки Румунія в- економіку краю вкладала тільки 1,3% загального акціонерного капіталу, то 1936 р. ще менше — 0,7%. Вироблені товари були дорогими, не витримували конкуренції, підприємства закривались. Якщо 1922 р. тут налічувалося 617 діючих підприємств і май стерень, то 1929 р. — 532, а 1935 р. — 276. Робочий день тривав 11—14 год. Постійно знижувався життєвий рівень робітників і службовців. Якщо індекс зарплати 1923 р. підвищився у 18 разів, а 1928 р. — у 28 разів порівняно з 1914 р., то індекс вартості життя зріс за той же період у 42 рази. Безробіття 1930 р. охопило 20% промислових робітників.

У стані глибокої кризи перебувало й сільське господарство. Вже наприкінці першої світової війни селянство Північної Буковини значно посилило боротьбу за землю. Румунська влада змушена була 1918—1927 pp. видати серію аграрних законів. Вони зберігали у країні поміщицьке землеволодіння. Розміри поміщицької власності визначалися у 250—275 га на кожного члена сім'ї. Решта земель підлягала розподілу серед селян за високий викуп (він забезпечував поміщикам ті ж прибутки, які вони мали до реформи). Поміщики залишали за собою значно більше землі, ніж передбачалося законодавством. Навіть міністр земельних справ Констатинеску був змушений ви знати, що у земельних комісіях панує безладдя, і віддав до суду багатьох службовців. На судовому процесі у Сучаві 1925 р. стало зрозумілим, що члени комісій залишали поміщикам більші та родючіші землі, вимагали від селян хабарі, не хотіли наділяти землю українцям.

Внаслідок цього у Буковині від великих власників було відібрано лише 75,5 тис. га землі, або 12,3%. У 235 поміщиків залишалося 346,3 тис. га землі, у Буковинської митрополії — 239,2 тис. га. Селяни, які дістали земельні наділи, повинні були викупити їх упродовж 20 років. Але для 90% безземельних і малоземельних селян викупні платежі виявилися недоступними. Закон враховував це і встановив: якщо селянин упродовж двох років не буде справно вносити платежі, то позбавиться землі.

Вартість 1 га землі на Буковині була нижчою, ніж у Румунії. Уряд навмисне зробив так, щоб притягнути якнайбільше колоністів на буковинські землі. їм землі продавались у першу чергу. Окрім цього, коли середній розмір наділу для не румунів становив 0,56 га, то для колоністів-осадників — не менше 5 га. У Чернівцях на зборах румунських колоністів у квітні 1925 р. королівський міністр Буковини Ністор так пояснив завдання колонізації осадникам: «Своєю працею і добрим прикладом ви мусите навчити селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх добрими румунськими патріота ми». Таким чином, серед тих, хто отримав землю, румуни становили 62,1%, українці — 23,3, інші —- 14,6%. Чимало селян-українців. щоб отримати землю, зрікалися своєї на ції, мови, народу, оголосивши себе румунами. У 30-х роках у краї 47 934 селянські господарства мали до 5 га кожне, 8352 — до 2,5 га, 12408 — до 1 га, 31 692 — до 0,5 га, а 72 543 були безземельні.

Отже, румунська аграрна реформа, як і вся система правління, стала ще одним знаряддям поневолення українського населення Буковини.

З перших днів окупації населення краю було обкладене численними податками: державними, повітовими і сільськими. Стягався податок за проїзд шляхами, в'їзд у місто, наявність, продаж чи забій худоби, користування пасовиськами. Податки забирали більшу частину, або й весь прибуток селянських господарств. Заборгованість буковинських селян банкам і лихварям зростала. Вона, зокрема, була у 3 рази більша, ніж у Добруджі, і в, 10 разів — ніж у Бессарабії. У с. Боянах, наприклад, 775 осіб мали борг на суму понад 234 тис. лей. З різних кінців краю надходило чимало скарг і прохань про допомогу. Становище у містах погіршувалося постійним зростанням квартирної плати, цін на продукти харчування та про мне /ГОБІ товари.

Свавілля румунської влади викликало постійний опір українського населення. Визвольна боротьба проти іноземного поневолення тривала постійно. Найбільшим і найгрізнішим її проявом було Хотинське збройне повстання в січні 1919 р. — у ньому взяло участь понад ЗО тис. повстанців. Активно допомагало повстанцям населення українського Поділля. Але офіційна українська влада у Києві — Директорія — збройної допомоги не наважилась надати, не маючи змоги воювати ще з одним ворогом. Повстання було жорстоко придушене. Понад 50 тис. жителів Хотинщини відійшло на територію України. В листопаді 1919 р. у Чернівцях вибухнуло повстання серед солдатів 113-го полку, який складався переважно з українців. Однак його також було придушено: 149 солдатів віддали до військово-польового суду, з них вісім засудили до смертної кари, а 136 — на каторжні роботи від п'яти до 20 років. У вересні 1924 р. спалахнуло велике Татарбунарське повстання, в якому взяли участь близько 6 тис. людей з Буковини і Бессарабії. Мали місце також численні економічні та політичні страйки і демонстрації, су тички з поліцією, військами. У Чернівцях 1 липня 1926 р. відбулося велике робітничо-селянське віче з представниками усіх повітів. У прийнятій резолюції висловлювався протест проти румунізації українського населення, навчальних закладів, переслідування української мови. Учасники зборів вимагали відновлення української мови, кафедри української мови і літератури у Чернівецькому університеті, закритої окупантами, повернення на роботу українських вчителів. Серед населення краю збиралися підписи під петицією до парламенту з вимогою узаконити українську мову — мову народу, що з давніх-давен про живає на території Буковини. Уряд відповів відмовою.

У 1928 р. Румунію охопила гостра економічна криза. Тільки в Чернівцях налічувалося до 8 тис. безробітних — майже половина робітників міста. Небачених розмірів набуло зубожіння селянства. Заборгованість селян на 1 га становила 21 200 лей проти 6260 у королівстві. У країні посилився вплив реакції. Спираючись на генералітет, король Кароль II 1934—1938 pp. звів нанівець роль парламенту.

Правлячі кола Румунії все більше орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. В лютому 1938 р. король скасував Конституцію 1923 р. і встановив відкритий реакційний, про фашистський режим. Проголошувався стан облоги, роз пускалися всі політичні партії та профспілки. Будь-які виступи чи навіть вислови невдоволення існуючим ладом нещадно придушувалися і каралися. Безчинствувала та ємна політична поліція — сигуранца (організована у 1907 p.). Під тиском німецького уряду у вересні 1940 р. король призначив «правителя» держави — великого поміщика, вождя фашистської організації «Залізна гвардія» — генерала й. Антонеску. З цього моменту в країні встановився відвертий фашистський режим.

2. ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ДО СРСР ТА ЙОГО ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ

2.1 Західна Україна

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. Фашистська Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня, коли німецька армія підходила до Бреста і Львова, штурмувала Варшаву, польський уряд фактично-вже не контролював становище в країні і воєнна поразка стала очевидною, уряд СРСР вручив послу Польщі в-. Москві ноту і дав розпорядження військам Червоної армії перейти кордон, взяти під захист життя і майно населення Західної України І Західної Білорусії. Так, принаймні формально, виглядали події.

Факт, що цей процес почався 17 вересня, а не раніше, мотивувався наявністю укладеного між СРСР і Польщею договору, який уряд СРСР в односторонньому порядку не-міг порушувати. Тільки після розпаду Польської держави Москва заявила, що «вважає своїм священним обов'язком подати руку допомоги своїм братам — українцям і білорусам».

Насправді було дещо інакше. Останнім часом з'ясовані політичні передумови такого розвитку подій. Це, зокрема, Договір про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною 23 серпня 1939 р. (Пакт Молотова—Ріббентропа) і таємний протокол до нього. Так, у ст. 2 протоколу зазначено: «У випадку територіальних і політичних пере творень на територіях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев—Вісла—Сян. Питання про те, чи бажане в інтересах обох країн збереження незалежної Польської держави, буде остаточно вирішене лише ходом майбутніх політичних подій. У будь-якому випадку обидва уряди вирішать це питання шляхом товариської, згоди».

Історичні подати факти підтверджують, що зазначені у цьому протоколі плани дуже швидко були реалізовані й відображені у новому радянсько-німецькому Договорі про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною 28 вересня 1939 р. і таємному додатковому протоколі до нього, підписаному знову ж таки Молотовим та Ріббентропом. За цим договором, розмежування між СРСР і Німеччиною було проведене приблизно по так званій лінії Керзона, визначеній країнами Антанти як східний кордон між польським населенням, з одного боку, та українським і біло руським — з іншого. Джордж Ллойд писав восени 1939 р. польському послу в Лондоні, що СРСР зайняв «...території, які не є польськими і які були силою захоплені після І Світової війни... Було б актом злочинного божевілля поставити російське просування на одну дошку з просуванням Німеччини».

У ст. 3 таємного протоколу 23 серпня 1939 р. зазначалося: «Стосовно Південно-Східної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях».

Не можна не погодитися з думкою українського історика М. Швагуляка про те, що визволення Західної України Червоною армією відповідало корінним інтересам населення краю, яке впродовж століть наполегливо боролося проти національного і соціального поневолення. Щоправда, почуття задоволення від визволення з-під влади панівних верств Польщі невдовзі були затьмарені масовими репресіями проти населення Західної України.

Про наступні наміри правителів СРСР та їх закордонних союзників стало відомо значно пізніше, а тоді факт возз'єднання Західної України з УРСР був сприйнятий населенням як величезна політична подія.

Ще до приходу Червоної армії народні маси Західної України захоплювали владу на місцях і створювали ревкоми. Наприклад, у Бродах, що на Львівщині, зібралися учасники революційного руху, створили ревком і звернулися до старости з заявою про те, що вся влада у повіті переходить до комітету. Ревком роззброїв поліцію та жандармерію і озброїв бродівських робітників, які підтримували порядок у місті. Такі події відбувалися у багатьох містах і селах Західної України.

Після приходу Червоної армії ревкоми були реорганізовані у тимчасові органи народної влади й управління. У зверненні до населення Західної України 29 вересня 1939 p., зокрема, зазначалося, що основою нової влади можуть стати створені на демократичних засадах у містах і повітах краю тимчасові управління, а у волостях і селах — селянські комітети.

Повітові та міські тимчасові управління обиралися представниками цих адміністративних одиниць, а волос ні й сільські селянські комітети — безпосередньо населенням.