61147 (Державно-правове становище українських земель у 1918-1940 роках)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Кафедра державного права та митної політики

Контрольна робота

з дисципліни

Історія держави і права України

на тему:

Державно-правове становище українських земель у 1918-1940 роках

Дніпропетровськ 2003

План

Вступ

1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє соціально-політичне становище у складі іноземних держав

1.1 Західна Україна

1.2 Північна Буковина

2. Входження західної України та північної Буковини до СРСР та його юридичне оформлення

2.1 Західна Україна

2.2 Північна Буковина

Висновки

Література

Вступ

Після розпаду Російської імперії І917 р. Україні не вдалося повністю об'єднати всі землі. Народ внаслідок імперіалістичної політики урядів Антанти і Росії та своєї недостатньої організованості не до мігся бажаної свободи і незалежності. Східна Галичина з-під влади австрійських імперіалістів за Ризьким мир ним договором 1921 р. потрапила під владу Польщі. За хідні повіти Волині, що входили раніше до складу Царської Росії, також опинились під польським пануванням. Ці землі дістали в історичній літературі назву Західна Україна.

Ще 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир'я і попередні умови миру між РРФСР, УРСР і Польщею. За ним кордон між Польщею і радянськими республіками встановлювався таким чином, що під владою Польщі залишалися Західна Україна і Західна Білорусія.

При підписанні договору з Польщею уряди Росії та України (Білорусія передала повноваження російській делегації) домоглися введення до договору положень, які зобов'язували польський уряд гарантувати права національних меншин — російського, українського і Білорусь кого населення та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. Введення цього положення до Ризького мирного договору створювало правову основу захисту життєвих інтересів населення цих національностей у складі Польщі. Однак на практиці польський уряд не виконував зобов'язань. За міжнародними договорами, укладеними 1918—1920 pp., Західна Україна формально і фактично не визнавалася частиною Польської держави. Польща вважалася тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулювалося відповідним міжнародним статусом, затвердженим на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Згідно зі ст. 91 Сен-Жерменського мирного договору, державний суверенітет Східної Галичини належав Антанті.

На Ризькій мирній конференції російсько-українська делегація обнародувала 23 вересня 1920 р. заяву Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про необхідність розв'язання питання щодо Східної Галичини на основі вільного волевиявлення всіх національностей, які її населяють. Проте 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти у Парижі на вимогу польського уряду узаконила анексію Західної України Польщею. Уряд України ви ступив з офіційним протестом проти цієї акції.

1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє соціально-політичне становище у складі іноземних держав

1.1 Західна Україна

Весь український народ, у тому числі населення Західної України, рішуче протестував проти насильницької анексії західноукраїнських земель. Уже 18 березня 1923 р. у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація протесту, а пізніше — і в інших містах краю.

Окупаційна влада встановила в Західній Україні режим терору і насилля, намагаючись залякати корінне українське населення, примусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу Польської держави. Великодержавний шовінізм, що насаджувався правлячими колами, після окупації Західної України був розведений у ранг державної політики.

Крім окупаційних військ у Західну Україну повернулися жандарми, поліція, поміщики. Почали діяти над звичайні суди. Шовіністична правляча верхівка на чолі з Ю. Пілсудським мала на меті впродовж кількох десятиліть повністю колонізувати захоплені землі, всіляко викорінювати національну самосвідомість населення, полонізувати його. Цій меті служила розгалужена система політичних, економічних, адміністративних і поліцейських заходів.

Влада в Західній Україні повністю перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях — урядових комісарів. За розпорядженням генерального делегата з державних установ підлягали звільненню всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі. За даними офіційної польської статистики, особи української та біло руської національностей посідали в державному апараті тільки 7,4% другорядних і низькооплачуваних місць.

Розмови про «державний суверенітет», участь народ них мас в управлінні державою, органах самоврядування остаточно втратили будь-який зміст після державного перевороту 1926 р. і введення у дію Конституції 1935 р.

Окупувавши Західну Україну, правлячі кола Польщі поспішили змінити назву цієї споконвічної української землі. Ще в березні 1920 р. Західна Україна офіційно була перейменована польською владою у «Східну Малопольщу», а потім — у Польщу «Б» (на відміну від корінної Польщі «А»). Край був поділений на п'ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Сташславсько, Тернопільське, що разом становили 35% території і 30% населення Польської держави.

Польський сейм 26 вересня 1922 р. прийняв закон про воєводську автономію, згідно з яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх виконавчі органи — комітети. До компетенції сеймиків належали різноманітні другорядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали санкції Президента держави.

Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймику, що не вимагало санкції Президента, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла навіть «заснувати український університет». Насправді ж закон про воєводську автономію ніколи не був втілений у життя.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. У 1924 р. виданий закон про заборону української мови в усіх держав них і муніципальних установах, у тому числі сільських.

У грудні 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, згідно з яким солдати й офіцери польської армії, що брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували в Гали чині земельні наділи у розмірі 45 га. З 1919 р. до 1929 р. у Західній Україні між осадниками було розподілено 600284 га кращих земель, а за 20 років польської окупації тільки у сільські місцевості краю переселено з Польщі близько 200 тис. поляків-осадників. Осадники брали активну участь у придушенні національно-визвольного руху українського і білоруського народів. Великий поліцейський апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів — все це ланки величезного бюрократичного військово-поліцейського апарату, що вірно служив інтересам уряду Польщі.

Репресивний апарат жорстоко розправлявся з будь-якими виступами народних мас за соціальне і національне визволення. Весь світ сколихнули криваві події восени 1930 р. під час пацифікації, коли вбивали без суду і слідства. Пацифікація супроводжувалася масовою забороною і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. Ці розправи схвилювали громадськість. Навіть група депутатів англійського парламенту направила спеціальну петицію протесту в Лігу Націй. Декретом Президента Польщі 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядкові, за фашистським зразком був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (нині Брестської обл. Білорусії). За даними офіційної польської статистики, на початку 1936 р. в цьому таборі знаходилося 725 осіб, а до вересня 1939 р. їх кількість зросла до 6500 (40—50% українців, 15% євреїв та ін).

Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення, політичне безправ'я спричинили посилення революційно-визвольної боротьби народних мас Західної України, які ніколи не визнавали влади іноземних загарбників. Тільки 1934—1938 pp. народні маси організували 1118 страйків.

У 1938—1939 pp. на західноукраїнських землях про котилася нова хвиля могутніх антифашистських, антивоєнних та антиурядових демонстрацій, мітингів і страйків. Ці події супроводжувалися зовнішніми факторами, і зупинити їх Польська держава не була спроможна.

1.2 Північна Буковина

Восени 1918 p., коли Австро-Угорська монархія почала розпадатися, у багатьох містах і селах відбувалися масові віча, на яких люди вимагали приєднання Північної Буковини до України, розподілу поміщицьких і монастирських земель. Утворювалися селянські комітети, озброєні дружини тощо.

Як уже зазначалося, 16 жовтня 1918 р. імператор Австро-Угорщини видав маніфест про перебудову держави на федеративних засадах, з утворенням окремими націями своїх національних держав. У Львові 18 жовтня, як уже зазначалося, був утворений державний орган — Українська національна рада та проголошено утворення Української держави — тимчасово у межах монархії Габсбургів. Рада створила для Буковини репрезентатив ний орган — так звану Буковинську делегацію у Чернівцях, яку очолив О. Попович. Делегація мала займатися організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буковинського сейму про поділ Буковини. Українці домагалися виділення всієї української частини краю. Румуни спочатку планували віддати тільки чотири повіти — Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький та Вижпицький, а потім не погодилися й на це. У Чернівцях була утворена Румунська національна рада, сформований «буковинський уряд» з 42 осіб на чолі з Я. Фльондором. Рада, проголосивши себе верховною законодавчою владою у всій Буковині, тут же звернулася до румунського уряду з проханням про допомогу.

У Чернівцях 3 листопада 1918 р. відбулися велике українське віче та маніфестація. Туди з'їхалося близько 40 тис. людей з усього краю. Присутні одноголосно вимагали об'єднання з усім українським народом. Було ухвалено злучитися з Галичиною, визнати Українську Національну Раду як повноважний представницький орган українського населення і домагатись якнайшвидшого возз'єднання з усією Україною.

Того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях і українській частині краю. Однак з румунами до згоди так і не дійшли. У Чернівцях 8 листопада була розклеєна прокламація командира 8-ї румунської дивізії генерала Я. Задіка з повідомленням про те, що він одержав від короля наказ захистити румунське населення Буковини і «припинити анархію і безпорядки». Делегація УНР ви слала йому протест проти таких дій, зазначивши, що ніяких насильств і анархії у краї немає. Це справді було так, але румуни, підтримані французькими політиками і військовою місією Франції у Яссах, яка одержувала вказівки від маршала Ф. Фоша, діяли рішуче, їх війська 11 листопада зайняли Чернівці, а впродовж наступних днів — всю Буковину. Нечисленні українські відділи, що почали створюватися, ніякого реального опору румунським військам вчинити не могли. Натомість війська ЗУНР, інтегрованою частиною якої стала Північна Буковина, були втягнуті у кровопролитну війну з Польщею, тому і не змогли падати допомоги українському населенню краю. Влада ЗУНР скерувала до Паризької мирної конференції ноту протесту з приводу дій Румунії. Ще одну ноту Антанті 18 березня 1919 р. скерувала об'єднана українська дипломатична місія у Парижі, вимагаючи звільнення українських земель Буковини Румунією і встановлення кордонів аби хоч би тимчасової демаркаційної лінії між Україною та Румунією. Проте Антанта залишила ці ноти без відповіді.

Події у захопленій румунськими військами Буковині розгорталися блискавично. Так, 28 листопада 1918 р. прорумунські сили зібрали у Чернівцях так званий генеральний конгрес, який прийняв «від імені народу» рішення про приєднання Буковини до Румунії.

Румунський король 18 грудня 1918 р. підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Українське населення краю не тільки рішуче протестувало проти насильницького приєднання до чужої держави, а й взялося ЗЕ зброю. У багатьох населених пунктах утворилися загони самооборони, які вступали у бої. Так було, зокрема, у Старій Жучці (передмістя Чернівців), Лужанах, Кліводині, Неполоківцях, Динівцях тощо. Застосовувалася партизанська тактика боротьби. Але сили були надто нерівні.

Рішуче протестував проти такого акту уряд Центральної Ради, заявивши, що він не визнає поневолення Буковини і твердо захищатиме право населення краю на національне самовизначення.

Румунію підтримувала Антанта. Згідно з Сен-Жерменським (вересень 1919 р.) та Севрським (серпень 1920 р.) мирними договорами вся Буковина і Бессарабія були остаточно передані Румунії. Характерно, що за рахунок загарбань територія Румунії після першої світової війни збільшилася з 137908 до 316132 км2, а населення відповідно зросло з 7904 тис. до 17 343 тис.

Румунія встановила на Буковині режим управління, який нічим не відрізнявся від австрійського. З перших днів владу тут взяли військові коменданти, а на території Північної Буковини за наказом командувач аокупаційни ми військами генерала Я. Задіка 26 січня 1919 р. був запроваджений стан облоги (офіційно він існував до 1928 p., а фактично ліквідований тільки у 1940 p., після звільнення краю з-під влади Румунії). Знову почався період терору, грабунків, арештів. Щоправда, військове управління незабаром змінилося цивільним, але це не при несло суттєвих змін. Румунія* була конституційною монархією зі значно обмеженою роллю парламенту, що скла дався, згідно з Конституцією 1866 p., з двох палат — палати депутатів і сенату. Верховна влада належала королю, який скликав і розпускав парламент, санкціонував і обнародував прийняті парламентом закони тощо. Без його санкції жоден закон не мав юридичної сили. Він був главою виконавчої влади і збройних сил. Виборча система до парламенту ґрунтувалася на високому майновому цензі, практично усуваючи широкі народні маси від ви борів. Майже нічого не змінилось і з прийняттям 1923 р. нової Конституції. Зберігалася монархія з великою владою короля. Однак було демократизовано виборчу систему, право голосу мали румуни — чоловіки не молодші21-го року, з піврічним цензом осілості. Вибори стали прямі, голосування — таємним на основі пропорційного представництва. Усе це стосувалося нижчої палати — па лати депутатів. Сенат обирався інакше: одну частину сенаторів обирали члени торговельних, промислових і сільськогосподарських палат, професори університету до іншої входили сенатори з права. Це було вище духовенство, особи, призначені королем.

Уряд здійснював владу від імені короля, який призначав І звільняв міністрів, хоч формально ніс відповідальність перед парламентом. Вимушені маневрувати і йти на поступки народові, законодавці закріпили у Конституції деякі права і свободи, зокрема свободу слова, друку зборів, особи, а також недоторканість житла тощо Надавалися вони тільки повноправним громадянам, тобто румунам, та національними меншостями ніяких окремих прав — на користування рідною мовою, відкриття своїх шкіл, видання книг, газет тощо — не закріплювалося

Згідно з Конституцією і законом про адміністративну уніфікацію 14 червня 1925 р. країна розділялася на повіти, волості, комуни (общини). На чолі повітів стоя їй призначені урядом і затверджені королем префекти які були тут представниками центральних властей Префекти призначали преторів у волостях, а прима рів — у міських і сільських общинах. Це була бюрократична та антинаціональна щодо українського й іншого не румунського населення політична система, що стояла над виборними повітовими І комунальними радами, які виконували роль місцевого самоврядування, але насправді мали тільки дуже вузькі повноваження в господарському управлінні Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і скасовувати їх рішення.