60306 (Встановлення на російському престолі династії Романових)

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Реферат

«Встановлення на російському престолі династії Романових»

Виконала: студентка І курсу А групи

Гладченко Ірина

Перевірила: Мазур І. В.

Вінниця 2009

ВСТУП

21 лютого 2013 року виповниться 400 років з дня обрання Собором усієї російської землі на царство першого царя з Дому Романових – Михайла Федоровича. Під скіпетром Романових «Московська держава» перетворилась на могутню імперію та розкинулась від берегів Білого та Балтійського до Чорного морів, далеко за Кавказький хребет на південь, за Урал та Каспій на схід.

Романови – старовинний російський дворянський рід. Родоначальником його вважається Андрій Іванович Кобила, батько якого (за найбільш прийнятою версією), Гланда-Камбила Дивонович, в хрещенні Іван, приїхав в Росію в останній чверті ХІІІ ст. з Литви або Прусії (ряд дослідників виводять походження Кобили з Новгорода). Про Андрія Івановича Кобилу (? – 1351р.) залишилась лише одна літописна згадка: в 1347 р. великий князь Симеон Гордий посилав його в Твер за нареченою. В Кобили було п’ять синів, які стали родоначальниками багатьох боярських і дворянських родів:

• Семен Жеребцов, родоначальник Лодигіних, Коновніциних (пізніше графів) та згаслих родів Кокоревих та Образцових;

• Олександр Йолка, родоначальник Неплюєвих, Бобрикіних та Количевих;

• Василій Вантей, або Івантей – був бездітним;

• Гавриїл Гавра – також бездітний;

• Федір Кошка, родоначальник Романових, Шереметьєвих та згаслих родів Голтяєвих та Беззубцев.

В першому поколінні Андрій Іванович і його сини називались Кобилини. Федір Андрійович та його син Іван – Кошкіними, син останнього Захарій – Кашкіним-Захар’їним. Його наступники відкинули прізвище Кошкіних та засвоїли лише прізвище Захар’їних. З шостого коліна (Юрія Захарієвича) їх почали називати Захар’їними – Юр’євими.

Діти Петра Яковлевича і брата його Василія в 6, 7 і 8 колінах прозивались Яковлєвими, а з Романа Юрієвича – Захар’їними – Романовими. Нащадик ж останнього називались просто Романови.

Рід Романових з’явився на політичній арені в той час, коли в Московській державі правив перший цар Іван Васильович, прозваний в народі Грозним. Він вибрав собі в дружини Анастасію Романовну, дочку ближнього боярина Романа Юрійовича Захар’їна. В рідного брата цариці Микити особливо відрізнявся старший син Федір своєю добротою та цікавістю. Внаслідок двірцевих інтриг при Борисі Годунові Федора Микитича було заслано в Антонієво-Сійський монастир, який знаходився в 165 верстах від Архангельська. За наказом царя Бориса Федора примусово постригли в монахи і назвали Філаретом. Дітей його – Михайла і Тетяну – відправили в Білоозеро. Михайла обрали царем саме через те, що він, хоч і не прямо, проте належав до царського роду.

Михайло Федорович

«Смутное время», або, «великая разруха Московского государства », як говорили в той час, продовжувалось близько десяти років. Країна лежала в руїнах. Населення країни різко скоротилось, більша частина орних земель була занедбаною і заросла лісом. Особливо постраждали центральні уїзди та колись квітуча Новгородська земля. В таких умовах було зібрано Земський собор, який був найбільш представничим за усю історію середньовічної Росії [Ш.М. Мунчаев, В.М. Устинов «История России» ст..85].В результаті царем було обрано 16-тирічного Михайла Романова, родича першої жінки Івана Грозного. Ця обставина як би створювала видимість продовження попередньої династії російських князів, так як привита Іваном Грозним народу віра в «доброго законного царя» глибоко і надовго в’їлась в масову народну психіку.

Спочатку Михайло зовсім не хотів бути царем. Матір його, інокиня Марфа не хотіла бачити сина на престолі, а сам юний спадкоємець відповідав прохаючим послам «съ великим гневомъ и плачем», що він не бажає бути государем. Марфа казала: «Мой сын не въ совершенныхъ летах, да и Московского государства всякихъ чиновъ люди измалодушествовались: давъ свои души прежнимъ государям, не прямо служили».

За ствердженням Р.В. Скриннікова, цар Михайло був людиною посередніх можливостей і не мав ні досвіду, ні мудрості в керуванні країною. Династія закріпилась після того, як з польського полону в Москву повернувся батько Михайла Філарет. Насильно пострижений в монахи, він одержав від Лжедмитрія І сан митрополита. На відміну від свого сина, Філарет мав твердий характер та відзначався виключним честолюбством. Він відмовився повертатися в мир, але додав до свого титулу патріарха титул «великого государя», який носили лише монархи.

На те, що фактично країною керував не офіційний цар, а Філарет, вказує такий цікавий факт. В дев’ятнадцять років Михайло був обручений з Марією Хлоповою. Наречену забрали в Кремль, усе було приготованим до весілля. Хлопова подобалась нареченому, але не влаштовувала Салтикових, які владно розпоряджались в палаці. Одного разу, коли у нареченої сталася легка нудота, Салтикови оголосили, що вона невиліковно хвора і відправили бідолашну в Сибір разом з ріднею. Філарет доклав багато зусиль для того, щоб посватати для сина принцесу при датському чи шведському дворі, але вони не увінчались успіхом. Тоді Михайло згадав про Марію Хлопову. Придворні лікарі підтвердили, що у тої був усього лише незначний розлад шлунку, а її дядько підтвердив причину недуги: потрапивши в палац, об’їлась ласощів. Салтикови були звинувачені в інтригах та заслані в Сибір. Але, за наказом Філарета, Михайло одружився з княжною Долгорукою, а після її смерті – з Стрєшнєвою. Остання цариця походила з незнатної родини, яка отримала дворянський титул з милості Лжедмитрія І.

На перших порах правління становище нової династії було досить нестабільним. Романови не могли управляти державою і збирати податки без допомоги земських соборів. Виборні з міст збирались в Москві періодично протягом майже десяти років. Коли ж становище нової династії більш-менш затвердилось, собори втратили попереднє значення. Проте смерть Філарета і важка поразка Росії у війні з Річчю Посполитою сприяли відродженню соборної практики. Поразка в Смоленській війні показала військову слабкість Росії. Літом 1645 р. стан здоров’я Михайла Федоровича різко похитнувся. Невдача в влаштуванні долі власної дочки Ірини, яку він хотів видати заміж за датського королевича Вольдемара, нанесла важкий удар по м’якій натурі царя, який не відійшов ще від пережитого ним горя – смерті двох синів. В день свого янгола, стоячи на вранішній службі, цар відчув себе недобре. До вечора хвороба посилилась. Цар наказав покликати до себе царицю, сина Олексія та патріарха. Попрощався з жінкою, благословив сина на царство, висповідався та 12 липня близько третьої години ночі тихо помер.

Олексій Михайлович

У 1645 р. Цар Михайло помер, і трон зайняв його 16-тилітній син Олексій. При коронуванні Олексію Михайловичу був даний титул «Великого государя царя и великого князя всея Великия и Малыя России, самодержца Московского, Киевского, Владимирского, Новгородского, царя Казанского, царя Астраханского, царя Сибирского, государя Псковского и великого князя Тверского, Югорского, Пермского, Вятского, Болгарского и иных, государя и великого князя Новгорода низовыя земли, Черниговского, Рязанского, Ростовского, Ярославского, Белоозерского, Удорского, Обдорского, Кондинского и всея северныя страны повелителя, государя иверской земли, карталинских и грузинских царей и кабардинской земли, черкасов и горских князей и многих иных восточных, западных и северных государств и земель отчича, дедича и наследника, государя и обладателя». Від сучасників отримав прізвисько «Тишайший», незважаючи на те, що за увесь час його царювання не було жодного спокійного року, буз смут та війн.

Романови прийшли до влади як виборна земська династія. Недооцінивши силу земщини, влада не стала скликати собор для утвердження нового правителя. Через це в народі ходили чутки, що Олексій – несправжній цар. Фактично країною правив «дядька»(вихователь) царевича Б.І. Морозов. Це послужило поштовхом для чуток, що Олексія на трон посадив лише один Морозов. В якості глави Стрілецького та Аптекарського приказів та приказа Великої казни боярин Морозов утримував у своїх руках контроль за стрілецьким гарнізоном столиці та фінансами держави. Олексій слухався його в питаннях державних та особистих.

Олексій досяг повноліття, і йому почали підшукувати наречену. В Москві були влаштовані оглядини, на яких були присутні 200 потенційних наречених. Олексій обрав дівицю Всеволожську. Але при прибутті в палац в наречена втратила свідомість. Бояри, яких вибір молодого царя не влаштовував, заявили, що дівчина хвора на «падучу» хворобу, тобто епілепсію, та відправили її в Сибір. В результаті боярських інтриг Олексій одружився з дочкою маловідомого боярського сина Ільї Милославського. Це було вигідно боярину Б.І. Морозову, який задумав провести податкову реформу. Казна відмінила «стрілецькі гроші» – головний прямий податок та ввела особливий податок на сіль. Реформа не вдалась – усього, чого добився Морозов своїм нововведенням, це занепад соляної торгівлі в країні. Народ був незадоволений, тому соляний податок протягом двох років відмінили та розпорядились зібрати «стрілецькі гроші» за цих два роки. В столиці почалися акції невдоволення. Розлючений натовп грабував боярські палати, вбивав винуватців реформи. До простого люду долучилися і полки стрілецького гарнізону, оскільки їм не виплатили зарплатні. Але стрілецький Стрем’яний полк та деякі інші частини зберегли вірність государю.

10 червня в палац з’явились представники дворян та столичні купці. Вони вимагали негайного скликання Земського собору для вирішення питань законності в державі. «Виборні» від дворян та горожан мали з’явитись в Москву 1 вересня 1648 року. Підготовка нового збірника законів («Уложения») була покладена на особливу боярську комісію, яку очолив боярин князь Н.І. Одоєвський. Він представив собору новий збірник в січні 1649 р., який назвали «Соборным Уложением». Це був перший друкований збірник законів в Росії. Його видали накладом в 2000 екземплярів та розіслали по містам. Воно остаточно сформувало систему державного кріпосного права в Росії.

На цьому ж соборі було висунуто пропозицію відібрати в монастирів та церков земельні угіддя. Спочатку Олексій Михайлович не лише прийняв пропозицію, але й розпорядився підготувати усі необхідні документи. Але опір вищого духовенства був занадто великим, тому справа завершилась тим, що були підтверджені закони Івана Грозного, якими церкві заборонялось розширяти свої вотчинні землеволодіння.

Не останню роль в державних стравах при царю Олексію відігравав патріарх Никон. Його і обрав своїм наставником слабохарактерний цар. Никон заробив в народу беззаперечний авторитет. Коли в Новгороді та Пскові спалахнули повстання, Никон не злякався. Ледве почалась смута, він наклав анафему (церковне прокляття) на заколотників, назвавши поіменно головних бунтарів. В відповідь на це повстанці увірвалися в двір митрополита та почали лаяти його. Никон не злякався і продовжував повчати бунтівників. Така поведінка Никона закріпила довіру до нього Олексія.

Новий патріарх присвятив багато часу проведенню церковної реформи, але церковними справами він не обмежився. В 1654 р. Олексій відправився в військовий похід на Польщу, залишивши в Москві свого однорічного сина та «дядька» (вихователя) при ньому. Ним став князь Пронський, який в тому ж році і помер. Державні справи перейшли в руки «великого государя» Никона. Саме не нього Олексій поклав відповідальність за мобілізацію населення та утримання армії.

Загалом, опіка бояр добряче обридла Олексію Михайловичу. В листі до Никона він писав, що відправив у відставку старого палацового управителя і додавав: «… а слово мое тепер в Дворце добре страшно и делается все без замедления». Патріарх Никон в усьому допомагав монарху для того, щоб закріпити в країні сильну самодержавну владу. Отримавши титул «великого государя», Никон фактично почав виконувати функції правителя держави, що було неприпустимо для глави церкви. Але після повернення царя з походу його стосунки з Никоном зіпсувалися. Никон продовжував одноосібно розпоряджатися державними справами, незважаючи на присутність царя. Теократичні прагнення патріарха стали дратувати Олексія. Остаточний розрив між монархом та думою з одного боку та Никоном з іншого був викликаний не простим непорозумінням, а суперечкою про титул. Через бояр Олексій Михайлович а 1658 р. оголосив Никону, що забирає в нього титул «великого государя». В відповідь владика покинув патріарший двір в Кремлі та відправився в монастир. Будучи в монастирі, Никон виступив з обґрунтуванням ідеї переважання духовної влади над миром. Владу патріарха він порівнював з денним світилом – Сонцем, царську владу – з Місяцем, який світить уночі. «Не от царей начальство священства приемлется, но от священства на царство помазуются», - проголошував владика і закінчував свою думку словами, що «священство царства преболе (вище – авт.) есть». Таким чином, Никон рішуче порвав з візантійською ідеєю «премудрої двійці», яка означала фактично повне підпорядкування церкві імператорської влади. Також Никон багато читав, вивчав старі книги. Там він знайшов зміни та розбіжності з грецьким текстом та почав потистояти російським іконописцям, які відступали від грецького канону в написанні ікон. Він увів київський спів замість давнього московського, увів небувалий звичай говорити проповіді на службі «від себе». Коли Олексій Михайлович був з військом в поході, патріарх наказав провести в Москві обшук по хатах і забрати ікони нового зразка. В відібраних ікон випалювали очі і в такому вигляді носили їх по місту, проголошуючи указ, який загрожував важким покаранням тим, хто буде писати такі образи. Після цього невдовзі в Москві розпочалася морова виразка. Москвичі дуже захвилювалися. Потім сталось затемнення сонця. Після цього в народі почали казати: «Мор и затмение – кара Божия за нечестия Никона».Лише в 1666 р. царю вдалось скликати в Москві Вселенський собор. З обвинуваченням на адресу Никона виступив Олексій Романов. З Никона зняли зняли сан священника та відправили на Білоозеро.

«Тишайшаго» царя Олексія Михайловича сучасники вважали світлою особистістю.Він, за словами іноземця Лізека, «…покорилъ себе сердца своихъ подданыхъ, которые столько же любятъ его, сколько благовеютъ перед нимъ». Його правилом було «разсуждать людей в правду, всемъ равно» та «безпомощнымъ помогать». У своєму улюбленому селі Коломенському Олексій Михайлович усе життя будував розкішний палац, вів зразкове господарство, тішив себе соколиним полюванням, а вечорами розважався байками про минувшину та шахами. При Олексію Михайловичу Росія вступила в дипломатичні відносини з країнами Західної Європи: Англією, Голландією, Віднем, Венецією, Швецією та Данією. Коли померла перша жінка царя, Олексій Михайлович вступив в шлюб з Наталею Кирилівною Наришкіною. В 1672 р. 30 травня Наталя Кирилівна подарувала чоловікові сина Петра – майбутнього імператора Петра І.