57366 (Зведення України до стану окраїни російської імперії)

ЗВЕДЕННЯ УКРАЇНИ ДО СТАНУ ОКРАЇНИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Вступ

Усе XVIII ст. прошло на Україні під ознакою русько-турецьких війн, які значно вплинули на змінення геополітичної ситуації в регіоні. Після ліквідації гетьманства 1764р. вся повнота влади на Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики зводилася до знищення всього, що могло би стерти пам’ять про добу козацтва. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 – юридично оформлене кріпацтво, крім того на селян Лівобережжя та Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Скасування полково-сотенного устрою Слобідської України

Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна, ця бліда копія Лівобережної України, її національні особливості у вигляді козацького війська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторського тиску царських властей. Найперше царський уряд планував реорганізувати козацькі полки в регулярні військові частини. Дізнавшись про це, полковник Ізюмського полку Федір Краснокутський у 1764 р. спробував підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів правлячого двору. Але козацька старшина не відгукнулася на його пропозицію подати цариці колективну петицію. Кожен із старшин боявся втратити нажите багатство, посади й сподівався знайти тепле містечко в нових структурах. Уряд провів слідство й покарав ініціаторів опозиції нововведенню. Краснокутського було заслано до Казані, над кількома старшинами влаштовано принизливу екзекуцію. Протягом 1763— 1764 pp. власті перетворили Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і складалися переважно з колишніх козаків.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й національні традиції українців, котрі становили більшість населення Слобожанщини.

Ліквідація Запорізької Січі

Одночасно російський уряд вів наступ на самобутній державний устрій Запоріжжя. Козацька республіка не мала жодної перспективи не тільки для розвитку, а навіть для збереженості в складі монархічної держави, якою була Російська імперія. Демократичний устрій Січі становив смертельну небезпеку існуванню освіченого деспотизму і вже тим був приречений иа знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського уряду можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії; небажання мати в себе під боком державне об'єднання, яке у відносинах з своїми південним і західним сусідами часто не дотримувалось офіційної загальнодержавної лінії; реальність небажаного унезалежнення Запоріжжя; недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою; зазіхання на багатющі чорноземи Запоріжжя, його надра й тваринний світ; загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання, як це сталося у XVII ст. з Польщею; зосередження на Запоріжжі втікачів з багатьох російських і українських місцевостей.

У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв за випробуваною схемою: контроль — обмеження — ослаблення — ліквідація. Царизм спробував взяти під свій контроль насамперед формування вищих органів влади й через них впливати на внутрішнє життя запорізького козацтва. Ще в 1753 р. він заборонив запорожцям самостійно обирати кошового отамана. Однак нововведення так і не прижилося серед волелюбного козацтва. Кілька разів запорожці всупереч волі цариці обирали кошовим отаманом Петра Калнишевського, що було розцінено як зухвала непокора й свавілля. Але примусити січовиків відмовитися від споконвічної традиції уряд не міг і мусив до часу з цим миритися.

Набагато успішніше ішов наступ на державну територію і економічне становище Запоріжжя. Щоб ослабити економіку й ізолювати запорізький край від центральних регіонів, царський уряд оточив його адміністративно-територіальними й військовими округами. У 1752 р. на запорізьких землях поміж Синюхою і Дніпром він утворив Нову Сербію, а наступного року на території південної Полтавщини, Донеччини і Луганщини — Слов'яно-Сербію. Відторгнуті простори були віддані для розміщення втікачів від османського іга — сербів, угорців, молдаван, греків, болгар. Поселили тут також кілька тисяч росіян і українців, звівши їх у нові полки. Значну частину Кальміуської паланки уряд передав Війську Донському. Населення нових округів захоплювало запорізькі ниви, лісові та рибні угіддя. Подеколи справа доходила до жорстоких сутичок. Козаки проганяли прибулих зі своїх земель, відбирали плуги, волоки для рибальства, інші знаряддя праці, спалювали цілі поселення зухвальців. Поряд з тим запорожці неодноразово просили царський уряд припинити наступ на землі, знести поселення й фортецю св. Єлисавети. З відповідними рішеннями Коша Запорізького в цариці часто бували отаман Петро Калнишевський, писар Іван Глоба та ін. Проте уряд не звертав на це жодної уваги. Більше того, Катерина II наказала відомому історику, німцю за походженням, Герварду Міллеру підготувати довідку про те, що запорожці не мають ніякого права на землі. Крім цього, Міллер зробив бажаний для цариці висновок про те, що Січ взагалі не має права на існування.

Серйозного удару самостійності Запоріжжя завдало створення в 1764 р. Новоросійської губернії з центром у Кременчуці. До неї увійшли Нова Сербія, дві сотні Миргородського, 12 сотень Полтавського полків, а також Слов'яно-Сербія. Губернське чиновництво ще більше ізолювало Запоріжжя від Гетьманщини й Слобожанщини, призупинило потоки втікачів на Січ і активізувало дальший наступ на козацькі володіння. Значних обмежень зазнала традиційна торгівля запорожців кримською сіллю та іншими південними товарами. Щоб протиставити запорізькій вольниці силу, царський уряд оточив Січ п'ятьма ретраншементами, у тому числі Новосіченським, Усть-Самарським, Новобогородським. Поставлені в них гарнізони були готові до збройного наступу на Січ. Наприкінці 60-х років Запорізька Січ опинилась у своєрідному мішку. Залишалося лише затягти зашморг, що царські власті вже й збиралися зробити.

Тільки початок у 1768 р. війни з Туреччиною відсунув задумане. У війні найактивнішу участь взяли Запоріжжя, Лівобережна Україна і Слобожанщина. У 1769 р. запорожці й місцеве населення не допустили прориву 100-тисячної турецької армії в глиб України. Влітку козаки завдали декількох поразок турецько-татарським загонам у Північному Причорномор'ї, спільно з гусарами ходили глибокими рейдами до Бендер і гирла Дунаю. Особливою активністю відзначався Чорноморський флот Запоріжжя. Чорноморська флотилія вступила в бій з турецькою ескадрою на Дніпрі й перемогла її. У 1770 р. козацька флотилія полковника Третяка розгромила іншу турецьку ескадру на Чорному морі й взяла на абордаж 11 ворожих суден. Запорожці, козаки інших українських земель прославилися при облозі й штурмі

Бендер, визволенні Криму, в боях за Журжу, рейдах на Тульчу, Ісакчу та в інших операціях. Військовою вправністю і мужністю запорожці завоювали в діючій армії таку шану, що стати до їхніх лав мріяло чимало вищого російського офіцерства. Почесними козаками до різних куренів записалися Михайло Кутузов, командуючі російськими військами П. Панін, О. Прозоровский і навіть сам новоросійський губернатор Григорій Потьомкін під прізвиськом Григорія Нечеси. Вирішальні воєнні дії розгорнулися в 1774 р. Війська під командуванням Олександра Суворова розгромили противника під Базарджиком, Козлуджею, блокували фортеці Сілістрія та Рущук, перевалили Балкани й загрожували Константинополю. Турецький уряд мусив капітулювати.

За умовами Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Туреччина і Росія визнавали державну незалежність Кримського ханства. Лише в релігійних справах воно й надалі мало підлягати султанові. До Росії відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом, крім невеличкої приморської смуги в районі Очакова. Росія дістала право вільної торгівлі на Чорному морі, а також територіальні придбання в інших місцях північних Причорномор'я і Приазов'я.

На останньому етапі війни російський уряд узяв курс на повне знищення Запоріжжя. 23 квітня 1775 р. придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію Запорізької Січі/ На початку червня регулярні війська під командуванням генерал-аншефа Петра Текелі вступили на Запоріжжя й почали просуватися до Січі. Ні в кого з козаків це не викликало ніякої підозри. Ніхто не міг збагнути, що після шестирічної спільної боротьби проти турок і татар вірні російському урядові війська йдуть нищити Січ. 4 червня вони непомітно зняли вартових, увійшли в передмістя Січі, захопили артилерію, козацький флот і оточили січову фортецю. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролитного бою і капітулювати, хоч багато козаків з цим не погоджувалися. Після зачитання указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Нападники зруйнували курені, пушкарню, корабельні верфі, різні майстерні, вивезли артилерію, боєприпаси, різні цінності, січові регалії та архів. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Найбільшого покарання зазнали кошовий отаман Кални-шевський, суддя Павло Головатий і писар Іван Глоба. Першого заслано до Соловецького, другого — Тобольського і третього — Туруханського монастирів, звідки вони вже не повернулися. Майже замурований у монастирській келії Калнишевський дожив до 113 літ і помер у 1803 р. Дехто із запорізької старшини, зокрема Пилип Федорів, Сидір Білий, Андрій Білий, Опанас Ковпак та інші, зберегли свої володіння й дослужилися до офіцерських чинів. Почалося роздавання козацьких земель різним вельможам. Запорізький край увійшов до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувались російські органи влади й порядки.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна частина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків повтікало на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбувало російський уряд. У зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У 1788 р. із запорізьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому зберігалися давні запорізькі порядки: виборність старшини, поділ на курені, ради, клейноди, печатка. З дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Білого, а військовим писарем Антона Головатого. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ. її внутрішній устрій копіював устрій Запорізької Січі.

Знищення залишків національної державності на Лівобережній Україні

Скасування гетьманства не означало повної ліквідації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин, її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшенні збирань у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський дістав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали дивитись, «як вовки в лісі». Щодо України ставилося завдання викорінити з свідомості народу навіть пам'ять про гетьманство, тобто про Українську державу.

Малоросійська колегія не являла собою окремої форми управління Україною, а входила до складу владних структур, очолюваних малоросійським генерал-губернатором і президентом колегії. Вже в перші роки свого існування вона непомітно поглинула Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департаментам, прибрала до рук систему комісій, що входили раніше до складу Генеральної військової канцелярії. Діяльність цих установ постійно прилаштовувалася до аналогічних їм форм російських установ, велася уніфікація діловодства. Новостворені департаменти були поставлені під контроль прокурора колегії. Протягом 1766— 1767 pp. колегія перейшла на російську геральдику з двоголовим орлом.

Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій департамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Канцелярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку сенату про прибутки й витрати «грошової казни». З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовського.

Зазнало суттєвих змін управління козацьким військом. Військово-оперативне керівництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовності перебрала воєнна експедиція колегії. Канцелярія генеральної артилерії втратила право розпоряджатися виробництвом пороху.

Місцеві адміністративні та судові установи щомісяця мали подавати відомості про вирішені й невирішені справи. Таким чином було покладено край тяганині при розгляді багатьох справ. Влада прокурора поширювалась і на дії полковників. Колегія наглядала за тим, щоб полковники вирішували справи з участю полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати на полковому рівні військову й адміністративну влади. Для цього адміністративні справи передбачалося передати предводителю шляхетства. Але в цілому задумане не вдалося, зате було розмежовано компетенцію різних суб'єктів місцевої влади.

Значну увагу приділила колегія чиновництву. З цією метою вона в 1765—1769 pp. провела ревізію належності «вільних» і рангових маєтків. Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв місцеве чиновництво із столичним у платні. З 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах під дію російського військового статуту. Були зроблені певні поступки козацькій старшині, їй масово почали надавати звання згідно з «Табелем про ранги». Разом з тим президент вміло розправлявся з проявами старшинської опозиції та невдоволення. Він встановив пильний контроль над виборами депутатів до Законодавчої комісії 1767 р., не зупинявся перед перевиборами, підготовкою лояльних до влади наказів депутатам, арештами й навіть судовими процесами над незадоволеними.

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання відносин між українським населенням і військовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для потреб війська, налагодила відшкодування за них. He-визначені натуральні податки замінили «рубльовим збором». Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста свобода селянства.