REFERAT (Життя та діяльність митрополита Петра Могили), страница 3

б о г о с л о в і є. Його вивчали після системи Томи Аквіната. В цьому ж класі викладали гомілетику й учні тренувалися в написанні проповідей.

Усі науки, за виключенням слов'янської граматики й катихізису, викладалися латинською мовою. Учнів примушували не тільки писати, але й раз-у-раз говорити цією мовою, навіть поза колегією: на вулиці, вдома. В цих цілях для учнів низшої конгрегауії були видумані довгі листи, вложені в покровець. Хто сказав що-небудь не по латинськи, тому давали цей лист, вписували туди ім'я учня, що провінився. Учень носив сей лист, доки не міг віддати його кому-небудь іншому, хто говорив не по латинськи. Першість, що надавали латинській мові, після заснування колегії, навело на неї небезбечну бурю. Між православними розійшлася чутка, що колегія неправославна, що наставники її, виховані за кордоном, заражені єресю, що в ній викладають науки по провідним книжкам іновірців. Навчають найбільше латинською мовою, мовою іновірців, а чинять це тому, щоб відвести молодь з дороги віриїхніх батьків! Громада легко присвоювала собі подібні погляди. Люди звикли до тої гадки, що латинською мовою відправляють богослуження і говорять вороги їхньої віри, ксьондзи, і тому вважали вивчання тієї мови неправославним ділом. Могила мав чимало противників, але це були невчені й негідні свого сану попи, велику кількість яких він усунув з їхніх місць. Крім того не сприяли йому всі сторонники Ісаї Копинського, котрий, як видно, сам говорив про неправослав'я свого суперника, що усунув його з метрополії. Лиха слава про Петра Мтогилу і його науковий заклад поширилася між козаками, які були готові жорстоко розправитися з тими, кого вважали ворогами віри. І справді – діло дійшло до того, що одного разу ватага народу, під проводом козаків, майже накинулася на колегію, бажаючи спалити її і повбивати наставників. “Ми, - писав опісля Сильвестер Коссів, тодішній префект київської колегії, - висповідалися й чекали що нами стануть кормити дніпрових осетрів, та на щастя Бог, бачучи нашу невинність і піклуючись про просвіту українського народу, розігнав хмару пересудів й просвітив серця наших земляків. Вони побачили в нас справжніх синів православної церкви. І з того часу поселенці Києва та інших міст не тільки перестали нас ненавидіти, але стали щоразу віддавати більше своїх дітей і величати нас Геліконом і Парнасом”. Ця подія, що загрожувала колегії, трапилася у 1635 році. В тім самім році, коли минула небезбека, Сильвестер Коссів видав твір “Екзегезисї или Апольогію Кіевскихї школї”, в ньому він захищав спосіб навчання, прийнятий в колегії. Першість, що надавали латинській мові, виправдовували в очах Петра Могили і наставників, яких він обрав за тогочасних обсавин. Українці, що навчалися в колегії, жили під польським володарством і готувалися до життя в суспільстві, пронизаним польським ладом і польськимим поглядами. В цьбму суспільстві панувала і глибоко укорінилася думка, що латинська мова є найголовнішою ознакою освіти, і хто краще володіє латинською, той гідніший зватися освіченою людиною. Українське шляхетство у той час дуже квапилося позбутися своєї народності, тому що русини-українці не були у великій пошані в поляків. Ті, що переходили в католицтво, з гордістю вважали себе поляками. Щоб усунути це, українцям, які зберігали свою віру й народність потрібно було присвоїти ті звичаї і признаки, які давали право на пошану, яка лічила освіченій людині. Латинська мова в тодішніх суспільських гуртках була, звісно, не тільки для релігійних суперечок з католиками, тому що у ті часи про “високі” предмети не говорили інакше, як латинською мовою, латинська мова вживалась у судах, сеймах, сеймиках і на всяких громадських сходинах. В колегії учні навчалися й тренувалися латинською мовою, нею проводились класові й публичні диспути. Тому одна сторона наволдила різні противні православ'ю докази, що були тоді в ззвичаю у католиків, друга заперечувала їх і обороняла православ'я. Таки диспути не обмежувалися тільки предметом віри, але простиралися й на всякі філософічні предмети. З організації диспутів ми бачимо, що Могила намагався виставити проти католицтва учених і зручних борців за українську церкву, що вміли б поражати ворогів їхньою власною зброєю. Відповідно тим практичним поглядам, Петро Могила надав також цей схоластичний характер усій науковій освіті, що набиралася молодб в колегії. Головною особливістю схоластичного способу науки, що існувала в західній Европі в середніх віках і ще панувала в ХVІІ ст., було те, що під наукою розуміли не стільки кількість і обсяг предметів, підлягаючих вивчанню, скільки форму або способи, що служили для правильного розкладу, відносин і значення предмету. Мало знати та гарно вміти користуватись малим запасом знань – це була мета освіти. Звідти нескінчений ряд формул, зворотів і класифікацій. Цей спосіб, як показав віковий досвід, мало допомагав розповсюдженню наукових предметів і давав змогу так званому вченому пишатися своєю мудрістю, коли він, насправді, був зовсім нгеуком або марнував час, труд і здібності на вивчення того, що було мало пригідне для життя і краще було б зовсім забути. Тай цей спосіб, при всіх своїх великих недоліках, мав однак і добру сторону в свій час. Він привчав голову до розумового процесу, служив, так сказати б, розумовою гімнастикою, що готувала людину займатися предметами знання з науковою правильністю. Не можна сказатит, щоби в західній Европі в часи Могили не було вже іншого способу науки, інших понять щодо знання, але ці засновки нової освіти, що так швидко і блискучо повели розум людський до великих винайдень в обсязі природних наук і до яснішого погляду на потреби розумового і матеріального життя, були далекі і майже не торкалися тодішньюї Польші, дарма що ще сто років тому вона була родинним краєм Коперніка. Для Петра Могили це було зовсім природньо зупинитися на тім способі навчання, що панував в краю, де він жив і для якого готував своїх українських питомців. Тим більше, що спосіб цей після його перегляду відповідав його найближчій задачі: виховати покоління оборонців української віри й української народності в польській громаді.

Після погляду на просвіту, освіта, що давала колегія Могили, повинно здаватися дуже одностороннім: учні, що скінчили курс в колегії, не знали законів природи настільки, наскільки вони були відкриті й досліджені тодішніми передовими вченими на заході; мало свідомими вони були і в географії, історії, науці права. Та доволі було й того, що вони стояли не нижче освічених поляків. Та щоб крім того оцінити ще й важливість зробленої Петром Могилою зміни в розумовім житті українського народу, треба поглянути на той стан, в якому перебувало розумове життя на Україні до того, і тоді його заслуга покажеться вельми значною, і успіх його заходу безмірно важливим у своїх наслідках. В краю, де протягом віків панували умови ліннощі, де широкі верстви народу перебували з огляду на свої поняття майже в первісному стані, де духовні одинокі провідники якого-небудь розумового світла махінально і недбало виконували обрядові форми, не розуміючи їхнього значення, не мали поняття про єство релігії, де приймалися тільки слабі початки освіти, придушувані нерівною боротьбою з чужинським і неприязним ладом освіти… В краю, де українську мову, українську віру і навіть українське походження напятновували печатю темноти, нечемності і негідності з боку пануючого племені – в тім краю нараз з'являються сотні українських молодців із здобутком тодішньої освіти, і вони не соромляться називатися Українцями, вони виступають із здобутою наукою для оборони своєї віри і народності!

Хоча київська колегія надавала перевагу латинській мові із шкодою грецької. Все таки вона працювала й над розвитком української мови й письменсива. Учні виробляли проповіді українською. Ті, що виходили з колегії у сані священників, могли научати народ, а братськім монастирі не минула ні одна святочна служба, коли б незчисленному народові, зібраному в храмі, не говорилися б проповіді або не пояснювався катихізис православної віри. Проповідування з того часу стало звичайним явищем в українських церквах, у Московщині проповідб була явищем майже нечуваним. Учні київської колегії займалися також віршованою літературою і мали до неї особливе вподобання, але після польських взірців писали силабічним розміром, як виявилося, зовсім не відповідним природі української мови, що до наголосу. Головний же недолік тодішніх віршописців- це те, що вони розуміли під поезією тільки форму, а не зміст.

Учні складали святочні вірші найбільш на Різдво Христове і співали, ходячи по домах. Ці верші переймав і зберегав навіть народ, хоч вони й різко відрізняються від народних святочних пісень своєю незручністю, дивоглядністю і недостачею поезії. Проби учнів київської колегії в драматичній поезії мали велике значення й важливі наслідки, тому що вони в майбутньому стали зародженням українського театру. Початок драматичної поезії в Києві було положено “вертепами”. Так звалися маленькі переносні театри, які учні носили з собою, переходячи з хати до хати на свято Різдва Христова. У тих театрах дійовими особами були ляльки, а учні за них розмовляли. Предметами вистав були різні події з іторії різдва і молодості Христа. Такі вертепи існували дуже довго, і, мабуть, у давні часи вони мало чим відрізнялися від пізніших. Крім вистав релігійни, у вертепах (як можна здогадатися з прикладу пізніших часів), для забави глядачів, представляли різні яви з народного щоденного життя.

За цією первісною формою слідували “дійства” або вистави, взяті з священної історії, де з'являлись різні уособлені поняття. Такі вистави найбільш популярними були в єзуітів, а потім вже перейшли до київської колегії.

Мова, якою писали тоді учні київської колегії свої проби, була дуже віддалена від живої мови народної і була мішаниною слов'янської мови з українською і польською, з великою кількістю різниз високопарних висловів. Треба відмітити, що після Петра Могили книжкова українська мова почала потроху відчищуватися від польонізмів, і вироблялася нова книжна мова, що послужила основою нинішній російській мові. В українських комічних творах мова книжна наближалася до мови народної української.

Вороги православ'я кожного випадку намагалися робити колегії всяке лихо. В 1640 році Могила в своім універсалі скаржився на те, що “намісник київського замку, потакуючи злобі ворогів колегії, навмисне наслав свого повновласника, який порозумівся в корчмі з деякими іншими людьми і напав на учня Гоголевського, винив його у якійсь поганій справі, а намісник без подальшого слідства катував його”. Це було зроблено з тим наміром, щоб учні, наляканні подальшим розслідуванням. Розбіглися. Ця подія була настільки важлива, що Петро Могила був приневолений їхати на сейм і просити від польського уряду провного захисту для своєї школи.

Вже тоді Петро Могила, як він сам писав, втратив більшу частину свого майна. Воно пішло н а уладження школи й церкви. Його власність і власність печерського монастиря з трудом могли приспорювати доходів на утримання колегії, тому що вони були спутошені то набігами татарськими, то межиусобицями з козаками. Отже митрополит був приневолений просити допомоги у різних братств. Крім усього всього, він дуже старався, щоб підтримати своє улюблене діло. В своїм духовнім заповіті, написаним, швидше за усе, тоді, як він чув себе близьким до смерті, він говорить: …”Вбачаючи, що упадок святої віри в українськім народі походить не з чого іншого, як з цілковитої недостачі освіти й науки, дав я обіцянку Богові моєму – все своє майно, що я дістав від батьків, і все, що не залишилось би тут з доходів, призбируваних з поручених мені святих місць, з маєтно-збурених храмів Божих, з яких залишилися сумні руїни, по чати на засновини шкіл в Києві”… Колегію він називає в заповіті своїм единственнымъ залогомъ, і, бажаючи “залишити її укоріненою в потомственні времена”, як посмертний дар відписує їй 81000 польських золотих, цілу свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі і. На вічний спомин про себе, свій срібний митрополичий хрест і саккос.

Визначний політичний і культурний діяч, меценат, філософ, письменник – таким увійшов в нашу історію Петро Могила. Виснажений хворобою, чекаючи смертної години він складав заповіт. Звичайно ж, основне місце в ньому відводилося його улюбленому витвору – колегії, що вже за життя митрополита стала називатися Києво-Могилянською.

Петро Могила помер останнього дня 1646 року, встигнувши навести лад у всіх своїх паперах, розподілити все, що мав. Це саме той випадок, коли можна сказати: людина підготувалася до смерті і поставила логічну крапку в своїх земних діянніх. Тривалий час у Київській академії щороку 31 грудня відбувалася панахида, на яку збиралося все вище духовенство міста. Академія свято берегла пам'ять про свого великого благодійника.

Його поховали на вказанному ним самим місці у великій печерській церкви біля лівого криласа. Він заповів, щоб йому не ставили ніяких монументів чи надгробків. Пам'ятником Петрові Могилі лишилася славетна академія.

Тепер треба поставити логичну крапку й зробити деякий висновок. На мою думку, Петро Могила добре розумів значення духовної культури в житті українського народу. Саме завдяки йому був зроблений значний крок у розвитку вищої освіти на Україні. З його ім'ям пов'язане рохгортання системи вищої та середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він став фундаментатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української академії та Київського університету.

Український народ завжди гаряче підтримував свою вищу школу, пов'язуючи з нею великі сподівання у боротьбі за незалежність. Під час визвольної війни, коли вирішувались і закріплювались у міжнародних угодах такі життєво важливі для України питання, як держава і націонільні незалежність, свобода віросповідання тощо, чільне місце серед них віджводилось Києво-Могилянській колегії. В статтях Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів твердилося: “…Колегія Київська має залишитися при колишніх правах, згідно з старовинними привілеями”.⁰

Діяльність Петра Могили відіграла значну роль у розвитку вітчизняної освіти, науки і культури, сприяла пробудженню свідомості українського народу, усвідомленню ним своєї гідності.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Олесь Білодід “Загадка Петра Могили Київ, старовина. - 1993 - №3 - С. 5-39

2. Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. - Вид-во Укр., 1993. - 396 с. (С. 255-265)

3. Грушевський М. “З історії релігійної думки на Україні” - К., Освіта, 1992, - С. 94-102

4. Костомаров М. “Історія України в життєписах визначних її діячів”. - Львів, 1918, - 493 с. К.: Україна (репринт) С. 193-234

5. Хижняк З.І. “Києво-Могилянська академія”. – 2-е вид., перероб. і доп. - К: Вища школа, 1981 - С. 39-53

6. Слабошницький М. “З голосу нашої Кліо”. - К.: Фірма “Довіра”; 1993. - 225 с.; С. 202-205

0 Голубєв С. Киевский митрополит Петр Могила. «Киевская старина», Т.П. – К., С.2.

0 Голубєв С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Т.1. – К., 1883. –

С. 17-19.

0 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Т. 1. – К., 1883. –

С. 17-19

0Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – 2-е вид., перероб. і доп. - К: Вища школа, 1981 - С. 51